Гаррі Поттер і Смертельні реліквії, стр. 101
Бузинова паличка розітнула повітря і в кімнаті спалахнуло зелене сяйво. Ґоблін, що стояв навколішках, повалився мертвий, а нажахані чаклуни кинулися врозтіч. Белатриса й Луціус Мелфой випередили всіх, намагаючись першими добігти до дверей, але чарівна паличка знову й знову батожила повітря, умертвляючи тих, хто ще лишався живий, усіх без винятку - за те, що принесли йому цю неможливу звістку про золоту чашечку...
Він метався кімнатою серед трупів, і в голові промайнули видіння: його скарби, його обереги, його рятівні якорі безсмертя... щоденник було знищено, а чашу викрадено. А що, як цей хлопець знає про все інше? Невже знає, невже почав діяти, невже знайшов ще щось? Можливо, це все почав Дамблдор? Дамблдор, який завжди його підозрював, Дамблдор, якого вбили за його наказом, Дамблдор, чиєю чарівною паличкою він зараз володів, але який досяг його навіть з безчестя смерті руками хлопця, хлопця...
Але ж якби той хлопчисько і знищив котрийсь із горокраксів, то він, Лорд Волдеморт, знав би про це, відчув би це? Він, найвидатніший чаклун, він, убивця Дамблдора і безлічі інших дрібних нікчем, ім’я яким Ніхто і звати яких Ніяк - як міг не знати цього Лорд Волдеморт, якби він, він сам, єдиний і неповторний, зазнав нападу чи був покалічений?
Щоправда, він цього не відчув, коли було знищено щоденник, але ж, на його переконання, це було тому, що він тоді ще не мав тіла, яке могло б відчувати, він навіть не був привидом... ні, безсумнівно, решті горокраксів нічого не загрожує... вони неторкані...
Але він мусить це знати, мусить переконатися... Він крокував кімнатою, віджбурнувши ногою труп ґобліна, а в його розпалених мізках зринали невиразні видіння: озеро, хатина, Гоґвортс...
Краплинка розсудливості охолодила його лють. Як хлопець міг знати, що він заховав персня у Ґонтовій хатині? Ніхто ніколи не знав, що він родич Ґонтам, він приховав цей зв’язок, ті вбивства ніколи не пов’язували з ним: перстень, безумовно, був у безпеці.
А як би міг хлопець, та й будь-хто інший, дізнатися про печеру або зламати там усі захисні чари? Думка, що медальйон можливо викрасти, була абсурдна...
Або, скажімо, школа: та ж тільки він один знав, де розміщено горокракс, бо лише він проник у найсокровенніші таємниці того місця...
А ще була Наджіні, яку треба тепер тримати коло себе і більше не посилати виконувати його розпоряджень, оберігати її й захищати...
Проте для певності, для цілковитої певності, він мусить знову побувати в усіх своїх схованках, мусить подвоїти захист довкола кожного горокракса... і цю роботу, як і пошук бузинової палички, він мусить виконати сам...
Що треба перевірити насамперед? де найбільша небезпека? В його нутрі знову заворушилася стара притлумлена тривога. Дамблдор знав, як його звати по-батькові... Дамблдор міг намацати зв’язок із Ґонтами... покинута ними хатина - то була, мабуть, найнезахищеніша з усіх його схованок, саме туди він вирушить спочатку...
Озеро... ні, це неможливо... хоча й існувала малесенька ймовірність, що Дамблдор довідався про деякі з його старих «подвигів» у сиротинці.
І Гоґвортс... він знав, що його горокракс там у безпеці, бо Поттеру нізащо не потрапити непоміченим навіть у Гоґсмід, не кажучи вже про саму школу. Однак доречно було б попередити Снейпа про небезпеку, якщо хлопець спробує проникнути в замок... звичайно, безглуздо було б пояснювати Снейпові, чому саме хлопець може повернутися. Величезною помилкою було те, що він довірився Белатрисі й Мелфою. Хіба ж їхня тупість і недбальство уже вкотре не довели, наскільки безглуздо взагалі комусь довіряти?
Отже, він спочатку побуває в Ґонтовій хатині, і візьме з собою Наджіні. Відтепер вони нерозлучні... Він вийшов з кімнати, перетнув передпокій і опинився в темному саду, де дзюркотів фонтан. Покликав парселмовою змію, і вона приповзла до нього, неначе довжелезна тінь...
Гаррі розплющив очі і змусив себе повернутися назад. Він лежав на березі озера в промінні призахідного сонця, а Рон з Герміоною дивилися на нього. Судячи з їхніх стурбованих поглядів і постійного сіпання шраму, його несподівана мандрівка Волдемортовою свідомістю не лишилася непомічена. Він ледве випростався, майже не дивуючись, що й досі був мокрий і тремтів. Побачив чашку, що безневинно лежала перед ним на траві, і темно-синє озеро, поцятковане золотою доріжкою низького сонця.
- Він знає, - його власний голос звучав якось дивно і неприродно низько після пронизливих Волдемортових вересків. - Він знає, і збирається все перевірити, а останній, - Гаррі зірвався на ноги, - у Гоґвортсі. Я знав це. Я знав.
- Що?
Рон дивився на нього, роззявивши рота. Герміона стурбовано стала навколішки.
- А що ти побачив? Звідки ти знаєш?
- Я бачив, як саме він довідався про чашку, я... я був у його голові, він... - Гаррі пригадав усі вбивства, - він неймовірно розлючений, а ще нажаханий, він не може зрозуміти, як ми про це довідались, і тепер хоче перевірити, чи всі інші горокракси в безпеці, а почне з персня. Він гадає, що в Гоґвортсі найбезпечніше, бо там Снейп, і туди дуже важко проникнути непомітно - мабуть, він буде там насамкінець, але все одно це може статися за кілька годин...
- А ти бачив, де саме воно в Гоґвортсі? - запитав Рон, і теж зірвався на ноги.
- Ні, він зосередився на тому, щоб попередити Снейпа, він не думав, де саме воно лежить...
- Заждіть, заждіть! - вигукнула Герміона, коли Рон схопив горокракс, а Гаррі вже накидав плащ-невидимку. - Ми не можемо так просто взяти й зірватися без жодного плану, нам треба...
- Нам треба рушати, - рішуче заперечив Гаррі. Він сподівався виспатись, мріяв залізти в новий намет, але тепер про це не було й мови. - Ти хоч уявляєш, що він почне витворяти, коли довідається, що зникли перстень і медальйон? А що, як він забере гоґвортський горокракс, бо вирішить, що там він у небезпеці?
- Але ж як ми туди потрапимо?
- Гайнемо в Гоґсмід, - пояснив Гаррі, - і спробуємо з’ясувати все на місці, коли побачимо, як саме захищена школа. Ставай під плащ, Герміоно, я хочу, щоб цього разу ми трималися купи.
- Та ми ж не помістимось...
- Там буде темно, ніхто не помітить наших ніг.
Над почорнілою водою відлунням рознісся ляскіт величезних крил. Це дракон нарешті досхочу напився і злетів. Друзі завмерли, дивлячись, як він усе вище й вище здіймався чорною плямою на тлі потемнілого неба, аж доки сховався за найближчою горою.
Герміона підійшла до друзів і стала між ними. Гаррі якомога нижче опустив плащ до землі, вони усі разом крутнулися і зникли в задушливій темряві.
- РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ -
Зникле дзеркальце
Ноги Гаррі торкнулися дороги. Він побачив до болю знайому головну вулицю Гоґсміда: темні вітрини крамничок, обриси чорних гір за селом, поворот дороги до Гоґвортсу, світло з вікон «Трьох мітел». Серце йому тьохнуло, і він з пронизливою чіткістю пригадав, як приземлився тут майже рік тому, підтримуючи жахливо ослабленого Дамблдора. Усе це тривало якусь секунду, а тоді, не встиг він ще й відпустити Ронову й Герміонину руки, як щось сталося.
Повітря розкололося від вереску, схожого на Волдемортів, коли той довідався про викрадення чаші. Цей вереск пронизав кожнісінький нерв у тілі Гаррі, і він зрозумів, що вереск спричинила їхня поява. Ледве встиг глянути на друзів під плащем, як двері «Трьох мітел» розчинилися навстіж і з них висипав з чарівними паличками напоготові з десяток смертежерів у плащах з каптурами.
Гаррі схопив за руку Рона, що вже піднімав чарівну паличку. Смертежерів було дуже багато, всіх не приголомшиш. А спроба вистрілити закляттям миттєво викрила б їх. Один смертежер махнув чарівною паличкою - і вереск затих, однак відлуння ще й досі відбивалося в горах.
- Акціо плащ! - проревів інший смертежер.