Вишневі усмішки. Заборонені твори (збірник), стр. 30
«Старець» байдуже махнув хвостом…
Циган до нього підбігає, роззявляє рота, витягає язика:
– Тут же в роті, хай Господь милує, як і в с…і! А він «токмо»… Ка-а-жи! Ділом кажи! Та ка-а-а-жи ж. Хочеш п’ять?!
– І то гроші!
І тріщать долоні, летять додолу шапки, гасає в повітрі «мать», бігає коняка, цьвохкають батоги, ріже вухо:
– По-о-о-бережись!!
Це на головній кінській алеї, де цигани, де баришники.
Тут вряд вози, біля возів підмощено землі, щоб коні стояли передком на горбку, – тоді вони поставніші, рівніші…
Тут яка-небудь «арабська» пробігає крізь два мури кусючо-палючих батогів і, прискочивши до воза, тяжко дихає…
Тут недосвідченого дядька облапошать так, що, привівши нового коня додому, дядько кричить:
– Ря-а-туйте!
І веде його на другий ярмарок, де перед ним моляться, хрестяться, пробігають, проскакують, скидають з його шапку, ріжуть його по долоні, показують йому зуби, ноги, холку…
Дядько дивиться, хреститься, б’є по руках, каже:
– Двадцять п’ять!
Веде додому, приведе, роздивиться:
– Ря-а-туйте!
Веде в третій ярмарок…
Потім у дядька ні коня, ні грошей…
Тут як утаскають дядькові «ревуна», так і сміх і горе…
«Ревун» – це кінь з хворобою легенів, чи що… Так він, коли стоїть – нічого з ним не трапляється… А пробіжи ним хутенько верстов із десять – він починає ревти (задихається), як бугай…
Показненька коняка, а не багато й додачі дав…
«Одурив», – думає дядько…
На воза – й на рисях додому!
Прибіг додому.
– Тр-р-р!
А кінь йому:
– Ве-е-е!
– О, рятуйте! Тр-р-р!
– Ве-е-е!
– Ой Боже мій!
– Ве-е-е!
Тут нема простих коней…
Тут не кінь, а:
– Лев!
– Орел!
– Злитий!
– Орляка!
– Вітер!
– Юнкер!
Тут нема простих кобил, а тут:
– Птиця!
– Буря!
– Скеля!
– Одна в світі!
От вам, приміром, «лев»…
– Та це ж не кінь, а лев… Ти тільки подивись!
Іде той «лев» – у його задні ноги циркулем, з ока тече якась слизота, і ребра в його поверх шкури вже стирчать.
– По-бер-ре-жись!
«Лев» біжить, задніми ногами за землю чіпляючись…
……………………………….
От вам «орел»….
Як іде, так на задню, на ліву: руб двадцять! Руб двадцять!
– Кінь дійствительно прихрамує… Засікся в дорозі! А коняка добра! Мужича коняка! Орел!..
А в «орла» того ліва кульша на четверть вища від правої культі…
«Орел»…
……………………………….
Ось «птицю» запрягли проїздити. «Птиця» гречана на масть, з козинцями й худа-худа-худа…
Під хвостом у «птиці» ціле провалля: втягло ото так її. Загнуздали «птицю». Зав’язали «птиці» хвоста біля самісінької ріпиці.
Щоб усе було видать! Як іде! Як біжить!
– Н-н-о-о!
Шість душ на возі.
– Н-н-но-о! Цьвох!
А з провалля в «птиці» тільки – чвирк!
– Н-н-но! (Цьвох!)
А звідти: чвирк!
З «примочкою» бідна «птиця». «Примочка» – то така в коней хвороба (нервова, чи що).
Цьвох!
Чвирк!
– Це! З фанталом? Н-н-о-о-о!
Бідна гречана! А й вона ж колись на леваді іржала весело!
Бігають «орли», «леви», «юнкери», «вітри», «птиці», «скелі», «бурі»…
Кусають їх безжалісні батоги… Вони підскакують, спотикаються, хекають…
……………………………….
– Та це ж жеребець! З ним мороки багато… Якби він виложений…
– «Мороки багато»?! «Жеребець»? А якби й тебе виложив?! Ти не туди дивись, а на груди дивись… Гора!..
……………………………….
– Це кінь?! Мені якби жеребця!
– «Жеребця»?! Та з ним, чортом, мороки скільки! Й ока з нього не спускай! Ти на коня дивись! Це ж кінь, а не цуценя!
– Кінь, що й казати, добрий! Тільки ж чого ото по йому «гречка» пішла? Говорять, що то кров порчена, як гречкою посипало…
– Та яка там кров?.. Сіра була кобила, а «ділопрозводитель» гречаний… От і гречка… Сірий він, у матір пішов, а це тепер од батька гречка почала витикатися… Од «ділопрозводителя»… О!
– Купили, Петровичу, кобильчину?
– Та купив…
– Скільки віддали?
– Оддав свою рижу, одинадцять додачі, півкварти й п’ять пудів пшениці майбутнього врожаю…
…Скільки коштує кобильчина, – скажіть ви?!
……………………………….
– По-о-бережись! По-о-бережись!
– Н-о-о-о! Н-о-о-о!
– Е, ей! Е, ей!
…Бігають коні, бігають цигани, метушаться циганчата, гавкають під циганськими возами собаки, ляскають батоги, іржуть лошата, хрюкають жеребці!
……………………………….
Ярмарок!
IV
…Сонце пече!
Так пече, ніби воно з квасошниками «в долі»…
Просто просвердлює тебе промінням і наливає в груди, в живіт, у голову тії спеки скаженої…
І дуєш квас, і лізеш під воза, і біжиш до Псла, зриваєш із себе одежину, плигаєш у воду і вовтузишся разом з кіньми, з коровами, з волами…
А від Псла і до Псла тягнуть на налигачах, ведуть на поводах:
– Купать! Напувать!
І зморена, і галасом прибита товарина з охотою бреде в воду, стає, дудлить воду й обмахується од мух мокрим хвостом… І од хвоста того бризки по Пслу, мов од попівського кропила…
А над Пслом, на майдані, торг іде…
Власне, більше галасу, як торгу…
Бо:
– Ну як із волами?
– Тихувато. Купця немає… Так самі між собою ото перекидаємося… Якби збоку грошва – діло б пішло…
– А коні?
– Та й коні ж… Що ж коні?.. Цигани ото та баришники каліччю менжують, а хазяї он повиводили – так ніхто не вкусить. Грошей у дядька обмаль, якраз оце перед урожаєм – де ти тих грошей набереш…
– Нема «сурйозного» купця. Надержує на осінь… На зиму спродуватимуться – тоді дешевше й гарбатиме…
……………………………….
Риба йде… Мануфактура потроху… Начиння різне хазяйське… Дріб’язок… Вовна йде. Смушки рвуть із рук. Кури хапають із кошиків… Яйця… Прядиво…
Тут і галасу менше, а діла більше…
……………………………….
Уже сонячне проміння навскоси трохи…
Притихає навкруги…
Попід возами, попід гарбами сидять купки, підобідують…
Летять угору пробки з руської гіркої.
Стоять пляшки, ганчіркою позатикувані: то власного виробу…
Це могорич.
– Будьмо!
– Будьмо!
– Хай же ваша гніда прудко бігає та лошата справно водить!
– Хай!
І булькає з пляшки в рот біленька й розливається по жилах, і червоніє людина, соловіють у неї очі, і голосніше вона балакає, й мотає швидше руками…
Напідпитку…
……………………………….
Он уже посунули й додому.
Запрягаються коні, запрягаються воли…
Додому…
Потяглася строката гадюка од Псла на степи…
……………………………….
Оживає «тічок»…
Це там, де коні… Одв’язуються коні від возів і виводяться на шлях між возами…
Тічок…
– Ей, мінці, налітай!
– Кому булану?
– Хто сірого візьме?
– Бережись!
– Н-н-о! Н-н-о-о!
– Бережись!
– Кажи! Ка-ж-жи!
Лясь! Лясь! Лясь!
– По-о-о-бережись!
Остання агонія…
Ще година – й затихає ярмарок…
Тічок… порожній… Баришники, кому додому ближче, запрягають коні…
Кому далеко – ладнаються ночувати.
Бо завтра ж ярмарок!
Складають товари крамарі. Вечоріє…
Біля циганських шатрів поблискують огнища: варять вечерю…
Не чуть сліпців…
І тільки орган на каруселі благає Ваньку:
Затих орган…
Вечір…
А потім уже ніч… Темна ніч, чорна ніч, тьмяна ніч…
Такої ночі циганські шатра – лірика, а цигани – поезія… Такої ночі циганська журна пісня, ота пісня, що її біля Пишного шатра чорноока Галя співає, – отака пісня:
А-а-а-а! А-а-а-а!
А-а-а-а!
Тягуча, як степ, пісня, – так і така пісня за вільну здається… І слухаєш пісні тої журно-тягучої, і забуваєш, що Галі чорноокій їсти до смерті хочеться і що її батько, Яшка, п’яний біля шатра Галину маму б’є…