Такий він був..., стр. 1

Софія ПАРФАНОВИЧ

ТАКИЙ ВІН БУВ...

Історія одного пса

ПЕРЕДМОВА

Хто не бачив пса, як біжить він заклопотаний вулицею, насторочивши вуха, ні на кого не звертаючи уваги, біжить у своїх песячих справах. Смішно, правда? Бож смішним нам видається, що пес може мати свої приватні справи, і ті справи бере собі близько до серця. Але рідко-хто цікавиться цими його справами, розуміє песячу заклопотаність, співчуває йому в його біді й радості. Пси для нас здебільша або сторожі, яким ми платимо харчами, або іграшки, з якими ми бавимося на дозвіллі, або щось зайве, надокучливе… Любити псів, любити і розуміти тварин — це дано не багатьом.

Софія Парфанович, автор цієї оригінальної і цікавої книжки, має на тваринний світ свій власний погляд. Лікарка за фахом, отже й біолог, вона з дитячих літ спостерігала й вивчала наших чотириногих та пернатих співмешканців і знає їх психологію, їх звички, пристрасті, навіть їхні далеко від людини заховані таємниці. Вона їх любить і досконало знає їх спосіб життя.

У своїх творах «В лісничівці» (1954) і «Вірний приятель» (1961) Софія Парфанович вивела цілу ґалерію своїх улюбленців — кота, сарну, черепаху, цапа, вужа, лиса, ластівку, їжака, борсука, навіть чужоземних пташок-папужок — і всі вони ще раз живуть і ще довго житимуть і тішитимуть читача на сторінках тих її книжок.

Про Софію Парфанович хтось сказав, що вона — український Сетоп-Томпсон (1860-1946), отой улюблений кількома генераціями різнонаціональної молоді канадійський письменник, автор численних реалістичних творів про тварин. Направду, Софія Парфанович — перша, яка заповзялася опрацьовувати цю ще майже незайману ділянку в українській літературі. Тим читачам, які казали, що ці її книжки лише для дітей, авторка відповідала: «Дітьми ми залишаємось назавжди, — дітьми нашого краю, де з роду в рід ми виводились, жили і помирали… дітьми наших звичок, переконань і звання». В цьому багато правди, і тому твори С. Парфанович радо читають наші діти, і тому вона така популярна серед наших старших читачів. А в перекладах напевно захоплювались би її маленькими приятелями і американські чи французькі хлопці та дівчата, дармащо все, що пише С. Парфанович — українське.

Літературний доробок С. Парфанович досить поважний, і годі робити тут йому бодай поверховний огляд. До нього належать, крім згаданих вище книжок, її ранні праці в галузі популярно-медичній і науковій, зокрема її широко відома в Галичині «Гігієна жінки», її численні статті в редагованому нею у Львові журналі «Відродження», її збірка оповідань «Ціна життя» (1936), видана в Німеччині книжка «Інші дні» (1948), а далі — «Загоріла полонина», «Київ у 1941 році», «Люблю Діброву». Зовсім недавно появилась в Чікаґо її чергова книжка «На схрещених дорогах», а оце виходить її найновіша книжка «Такий він був».

У повісті «Такий він був» розповідається про життя і пригоди звичайного собі пса з чорною латкою за вухом, який вірно служив своїм господарям і так, як вони, перейшов в останній війні під кулями й бомбами через ліси і гори, через словацькі та німецькі міста і села, через скитальські табори аж до Америки. Він дізнав усього того найгіршого і найтяжчого, чого дізнали його господарі, а може ще й більше в своїй собачій юності. Але він залишався завжди вірним, відважним і шляхетним псом, хоч не належав до жадної собачої раси. Тож, власне, — це дві повісті, тісно між собою переплетені: повість про пса і повість про його господарів, добрих і щирих людей з теплими українськими серцями.

Авторка має свій оригінальний стиль, який легко пізнати з кожної сторінки її творів: короткі, уривчасті фрази, що звучать ніби розмова її сам-на-сам із читачем, невимушено, без огляду на вигладженість фрази. Багатюща лексика і вміння нею оперувати дають авторці широкі можливості в нюансуванні почуттів, висловів, описів. Ось в одному хоч би такому реченні про Фіка, як то він «таляпався» у воді, «бушував» по кущах, «нюхтів» та «порпався», з тонким гавкотом «гонив» за птаством — скільки тут органічних, з гущі народної мови вихоплених слів!

Творам С. Парфанович прикметний своєрідний, тонкий, спокійно-добродушний гумор, якого вживає вона інколи навіть у трагічних ситуаціях. Либонь, і сам Фік посміхнувся б, якби, розуміючи людську мову, почув отаке сказане про нього: «Фік не брав участи в таборовому політикуванні і не готувався до державної діяльности». Або: «А вже найбільше любив Фік свята. Не тому, що був він побожний, а тому, що господарі виходили тоді в поле погуляти і, очевидно, він з ними».

Щирість і безпосередність почувань собаки передає авторка — мабуть уперше в українській літературі з такою переконливістю — в ось такому хоч би уступі: «Фік радісно загавкав, тонко, весело, щасливо. Його очі, його паща раділи великою песячою радістю… Його вуха танцювали довкола голови і з головою, хвіст разом із задом вертівся, а ноги стрибали й гребли руки пані, одяг і повітря».

Повість С. Парфанович «Такий він був» — це не тільки книжка для розваги. Це глибока, сперта на уважному спостереженні розвідка про собачу психіку. Це мистецький трактат про пса, незрадливого друга людини. І це — ще одна мальовнича сторінка у великій, ще не написаній історії новітньої української еміграції, — сторінка, з якої дивиться на нас мудрими очима її авторка.

В. Давиденко

ДО ЧИТАЧА

Старовинна леґенда каже:

На початку світу Бог розкрив затоку між Адамом і тваринами. Між ними стояв пес, сумно дивлячись, як поширювалася віддаль. Але ще заки стало запізно, пес перескочив через водяний діл і спинився біля людини. З тієї пори він завжди стоїть поруч людини.

Філософ-письменник Моріс Метерлінк каже, що з усіх тварин єдиний пес пішов за людиною з власної волі: всіх інших людина підкорила собі. Всі інші — її раби, і вони завжди готові вхопити волю і стати знову дикими, навіть ворожими людині. Навіть дерева, рослини людина примусила рости так, як їй хочеться, обмежила їхню свободу й примусила їх жити згідно з своєю волею. Як тільки вона дасть їм свободу, вони ростуть-буяють дико-нестримно.

Серед природи людина зовсім самітня, хібащо стоїть поруч неї пес.

Наскільки більш самітньою була українська людина серед воєнної завірюхи, серед арештувань, вивозів, людоловлі на чужині. Дуже часто негода зривала геть її житло, руйнувала її життя, і вона стояла віч-на-віч із загибіллю.

В такій порі поруч не одного з нас стояв пес.

Він, як герой моєї повісти, проходив через лихоліття і разом із своїми господарями не раз заглядав у вічі смерти. Він страждав, коли людське житло руйновано, а сім’ю розбивано. Він мандрував із людиною і стеріг її від наїзду ворога.

Разом із нею пішов у мандрівку світами.

Хто візьме мені за зле, коли я скажу, що він — український Пес?

ВІН ВИВ

— Що сталося псові сьогодні?

— Ах, він певно теж має свої турботи.

— Ніч така…

Так, ніч така. І Фік не міг заспокоїтися. Він мотався людям попід ноги, заглядав у вічі своїй господині, пані Олені, терся об ногу господаря. Але Дан — йому шістнадцять літ і пес є його улюбленцем — пестив його й запитував: