На схрещених дорогах, стр. 38

Ще до цього відбулися збори, що мали на меті вибрати новий провід, бо дотеперішній був «самозванчий». Було це вже по переходах Іннсбруцького Комітету та під впливом «громадянської війни», яка там вибухнула. Тому вибір був такий, як випав. Зійшлись ми в Ференгофі. Був то «гастгоф» [58] у лісі під Гогемундою по дорозі до Шіндлерового двору. Лежав на площині серед соснового лісу. Зелень травника радувала око звикле до темного й рудого підшиття лісу. Довкруги дому сад, цвів білим цвітом. Груша хилилась через паркан і цвіла молочно, а бджоли літали бренячи. В горі височіли сніжно-скельні верхи Гогемунди. Було гарно, тепло і затишно. Народ розлігся на траві біля альтани, де стояв стіл і пара лавок. Тут, в оцьому ресторані й був цей табір: одна доволі простора кімната, в якій жили наші люди. Жили не погано. Не раз проходячи біля городу, я заходила на подвір’я й балакала з тими людьми, найрадше з одним старшим агрономом, з борідкою, його дочкою Тамарою, свідомою українкою, яка ще у Пішля брала участь в імпрезах, деклямуючи чи виступаючи в театрі, чи з її чоловіком молодим і симпатичним інженером. Окрім них і Шамо, жив там ще швець Волошко з сином і декілька робітників. Збори пройшли дуже швидко і складно: при столі засіли «свої» Квітун, Данилович, Малюх і Плавець. Один з них подав склад, ми всі затвердили і так обрано провід Комітету. Вражали дві обставини: не було там нікого з нас обох, хоч досі ми керували життям і самообороною, і друге — пасивна участь «мас», тобто східняків. Вони дивились на те трохи з боку і недовірливо.

Після саморозв’язання Комітету в Іннсбруку наступило роздвоєння. На його місці заіснувало церковне братство ім. Св. Андрея. Воно було затверджене Іннсбруцьким Єпископатом отже мало під ногами ґрунт, і не легко було його завалити. У Братстві були всі старші й солідні громадяни, отже о. Гірняк, ред. Голіян, пан Герман і багато інших. Увійшов теж 3. Пеленський, головна пружина з Комітету. Братство поставило собі за мету релігійно-харитативну діяльність, придбало церкву — робило релігійні імпрези, далі зайнялось організацією шкільництва і зараз же приступило до відкриття шкіл. З часом було відкрито їдальню. Був там теж лікарський реферат, провадив його знайомий з Галичини старий емігрант Василів-Корнилів. Василів повинен був організувати амбуля-торії, з чим ми лікарі зв’язували наші надії на сяке-таке буття. Моя мрія: забратись з Тельфсу і вернутись до фаху усміхалась мені принадним міражем. А ще до Іннсбруку, який мені так подобався з першого дня і де я хотіла б була жити.

Та того не сталось…

Таку, наскрізь реальну працю розгорнуло Братство. Все ж стереглось воно політичної ділянки, не вважаючи її своєю компетенцією. Тимчасом змінився комендант у місті, трохи людей виїхало, і Пеленський знову почав дбати про відновлення Комітету. Вже тепер такого, як ми мали в Тельфсі — міжнароднього. Це йому не вдалось, бо національні групи були великі й одна не вміщувалась в одну. Але Комітет ожив і так півлегально почав діяти. І, як то у нас є звичаєм в історії: почав боротьбу з Братством. У Комітеті громадились бандерівці, чи теж обидва напрями, а в Братстві в першу чергу католики і люди з недавнього УЦК.

Боротьба почалася з питомим галицьким темпераментом і просвітянським смаком. Злобні язики казали, що боролись не за ідеологію, бо яка і справді вона могла бути в ті часи, а за мешкання в кам’яниці. Справді кам’яниця належала Комітетові, але коли до Братства перейшли люди з Комітету, то вони вважали, що з собою повинні взяти і кам’яницю. Натомість новий Комітет, син старого, вважав її успадкованою і о батькові. У зруйнованому Іннсбруку житло було неоціненим скарбом, тож не диво, що спір за приміщення давав привід до нетолеранції. На зборах, які відбулись у половині червня, вирішено поділитись так: Братство мало суспільно-харитативні ділянки, а Комітет політичну і репрезентацію. Та боротьба не ущухала. Так і залишили ми еліту іннсбруцької громади в бою-усобицях…

МИ

Було нас троє. Чоловік, жінка й син. Найнормальніше з нас жив Філько. Коли йому закінчилась мила посадка в Шнайдера, він «впав у політику», де з перервами сидів до кінця. Але Шнайдерівська кар’єра і потім довший час його ще не покидала. Була вона не менше опереткова, як і давніше. Оце зараз по приході американців, коли вони обидва з Плавцем взялись за організацію і були в найкращій стадії випрацьовування меморандуму та почали вистоювати під дверима коменданта з метою дістатись до нього, німці вирішили позбутись їх з свого славного флєку. Певно думали, що без них українська громада не дасть собі ради. Їх покликав бургомістер і заявив, що фірма вже не потрібна, і що разом з робітниками вони мають виїхати до Іннсбруку. Таким способом вони хотіли позбутися Шнайдерівців, найактивніших і найрухливіших українців, і розрахуватись з Шнайдером. Треба знати, що все ж деяке майно в магазині було, Філько його беріг, а такий струмент, як теодоліт чи які там складові частини моторів все ж мали свою вартість. Інженер Цеч, що завжди ворогував з Шнайдером, став грати передову ролю у цьому історичному флєку (дірі) і міг тепер розрахуватись з своїм конкурентом. Тож заявили і нашим людям і комендантові, що Шнайдер був гештапівець, а вони його прислужники і комендант написав їм «путьовку» — в той час ще далі невільно було рухатись з місць, тільки за дозволом. Путьовка звучала: їдуть до Іннсбруку, але ззаду комендант написав олівцем дуже нечітко якусь нотатку по англійськи. З нею я ходила до німецького священика, що знав добре англійську мову, і ми старались розшифрувати та зрозуміти. Виходило: «там є група польських біженців» або «там є табір польських біженців». Їхати приходилось військовими автами, бо другої комунікації не було.

По нараді вирішили ми, що наші «батьки батьківщини», поїдуть, та не з родинами й майном, як цього від них домагались, а з наплечниками і то не всі, а вони обидва з Плавцем. За охотника причепився Мітельський. Мали по дорозі зорієнтуватись, куди їх везуть, якщо до Кематен, мали вискочити. Що оці два молодші вискочать, можна було надіятись, та тяжко мені було вірити, що Філько буде скакати з авта на бігу. Тож я турбувалась.

Виправа відбулась пополудні й скінчилась дуже швидко. Пішли наперед обидва молодші до штабу, відкіля їхали авта та зупинились перед вартовим і, як на русинів пристало, давай радитися. Вояк, що стояв на варті, втішився, що чує слов’янську мову підійшов до них і запитав, чи вони з Польщі. Втішився «родаками», як дідько цвяхами, але знову не подобалось йому, що родаки не носять білочервоного тільки якесь жовтоблакитне. Розговорився і сказав, що ті авта їдуть до Кематену і відтіля, очевидно, повезуть людей додому. Та запрошував їхати. Щиро подякували вони й пішли до хати, по дорозі зустріли Філька й жартували собі з доброї «путьовки».

До Іннсбруку все ж треба було їхати і якось поладнати й цю справу і «державні». Тож вирішили їхати зайцем. Був транспортер Віч, що щодня їхав вантажним автом до Іннсбруку по товар. Брав він теж людей, очевидно з перепустками. Мали їх очевидно німці. Наші дали йому цигарок і влізли до авта серед натовпу інших подорожніх. Посідали в середині, і це їх врятувало, бо коли прийшла контроля документів то проглянули тільки крайніх (середні лягли між клунками) вояк махнув рукою з властивим йому недбальством, і авто поїхало далі.

В Іннсбруці чекала їх мила несподіванка. Окрім знайомства з Коралишиним і його предбачуваного приїзду, про що я вже писала — вони зустрілись із своїм любим шефом Шнайдером. І не в тюрмі, не в неволі, ні, а в Обласній Управі, як керівника відбудови Тіролю! Ото він здемаскувався як член Відерштандс бевегунг і тепер далі робив кар’єру та інтереси. Наші поскаржились на переслідування. Він обіцяв приїхати та зробити лад, а нашим дав дуже порядні рекомендаційні листи. Одному — що має сидіти в Тельфсі і ліквідувати фірму, а другому, Фількові — що має догляд доріг. Що Філько мав робити на дорогах — невідомо, та це не було таке важливе, як важливе, що дістав посвідку праці і перепустку на цілий місяць до Іннсбруку.