Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник), стр. 49
Це коли старі, досвідчені ваші товариші по полюванню починають розповідати різні надзвичайні випадки з мисливського життя.
Спільна для всіх мисливських оповідань риса – це те, що всі вони – факти, що все це насправді було, що «розкажу, то не повірите, але це – факт!»
…Швиргається вгорі якийсь космічний хлопчик зорями, лишаючи в чорно-синій безодні золоті смуги, рипить Віз, дишель свій униз спускаючи, блідне поволі Чумацький Шлях, а під ожередом плететься чудесне мереживо з мисливських оповідань…
І вільно дихається, і легко дихається…
Поволеньки голос оповідача тихшає, потім якось переривається і зовсім затихає…
Сусіда якось тяжко зітхає…
– Про що думаєте, Іване Івановичу?
– Про Америку! Яка все-таки техніка.
– А що таке?
– Кажуть, двоствольну стопку видумали!
І тихо…
Поснули…
……………………………….
«Раннім-рано та ранесенько», ще ледь-ледь починає сіріти, штовх вас у бік:
– Вставайте! Вставайте! Час уже!
– Г-г-г! М-м-м!
– Вставайте!
– М-м-м!
– Б-б-бах!
З криком: «Бомбьожка!» – ви зриваєтесь і мчите.
– Тю на вас! То я в крижня гахнув!
– І промазав!
– Ну, ясно, що промажеш, коли вас нечиста сила в бомбосховище поперла! Трохи в озеро не шубовснув!
Почалася ранкова зорька…
Тут уже все залежить від вашого уміння, від майстерства і практики…
Качка, як відомо, птах… Вона – літає…
Як її стріляти?
Дуже просто: цільтесь обов’язково в око. І бахкайте.
Бах! – і в торбу. Бах! – і в торбу.
А коли не повезе, тобто коли бах-бах! – і повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар або, побачивши в якогось із мисливців кілька качок, киньте:
– Карбованців, мабуть, по надцять тепер штука…
Бо однаково, коли приїдете додому, члени вашого посемейства спитають вас:
– Дорогі, мабуть, тепер качки?
Ви на це не звертайте уваги й беріться зразу ж готувати янтаревий суп із дикої качки…
Найперше й найголовніше – обскубти качку.
Робити це краще в себе в кабінеті. Щоб не заважало вам уже вискубане пір’я, одчиніть вікна й двері, щоб вітерець був: ви скубнули, вітерець підхопить, і пір’я вам не заважає… І качка обскубана, і кабінет – перина…
Обскубли, тоді вже до мами, чи до дружини, чи до сестри, хто на кого багатший:
– Уже обскуб! Мамо, зваріть супу!
Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам:
– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявіть:
– Це – качка. Тепер усі такі качки пішли. Яровизовані…
– А чому в неї горло перерізане?
– Чому? Чому? Все вам так ото цікаво знати. Летіла, побачила, що націляюсь, виходу не було, взяла й… зарізалась… Що ж тут дивного?! Варіть уже, прошу вас!
Залишається, отже, останнє: їсти суп.
Як його їсти?
Ложкою!
Попоївши, лягайте на канапу й читайте «Записки охотника» І. С. Тургенєва.
Прекрасна книжка!
Лисиця
Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу-білу та пухку-пухку ковдру і задрімає зимовим спокійним сном.
Тоді шкурка в лисиці робиться густа-густа, та лискуча, та пухната, а, як відомо, лисицю полюємо виключно через її знамените хутро, що має наукову назву – горжетка.
Лисиці водяться у нас в Радянському Союзі геть-чисто на всенькій його території – і на ланах, і на болотах, і в лісах та перелісках.
За весь час нашого свідомого полювання нам доводилося бачити лисиць по всіх вищесказаних місцях і на всіх тих місцях в них стріляти.
Збираєтесь ви, значить, на лисиць. З цього приводу ви говорите вдома:
– На лисиць поїду! У Сріблянському ярку, казав Йосип Євдокимович, два виводки. Поїду, – чотири-п’ять лисичок тарарахну, от воно: тобі горжетка. Це, як чотири! А як п’ять, то й мені горжетка.
Полювати лисиць, – одягатись треба дуже тепло, бо зима, доводиться стояти на гону довгенько, – лисиця йде великим колом, доки собаки її тим колом обженуть, – замерзнути можна.
Треба вам знати, що звір, – коли його піднімуть і поженуть гончаки, – робить коло: і заєць, і лисиця, і вовк.
Кожний із них, зробивши коло, повертається до того місця, звідки його піднято, – отже, ваша задача не бігти разом із собаками за зайцем, чи за лисицею, чи за вовком, а стояти на місці й чекати, коли він, оббігши коло, повернеться до свого лігва.
Собаки гонять, як знаємо, уголос, і коли наближається гон, – знайте, що звір іде до вас!
Стежте тоді пильно!
Голос наближається, наближається.
Ось майнула серед кущів золото-червона стрічка, як блискавка!
Бах! – і нема нічого…
Заєць робить невеличке коло, лисиця – більше, а вовк, – той іще більше.
Чекати іноді доводиться довгенько, – отже, одягайтесь тепло.
Одяглися.
Вам удома й кажуть:
– Ти їздиш-їздиш, стріляєш-стріляєш, собак годуєш, а в Ганни Іванівни он яка чорнобурка! І рушниці нема, і собак нема, – а чорнобурка – очей одірвать не можна.
– Добре, добре! Трапиться, так гакну й чорнобурку! Тільки в нас на Україні чорнобурка трапляється дуже й дуже рідко! Майже ніколи!
– Рідко?! Повні комісійні крамниці!
– Та що ти, Господь з тобою! Що ти хочеш, щоб я з гончаками у комісійній крамниці чорнобурку полював?! Добре буде й рудобурка!
– А песці там єсть?
– Єсть!
– Білі чи голубі?
– Рябенькі! Вони тільки на далекій півночі білішають та голубішають. Так, як і куріпки: у нас рябенькі, а на півночі – білі-білі, сліпучо-білі! Так і песці!
Взагалі збори для полювання на лисицю дуже й дуже, як бачите, складна справа…
В коротенькому кожушку, в повстяниках і в капелюсі на лисячім хутрі виходите ви з тепло-затишної хати Йосипа Євдокимовича й простуєте до Сріблянського ярка, де:
– Їй-Богу, аж два лисичачих виводки!
Йосип Євдокимович – старий, досвідчений мисливець і давній ваш приятель, що на своєму віку:
– Тих вовків, тих лисиць, тих зайців, що вже поповбивав, так, вірите, й лічби їм нема!
Ранок. Морозець. Порипує сніжок. До Сріблянського ярка від хутора три кілометри.
Визирнуло сонце. Застрибали на сліпучо-білій, що й оком її не охопиш, ковдрі мільярди діамантів…
Докучай і Бандит – на смику.
Докучай іде спокійно, він багато літ прожив уже і багато ганяв і зайців, і лисиць, і вовків, – його вже нічим не здивуєш, а Бандит тільки друге поле починає, – він то рвоне вперед, то повернеться до вас і намагається, підстрибнувши, покласти передні лапи вам на груди, то знову – вперед.
Нервується Бандит…
Рветься і так жалібно-жалібно скавучить:
«Пусти, мовляв, дай побігать, дай натішиться! Дивись, як біло скрізь, як хороше, як сніг блищить! Дай покачаться!»
Йосип Євдокимович, пихкаючи цигаркою, совітує:
– Пустимо з того боку, од груші, щоб проти вітру. Ви проходьте трохи вперед од груші й ставайте в ліщині, а я на той бік перебреду та за терном сяду. Пустите тоді, як я вже на місці буду! Я потихеньку свисну!
– Гаразд!
– Та зайця не стріляйте! Лисичок спочатку поколошкаємо. Хіба собаки за куцохвостим ув’яжуться, – ну, тоді битимемо, щоб собак звільнити!
– Добре!
У ліщині затишно-затишно…
Утоптується навкруги сніг, щоб зручно було на всі боки повертатися, бо лисиця може вискочити і зцюдова, і студова, і спереду, і ззаду…
Докучай ліг і лежить біля ніг, а Бандит нап’явся, мов струна, підніс голову і нюхає, нюхає, нюхає…
– Які ж запахи проскакують через рожеві твої ніздрі в чистопорідний твій мозок, Бандите? Які? Чи фіалковий од ріпиці пишної «труби» хитрої лисиці, чи густий сморід зголоднілого сіроми-вовка, чи невиразне пахкотіння і уві сні тремтячого зайчика-побігайчика? Які? Ляж, Бандите, заспокойся!
Ви обдивляєтесь навкруги…
Он од ялинки простягся вузенький ланцюжок-слідок і біля груші обірвався.
То – білочка.
Може, спить вона тепер солодким сном, листячком у грушевому дуплі прикрившись, і сняться їй соснові шишки та солодкі горішки…