На схрещених дорогах, стр. 4

Оце фабрика. Дівчина зникає в фабричних забудованнях, а я підходжу до віконця портьєра, що зараз же за брамою при одноповерховому будинкові вихиляє чорняву голову в окулярах. Ротенштайнер, низький, згорблений чоловік. Мова у нього віденська. Це зразу ж настроює мене прихильно. Є щось миле для мене в цій мові. Щось з дитячих, чи молодечих літ, коли ми належали до Австрії, а ввічливе «вінеріш» лучилось для нас зі спогадом мандрівки до столиці.

Кажу йому повідомити про мене. Телефоном договорюється, а потім показує будинок ліворуч у подвір’ї. Там на першому поверсі дирекція. Подвір’я мале, чи пак вузьке. Просто замикає його темно мальована скриня фабричного корпусу. Між головним корпусом і другим ліворуч вузька вуличка, що в глибині замикається на ніч дерев’яною брамою, на горі обведеною дротом. Входжу до адміністрації. Холодна, діловита тиша. А потім за якимись дверима й дирекція.

Власник і директор. Середнього росту й міри, короткозорий, теж чорнявий і гладко набік розчесаний, може тридцятькількалітній чоловік. У темносиньому одягу, чоботях. Є щось з фасону робітничого, але західнього. Рудольф Пішль — власник текстильної фабрики. Поруч з ним присадкуватий бльондин трохи старший з двома рядами білих зубів. У сатиновому чорному хвартуху. Це гешефтсфюрер [4] — інженер Гофман. Головна пружина фабрики. Пан життя і смерти робітничого персоналу. Перший робить враження добродушного, другий ділового, відданого фабриці, обізнаного з кожною її шрубкою.

— Лікарка? Гінеколог! Але ж потрібна їм не лікарка, а сестра! Така, що вміла б і хотіла б працювати при дітях. До пологів приходить акушерка і, коли потреба, лікар з містечка. Але при дітях треба бути вдень і вночі. Вони хворіють і вмирають через недбальство теперішньої сестри. Тож пора її віддати, куди треба, а тут дати порядну робітницю… — інженер урвав.

— В такому разі, — кажу, — зайшла помилка. Мій шеф видно погано поінформований, коли замість сестри до дітей послав висококваліфікованого фахівця та ще з іншої ділянки.

Запитує, яку платню я мала в Куфштайні, та довідавшись про сім сот марок, скрикує з острахом. У фабриці найліпший фахівець не має такої! Він міг би платити двісті-триста марок.

Щось невиразного і понижуючого сталося в моїй ситуації. Чого мене послали сюди? Невже аж так дуже мене здискваліфіковано? Невже прийдеться в оцій «каторзі» працювати сестрою-доглядальницею? Журба, тривога і непевність. Хочеться втікати. Якнайдалі, якнайшвидше. Тож вибачаюсь, питаю тільки, де могла б переночувати та повечеряти. Переночувати можна на фабриці у бомбосховищі, а повечеряти можна в ресторані в місті.

Йдемо на ночівлю. Півпідвал-півпартер. Камінна підлога, нари, пара сірих коців. Підвальний холод, запах газу, яким троять блощиць — певно недавно було газування. Стіл, стілець, слабе світельце однієї жарівки на столі. Робиться страшно від холоду, вогкости і суворости приміщення. Так, це вже не лікарня, це вже не Куфштайн! Це сувора, невблаганна відповідальна посада. Здається, що як раз тут замкнуть то більше не вийдеш. Як добре, що мене тут не треба! Як добре, що це тільки короткий, примарний сон!

У містечку сиджу в ресторані й журюсь. Ми без дому, ми без права на життя. А що як іншої праці для мене немає? У Куфштайні посаду вже віддали другій оцій віденці, заміжній за куфштайнським громадянином та ще й офіцером. Тут не приймуть. Де ж дітися? Адже це гітлерівський режим, і без праці та ще й чужинцеві не можна ні на мешкання прописатись, ні карток харчових одержати. Страх перед ворожою чужиною і гнітом режиму. Страх перед фабрикою.

Тяжке серце і тяжкі, невідрадні думки. Обираю картоплю, яку дають на вечерю та їм з куском хліба, намащеного дуже солоною рибною пастою.

Потім принаймні годину чекаю на чай, очевидно з якоїсь трави. Та не маю відваги йти на ночівлю ще й з спраглими устами. У ресторані слабе світло, мало публіки. І тут тіснота і нестача. Навіть вигляд обслуги такий безусмішний і груботесаний, як Тіроль. Власне як тірольський бавер, або, подекуди, як скелясті, неплідні гори. Альпійське сонце не розяснює їхнього нутра, схожого на сірий камінь.

У підвалі, на дерев’яних нарах. З відразою доторкаюся цього «ліжка» без простирала з якоюсь солом’яною подушкою, накриваючись кількома коцами — на щастя фабрика продукує їх і вони лежать тут в більшій кількості. Проте сирість і сморід морозять і душать, і спати не можу. До того ж журба і непевність смокчуть наче п’явка. Чи і в нас примістили б так лікаря? Чи тут не можуть знайти кімнати для лікаря між людьми та людськими обставинами?

Та позбавленим прав чужинцям не треба краще.

Йдучи вдосвіта до потягу, помічаю зоряне небо та високі гори. Жити тут я не хотіла б.

В Іннсбруку шеф приймає вже без злобної усмішки, зате зі злістю. Вертайтесь, мовляв, нічого іншого для вас нема. Алеж, пояснюю йому здавленим голосом, мене не схотіли, треба іншої сили. Тож проти власної волі й переконання я прошу його переговорити з директором та пояснити йому, що для них треба лікаря і сестри разом.

Вулиці зруйнованого бомбами колись такого гарного Іннсбруку тонуть в провесняному болоті та румовиську. Усюди невідрадність руїни. Ще куряться пожарища після бомбування, найбільше біля станції. Вушці глибоко розорані вирвами. Мешканці стероризовані. В усіх установах усі помітно хвилюються, чекаючи сирени. До десятої години вранці поладнують прихапцем, що можуть. Потім сирена, і всі, як божевільні, женуть до бункерів. Там сидять аж до вечора чи пополудня. За той час падають бомби, валяться доми.

Вернувшись до установи після такого дня, довідуюсь, що в моїй справі вже переговорили і що я маю вертатись назад до Тельфсу. Тепер знаю: це мій неминучий і останній етап. Разом з тими дівчатами і їхніми дітьми прийдеться нести всю вагу каторжного життя в Німеччині.

МІЖ ГОРАМИ — ФАБРИКИ

Побула я ще пару днів у Куфштайні, поладнала найважливіше та, залишивши чоловіка пакувати речі й примістити їх у когось, поїхала на мою нову працю.

Сірого, оповитого туманом ранку я виїздила з Куфштайну. Без жалю і злоби. Як багато деяких зупинок у житті, а на скитальщині зокрема, Куфштайн був і минувся. Оце зникав за закрутом дороги, а виринав Вергель з цілим жахом недавнього бомбування. Вже на добрих кілька кілометрів перед Вергелем потяг зупинився, і треба було висісти. На щастя, встигла я на автобус, чи якесь вантажне авто, треба було об’їхати жахливо зруйноване місто. Бомба при бомбі зрили землю, будинки порозсипались в цеглу й порох. Так ще недавно я була тут, і тепер непокоїла думка про робітничий табір серед поля близько колії та без бункерів, і не сходив з думки таборовий лікар поляк: як потім я довідалась, його син був убитий в лісі, не в таборі.

Вергель із своєю жахливою руїною виглядав на примарний хаос в першім, чи останнім дні творіння чи заглади. В сірому ранньому світанку — тільки руїни та глибокі рани землі. Те саме далі від Галь до Іннсбруку. Кільканадцять кілометрів — вирва попри вирву й одна руїна. На шляхах розмерзле болото, над усім сіре небо. Все безвиглядне, тяжке й болюче. Усюди чаїться тривога й загроза.

Біля десятої години я в Тельфсі. Залишаю наплечник і валізку на станції та йду знайомою дорогою до фабрики. Містечко, чи там село, дрімає серед своїх безкольорових буднів. Дні тут такі замкнені в собі, як оцей тірольський бавер на своєму дворищі. У будинках багато вікон, багато кімнат, поверх а то й два. Стайня, як і в наших селян, разом з хатою під одним дахом. Усе замикане масивними брамами. На кожній стіні кукурудза вітриться на жердках. Скрізь мовчанка й байдужість. Усе тут таке чуже, байдуже й вороже. Немає нічого з того чару, з яким мене зустрічав Куфштайн. Про цей «флєк» — пляму не можна нічого думати ні мріяти.

Але є щось, до чого в мене є гостре відношення: фабрика, одна з мрій моєї письменницької мети. Ще з того часу, як я була в Дрогобичі, я плекала зацікавлення фабрикою. Йдучи попри Шіндлера, думаю-гадаю, як там живуть і працюють. Знаю вже, що там італійці й французи. Слов’яни у Пішля. У «моїй» фабриці. Оце й вона. Темно розмальована скриня з кількома поверхами широких вікон, а потім головний корпус, що протягся на довжину у вузенькій долині між двома горами — місце між ними тільки для фабрики, десь посередині комин, потім другий, що його почали недавно будувати, і ще далі — магазин і дальша частина фабричних забудовань, аж до річки, що з шумом біжить з гір. Здовж цієї ж річки вище фабрики потяглись ще й будинки. А в одному місці долина поширюється, і в ній розмістились однакові та в більшості ще невикінчені доми південнотірольських поселенців. Вони вибігають аж під стрімкі стіни гір. Не один з них це майже кістяк і подекуди й без даху, в риштованні. Видно, що почате будування облишено.