Гаррі Поттер і Смертельні реліквії, стр. 5
Гаррі дочитав статтю, але й далі приголомшено вдивлявся в сторінку. Відраза й лють підкотили йому до горла, наче блювота; він зіжмакав газету й щосили жбурнув нею об стіну; вона впала на купу сміття, що назбиралося коло переповненого бачка.
Він почав безтямно ходити по кімнаті, висовуючи порожні шухляди й беручи якісь книги, а потім знову ставлячи їх на місце. У голові відлунювали окремі фрази з Рітиного інтерв’ю: присвятила цілий розділ взаєминам Поттера й Дамблдора... їх можна назвати хворобливими, навіть зловісними... замолоду він і сам розважався темними мистецтвами... я отримала доступ до джерела, заради спілкування з яким більшість репортерів залюбки пожертвували б своїми чарівними паличками...
- Брехня, - закричав Гаррі й побачив у вікні сусіда з газонокосаркою, що зупинився й стурбовано глянув угору.
Гаррі бухнувся на ліжко. Уламок розбитого дзеркальця відлетів убік. Він підняв його й покрутив між пальцями, думаючи й думаючи про Дамблдора та всю ту брехню, яку на нього вилила Ріта Скітер...
Яскраво-синій спалах. Гаррі заціпенів, а його порізаний палець знову ковзнув по зазубреному краєчку дзеркальця. Йому це уявилося, здалося. Він озирнувся, але стіна була хворобливого персикового кольору, що відповідав смакам тітки Петунії: там не було нічого синього, що могло б відбитися в дзеркальці. Він знову придивився до дзеркальної скалки й нічого не побачив, крім відображення власного зеленого ока.
Йому примарилося, іншого пояснення нема. Примарилося, бо він думав про покійного директора. Якщо в чомусь і можна бути певним, то це в тому, що погляд ясних синіх очей Албуса Дамблдора ніколи вже його не прониже.
- РОЗДІЛ ТРЕТІЙ -
Від’їзд Дурслів
Вхідні двері так грюкнули, що аж луна прокотилася по сходах, і почувся крик:
- Гей! Ти!
До Гаррі так зверталися ось уже шістнадцять років, тому він не мав жодних сумнівів, кого саме гукає дядько, проте відповів не одразу. Він ще й досі дивився на уламок дзеркальця, в якому, як йому здалося на часточку секунди, побачив Дамблдорове око. Аж коли дядько заревів: «ХЛОПЧЕ!» - Гаррі поволі звівся на ноги й пішов до дверей, зупинившись тільки, щоб сховати шматочок розбитого дзеркальця в рюкзак, набитий речами, які він візьме з собою.
- Та скільки ж можна! - гаркнув Вернон Дурслі, коли Гаррі нарешті з’явився на сходах. - Іди сюди, треба побалакати!
Гаррі зійшов униз, тримаючи руки в кишенях джинсів. Коли зайшов у вітальню, побачив там усіх трьох Дурслів. Вони були вбрані в дорожний одяг: дядько Вернон - у жовтувато-коричневу куртку на блискавці, тітка Петунія - в ошатне оранжево-рожеве, мов лососина, пальто, а Дадлі, дебелий, м’язистий і білявий двоюрідний брат Гаррі - в шкіряну куртку.
- Що? - запитав Гаррі.
- Сядь! - гримнув дядько Вернон. Гаррі підняв брови. - Будь ласка! - додав дядько Вернон і аж скривився, наче це слово подряпало йому горло.
Гаррі сів. Здається, він знав, про що йтиметься. Дядько закрокував туди-сюди, а тітка Петунія й Дадлі стурбовано стежили за його рухами. Нарешті, коли його велике бурякове обличчя аж зморщилося від зосередження, дядько Вернон зупинився перед Гаррі й заговорив.
- Я передумав, - повідомив він.
- Та невже? - глузливо обізвався Гаррі.
- Що за тон... - верескнула було тітка Петунія, проте Вернон Дурслі зупинив її помахом руки.
- Це все дурні балачки, - буркнув дядько Вернон, спопеляючи Гаррі свинячими очицями. - Не вірю я ані слову. Ми залишаємось тут і нікуди не їдемо.
Гаррі подивився на дядька, відчуваючи і роздратування, і задоволення. Вернон Дурслі постійно, щодоби, міняв думку ось уже з місяць, то запаковуючи, то розпаковуючи багажник в результаті кожної такої зміни настрою. Найбільше Гаррі сподобалось, коли дядько Вернон, не знаючи, що Дадлі поклав у його розпаковану валізу свої гантелі, спробував її підняти, щоб поставити в багажник, і впав, ревучи від болю й усе проклинаючи.
- Ти оце кажеш, - вів далі Вернон Дурслі, крокуючи туди-сюди по вітальні, - що нам - Петунії, Дадлі й мені - загрожує небезпека. Від... від...
- Таких, як я, правильно, - підтвердив Гаррі.
- Ну, але я в це не вірю, - повторив дядько Вернон, знову зупиняючись перед Гаррі. - Я півночі не спав, міркував, і вирішив, що це змова, щоб заволодіти моїм будинком.
- Будинком? - перепитав Гаррі. - Яким будинком?
- Оцим будинком! - заревів дядько Вернон, і на чолі в нього запульсувала жилка. - Нашим будинком! Ціни на будинки ростуть мов на дріжджах! Ти хочеш, щоб ми забралися звідси, а тоді зробиш якийсь там фокус-покус, і ми не встигнемо й моргнути, як усі документи будуть переписані на тебе і...
- Ви що, геть очманіли? - здивувався Гаррі. - Змова, щоб заволодіти цим будинком? Невже ви й справді такі дурні, як здаєтесь?
- Не смій!.. - завищала тітка Петунія, але дядько Вернон знову її вгамував помахом руки: знущання над його зовнішністю - то ніщо порівняно з загрозою, що він її відчував.
- Якщо ви забули, - нагадав Гаррі, - то я маю будинок, мені його залишив хрещений батько. Навіщо мені здався цей? Щасливі спогади дитинства?
Запала тиша. Гаррі здалося, що його аргументи на дядька подіяли.
- Ти заявляєш, - дядько Вернон знову закрокував по кімнаті, - що цей лорд, як його...
- Волдеморт, - нетерпляче додав Гаррі, - і ми вже про це говорили сто разів. І я не просто заявляю - це факт, торік вам казав про це Дамблдор, а Кінґслі й містер Візлі...
Вернон Дурслі сердито згорбився, і Гаррі здогадався, що дядько намагається викинути з голови спогади про той несподіваний візит, коли на самому початку його літніх канікул їх відвідали двоє дорослих чаклунів. Поява на порозі Кінґслі Шеклболта й Артура Візлі неприємно вразила Дурслів. Утім, по-правді, Гаррі визнавав, що поява містера Візлі, котрий свого часу зруйнував тут піввітальні, навряд чи могла викликати захоплення в дядька Вернона.
- ...Кінґслі й містер Візлі добре все пояснили, - безжально тиснув на дядька Гаррі. - Коли мені виповниться сімнадцять, захисні чари, що мене тут оберігають, припинять свою дію, і це вам загрожує не менше, ніж мені. В Ордені впевнені, що Волдеморт нападе на вас, щоб тортурами вибити з вас інформацію про моє перебування, або ж щоб узяти вас у заручники, бо думатиме, що я повернуся вас рятувати.
Дядько Вернон зустрівся поглядом з Гаррі. Гаррі був упевнений, що в цю мить обидва вони думали про одне. Тоді дядько Вернон відійшов, а Гаррі продовжив:
- Ви мусите десь заховатися, і Орден хоче допомогти. Вам пропонують дуже серйозний захист, найкращий з можливих.
Дядько Вернон нічого не сказав і далі кружляв по кімнаті. Сонце надворі уже висіло низько над кущами вовчих ягід. Сусідова газонокосарка знову заглухла.
- Я думав, що існує Міністерство магії? - спитав раптом Вернон Дурслі.
- Існує, - здивовано підтвердив Гаррі.
- То чого ж воно нас не захистить? Я думаю, що нас, невинних жертв, котрі нічого не скоїли, а просто дали притулок міченій людині, влада повинна захищати!
Гаррі розреготався, не в змозі стриматися. Це було так типово для його дядька - покладати надії на офіційні установи - навіть у тому світі, який він зневажав і якому не довіряв.
- Ви ж чули, що казали містер Візлі та Кінґслі, - відповів Гаррі. - На нашу думку, в міністерство проникли шпигуни.
Дядько Вернон крокував до каміна й назад, і так важко сопів, що пишні чорні вуса аж брижилися, а лице й досі буряковіло від зосередження.
- Гаразд, - буркнув він, знову зупиняючись біля Гаррі. - Гаразд, скажімо, ми погодимося на цей захист. Але я все одно не розумію, чому нас не може захищати той тип Кінґслі.
Гаррі ледве стримався, щоб не закотити очей. І це запитання він уже чув разів з десять.
- Я вже казав, - Гаррі зціпив зуби, - що Кінґслі захищає маґ... тобто вашого прем’єр-міністра.