Такий він був..., стр. 6

— І знову ожила надія. І мрія: втікати. Але конвой був сильний. Не вдалося б. Та наша дорога вела через ліс. В одній хвилині з гущавини вискочив український бойовий відділ, постріляв конвоїрів і визволив нас. А багато в’язнів вони постріляли в лісах, кого не встигли замучити в тюрмі…

Фік лежав біля ніг змученої людини. Чи розумів він щось із того, що розповідав його пан?

Одне він напевно зрозумів: змінився його господар. Але він є, повернувся додому.

Хто знає, може нагадався йому і його перший господар, що не повернувся ніколи.

БУРХЛИВІ ХВИЛІ

Знов настали щасливі дні в домі Ставничих. Омелян відпочив і підкріпився, вставив у дентиста штучні зуби, набрав нових сил. Правда, ніколи вже вони не повернулися вповні, як не повернулась і його лагідна вдача. Його нерви були розшарпані, і він ще довший час кашляв. Але жив і був на волі.

Школу знову відкрили, і Омелян приступив до своєї праці. Сім’я одержала своє житло. Недавнє горе почало трохи забуватися.

І, як давніше, Фік знову ранком ішов до школи. І ніс господареву торбинку. Знали його всі в містечку, знали всі школярі. Але він ні з ким не приязнився, не дозволяв чужим дітям торкатись до себе. Начебто був гордий з приналежности до їхнього вчителя.

Разом з батьком ходила тепер до школи Марточка. Батько проводив її за руку, перед ними йшов Фік, піднісши голову і кріпко тримаючи в зубах торбинку. Його карі очі були повні радости.

І знову ввечері очікував він Омеляна біля вікна. Як же радісно було Омелянові входити в хату, яка чудом збереглася, яке щастя було бачити знову дружину й дітей, яких уже й не надіявся побачити.

І як добре було мати пса, що вірно служив своєму господареві. Недавні страшні переживання поволі блідли, але не забувалися.

Часи були бурхливі й неспокійні. Німці збирали контингенти, арештували й розстрілювали людей, вивозили молодь до Німеччини. Як і багатьом іншим українським сім’ям, Ставничим здавалося, немов пливуть вони на човні, що його підкидають бурхливі морські хвилі. Тільки глянь, надбіжить велика, чорна хвиля, поглине човен, і всі пірнуть у безодню.

Неоподалік містечка ріс старий, великий ліс. В ньому не було тиші давніх, мирних днів. Десь в гущавині снувалися якісь люди, появлялися й зникали, як тіні. Інколи затупоче копитами кінь і разом з їздцем порине у безвістях. Уночі ліс оживав: люди проходили цілими відділами, таборували, жили у воєнному поготівлі. То були українські партизани.

Зв’язкові заходили до хат знайомих і довірених людей, найчастіше поночі, переказували важливі доручення і відбирали харчі.

Уночі в хаті Ставничого відбувались важливі наради.

Фік дуже скоро навчився пізнавати нічних гостей. Вони пахли лісом і ще чимось привітним, як Омелян. Його розум казав йому, що це приятелі, бо й господар зустрічав їх дружньо. Звичайно в таку пору він залишався надворі і на наказ «вартуй» ходив біля хати мовчки і нюшив. Його рухливі ніздрі втягали повітря, ходили швидко, наче маленький мотор.

Хто йде дорогою?

Хто скрадається поза хатами?

Чия тінь лягла на полі?

Хто це біжить швидко і виринає з нічної темряви — приятель чи ворог?

Легкий скавучок під дверима — і кудись зникають люди-тіні, а господар і пес наче сплять мирно на своїх місцях.

Ніч мовчить, береже таємниці людей, що порвалися до нерівного бою.

Фік вартує. Може це частина його заслуги, що німцям нічого не вдалося знайти в домі Ставничних і нікого не застукали вони з тих, на кого полювали.

Життя було повне хвилюючих подій. Вони спочатку йшли вслід за гордовитою, переможною німецькою армією, але дедалі все наче повернулося, і вони стали випереджати її: розбиту і вкриту ганьбою поразки й нестримного відступу.

Большевики поверталися на Західню Україну.

НЕ ЗАЛИШИМОСЬ!

Омелян ходив по кімнаті і, очевидно, хвилювався. Діти собі гралися, а мама щось шила. Фік лежав на килимчику і дрімав. Час від часу він відкривав очі і дивився на свого господаря, ніби запитуючи, яка причина його неспокою.

Омелян зупинявся, дивився на дітей, і нові сумніви зроджувалися в його душі. Сідав біля дружини, дивився на її працюючі руки, і жаль стискав його серце.

— Що ж зробимо, Марійко?

Марія піднесла голову від шитва і її вдумливі очі спинилися на чоловіковому обличчі. Помарніло воно за останній час.

— Пора рішатися. Німці відступають, скоро знову прийдуть большевики. Люди в паніці, кидають усе й подаються на захід.

Обидвоє знали, що від большевиків грозить їм заглада. Але думка залишити дім, позбавити дітей даху над головою і помандрувати в беззавтрішні бездоріжжя була страшна.

Одного дня рішали залишатися — що буде те й буде, але наступного ж дня вирішували, що залишатися неможливо.

— На заході, в Німеччині й Австрії, велика біда. Маса втікачів, голод, тіснота, бомбові нальоти — усі можемо згинути, — міркував Омелян.

— Але, Мілю, пригадай собі тюрму і допити. Чи можеш ти ще раз пережити їх? Я не переживала їх особисто, але ті страшні місяці залишили в моїй душі жаль. Все одно — загинемо.

Очі, думки батьків зупинялися на дітях. Чи можуть, чи мають вони право забирати їх з собою в страшну, небезпечну мандрівку?

Чи можуть, чи мають право залишати їх тут на голод, переслідування і загибіль, коли знищать їм батьків?

У дверях з’явився Маріїн брат, кооператор Микола Жук. Вигляд у нього був постарілий і помарнілий, очі глибоко запалися.

— Колю! Відкіля й куди? Що привело тебе до нас в такий неспокійний час? — привіталася Марія.

— Їдемо.

Брат сів тяжко, з видимою втомою.

— Куди?

Омелян не мусів і питатися. Він знав: куди очі поведуть.

— На захід! І далі, якнайдалі. Не годен залишатися. Це очевидна загибіль! І вам раджу: негайно пакуйтеся, сідайте на віз разом з моєю сім’єю і їдьмо. Нема часу до надуми, врешті нічого й думати: не вспіли знищити тебе за першим разом, тепер напевно не втечеш їм. Повертаючись, вони винищать усіх, хто не був з ними. Нема чого чекати!

Ставничі поспіхом почали збиратися в дорогу.

СКИТАЛЬЦІ

Коні вистукували копитами, віз котився по дорозі.

Он уже зникає містечко поза заслоною куряви, поля простяглися обабіч дороги. З тяжким серцем покидають рідний край люди. Раз-у-раз обертаються і дивляться на зникаючий світ, де провели своє життя. Їдуть назустріч бурі, може на загибіль.

То не грім гуде, то гомін гарматного вогню, то вибухи бомб. На возі сім’я Ставничих і Стефа та Микола Жук з сином Васильком, майже ровесником Марточки. Вони їдуть у напрямі Карпат. Молоді батьки з малими дітьми.

Разом з ними Фік; сидить біля Жука, що керує кіньми. Має наказ лежати. Але щохвилини схоплюється, крутиться, перелазить через сидження і лягає біля ніг Омеляна. Але й тут йому не лежиться. Підривається на ноги, дихає швидко, з рота скапують краплі слини. Дивиться в очі господареві. В його розумних очах наче запит:

— Куди їдемо? А може я зістрибнув би і біг за возом?

Марія нахиляється, поклепує його по голові, гладить його шовкові вуха:

— Лежи, бідненький, лежи! Їдемо далеко, далеко, відкіля немає повороту. І може недобре ми зробили, що й тебе тягнемо з собою в бездомну мандрівку. Може краще було б тебе залишити у якихось людей. Мав би хоч куток і не потребував би скитатися.

Фік дивиться їй в очі і, здається, заспокоюється сам і заспокоює її.

— Не турбуйтеся, господарі. Що буде вам, те й мені. А може ще й придамся вам у дорозі.

Фік злегка виляс хвостом, язиком засягає Марію по обличчю і на часок заспокоюється.

Їдуть за валкою вояків. Німці у відступі.

З лісу гримлять постріли. Вояки кидаються в придорожній рів і відстрілюються. Кулі літають, як чмелі, коні сполошуються, зриваються й женуть наосліп. Стефа і Марія пригортають до себе наляканих дітей, самі насилу тримаються драбин. Жук старається опанувати коней, які біжать навмання. Один клунок падає з воза, та цього ніхто не помічає. Аж десь за півмилі вдається Миколі спинити коней на подвір’ї якогось зруйнованого господарства. На щастя, нікому нічого не сталося. Всі віддихують з полегшею.