Такий він був..., стр. 23

Тепер клітку завантажено на невеликий візок і підвезено до страхітливої машини. Крізь щілини Фік бачив зблизька її грізний кадовб, що вдивлявся в нього рядом очей, широкі крила і товстющі ноги-колеса. Вона стояла мирно. Прочунявши з першого переляку, Фік почав нюшити. Запах бензини й олії був знайомий і не мав у собі нічого загрозливого.

І тут сталося несподіване: клітка знову захиталась і враз опинилася всередині кадовба, серед інших кліток і пакунків. Ось так Фік із своїм квитком і пашпортом став пасажиром Trans World Air Lines, призначеним на лет 621, що мав початися о год. 17:45 європейського часу.

Літак рушив поволі, але його ґумові колеса бігли по цементу щораз швидше. І нараз Фік відчув щось страшне: ніби хтось розірвав зв’язки, що прив’язували його до землі, він став легкий і вилетів у простір. Пес втратив рівновагу, його ноги розсунулися і почали втікати кожна в інший бік. Він старався вдержати їх при собі і себе на них, але в голові кружляло, в ухах дзвеніло й тріщало, і він упав, закрив очі і піддався страшній силі, що відірвала його від землі.

Не дивуйся, Читачу, його поведінці і перелякові. В літаку ми прикріплюємо себе поясами до сидження. Головно при старті і приземлюванні. Наші літаки збудовані так, що забезпечують нас від раптової зміни тиску повітря, зміни насичення його киснем та інших чинників. Приземлюючись ми жуємо гуму, щоб зменшити шум та пронизливий біль у вухах. Врешті, ми розуміємо всі ці зміни і летимо з власної волі.

Але транспортові літаки не мають тих пристосувань, а їхні пасажири, як ось Фік, не вміють жувати ґуми і не підлягають наказові розуму. А шум в ушах і людину позбавляє рівноваги. Тож залишається тільки головкружний страх, який і кинув пса ниць.

Як довго Фік летів? Тричі до клітки підходив стюард, щось говорив заспокійливо, підкидав бісквітів і доливав води. Воду пес випивав швидко, хапаючись, але їжі не торкався.

Прийшов найстрашніший момент: з океану виринула земля, і літак почав спадати вниз. Фікові здавалося, що летить він у безодню, у вухах знову зашуміло, а з пащі потекла слина. Та це тривало коротко : колеса торкнулися землі, машина побігла по рівній цементовій дорозі і спинилася.

Настала тиша. Фік, що втратив був рівновагу, ще декілька разів заточився, але поволі почав прочунювати.

Стояв на всіх чотирьох ногах. Був знову на землі. На Новій Землі.

Ще декілька перевантажувань, декілька струсів і: чий то голос?! хто це?!

Марія стояла біля прилавка, за який звезено вантаж і, побачивши свого друга, крикнула: «Фік, Фіку!»

Так, це була вона, дорога Пані, що простягала до нього руки!

Фік радісно загавкав, тонко, весело, щасливо. Його очі, його паща раділи великою псячою радістю. Крутився у клітці, аж поки її не відкрили. І тоді кинувся в обійми Марії. Його вуха танцювали довкола голови і з головою, хвіст разом із задом вертівся, а ноги стрибали й гребли руки пані, одяг і повітря. Ніс з насолодою вдихав знайомий, дорогий запах, за яким тужив він так довго серед чужих.

Марія пестила пса і приговорювала ніжно й ласкаво, а в її очах були сльози.

ЩЕ ОДНА ЗУСТРІЧ

Добре зажив Фік з того часу. Марія дбала про нього так, як дбають про дитину. Після того, як лікар оглянув його і ствердив, що він зовсім здоровий, йому призначено дієту, щоб не товстів. Так, отже, діставав він відміряну порцію бісквітів, одно яєчко і дві ложки каші на день. Це — щоб була рівновага всякого роду харчів.

Двічі на день водили його на прохід. Інколи йшла з ним Марія, а то Івась, Василь чи хтось із Жуків. Хлопці ходили до школи. Обоє Жуки і Марія працювали, а тому часто Фік залишався у хаті сам, доглядаючи її. Правда, особливого догляду хата не вимагала, бо новоприбулі господарі не мали майна, якого треба було стерегти. Тож більшу частину дня Фік дрімав у своїй дерев’яній коробці. Не знаю, може згадував він свої переживання, може у сні бачив страшні образи минулого. Бож інколи крізь сон гарчав або гавкав, і тоді ноги його дрижали, а голова кидалася з боку на бік.

Також навчився Фік гратися м’ячиком, а може пригадав собі, як то робив у дитинстві. Дехто, дивлячись, як він грається, казав з усмішкою: «Зійшов на дитячий розум». Ходив повільно і не цікавився подіями дня. Марія казала, жартуючи: «Він — пенсіонер». Так, бо, проживши таке життя, Фік мав право на пенсію від людини, яка його любила і до якої він прив’язався всіми нитками свого псячого серця. Все таки десь там у споминах дитячих літ жив привітний дім Диких, гри й розваги з Даном, ліс і прогулянки, лови на малих звірів, погоня за воронами й горобцями. Як швидко минули щасливі дні і настали тяжкі-претяжкі воєнні! Для нього, як і для нас.

Та хоч на старості літ доля була для нього ласкава, дуже ласкава, і, якби він умів говорити, напевно не нарікав би. Бо ще дуже велику радість пережив Фік на просторій Новій Землі.

Як і завжди, того пополудня Марія заклала Фікові нашийник. Той самий, з яким він приїхав, з її адресою. Тільки до нього прикріплено бляшку з числом, знак, що за пса господарі заплатили і що він не безпанський.

— Підемо трохи пройтися, Фіку, — сказала Марія. — Я змучилася, цілий день сидячи й закручуючи ту саму шрубку. А машини гудуть, гудуть! Не промовиш ні слова, бо однаково ніхто не почує. І спина болить. Ходім трохи, надворі так пахне весною.

Ішли. По вулиці Марія вела Фіка на ремінці. Але незабаром вони вийшли поза доми над кручу, зарослу буряном і засипану паперами. Внизу бігла дорога. Тут Марія спустила Фіка з ремінця, кажучи: «Побігай собі!» Фік крутнув задом, замаяв хвостом і побіг обнюхувати телеграфічні стовпи. Марія йшла поволі, дивилася, як над містом западає вечір. З рафінерій вибухали полум’яні смолоскипи і палахкотіли під вечірнім небом, викидаючи стовпи диму й заповнюючи смоляним запахом весняне повітря.

— Промисл і промисл. Погоня і поспіх. Усі і все тут так. Машини і мотори, бензина й олія. Але якби не вони, ми не мали б тут що робити. А так для кожного знайдеться якась шрубка.

Зупинилась біля бар’єру, що відгороджував схил. Сперлася на дерев’яні поручні й дивилася, як їхали авта, засвітивши світла. Бігли, наче разок світляних жучків.

Біля неї затримався молодий чоловік. Як і вона, задивився на безконечну дорогу й рух на ній.

— Три місяці я тут. Майже щовечора виходжу й дивлюся; біг цих машин, і ритмічний танець світел, це велика поезія Нової Землі, — заговорив чи то до себе, чи до Марії.

— І ми недовго тут, півроку. А здається, неначе роки пройшли з тої пори, як покинули Рідний Край.

Ішли вздовж огорожі, і Марія розказувала, як згинули її чоловік і донька, як вони обоє з Івасем проходили табори й емігрували.

В той час Фік вибігався й наздогнав свою господиню. Марія нахилилася й поклепала його по спині.

— Він пройшов те саме, що й ми, а може ще гірше: большевики вивезли його господарів, і він зазнав доволі нужди, голоду та скитання.

— Фік. Дивна назва! У нас теж був Фік! Чекайте, алеж ваш пес дуже подібний до мого: такі ж самі клапаті вуха, чорна плямка над оком і біла зірка на шиї. Невже можливе?

Молодий чоловік нагнувся, розглядаючи пса.

— Фік, Фік! — скрикнув несамохіть.

Що це сталося з Фіком? Усе його тіло насторожилося, вуха нашорошились і він підніс ліву передню ногу, як це роблять пойнтери. Здавалося, він з великим зусиллям старався собі щось пригадати.

— Фік, Фік, Фічок!

Пес наблизився до незнайомого й почав його обнюхувати. Тільки хвилину. Десь здалеку, з-поза років прилинув знайомий запах. І голос, той голос!

Дан!

Фік загавкав тонко, радісно, затанцював довкола молодого чоловіка. Наче забув свій вік і знову став цуценям. Він стрибав і бігав. Задня частина його тіла крутилася й вертілась, хвіст виляв, вуха стрибали. І радісно, тонко погавкував. Нагло спинявся, передні лапи ставив на ноги чоловіка і язиком намагався лизнути його обличчя.