Таємничий острів, стр. 90

Як дивовижно відрізнялися південне і північне узбережжя! Перше – лісисте, зелене й веселе; друге – дике, похмуре й безплідне. Подекуди таке узбережжя називають «залізним берегом» – схарапуджені скелі завмерли, мов свідки того, що в одну з геологічних епох тут захололи гори вулканічної лави. Якого б то відчаю зазнали друзі, коли б куля скинула їх на цей берег острова! На вершині гори Франкліна, дивлячись із високості, ніхто й уявити не міг, яка похмура й зловісна оця місцевість, а бачачи зблизька, з моря, всі були приголомшені її дивним, незвичайним виглядом – можливо, ніде в світі немає такого ландшафту.

«Бонавентур» пройшов за півмилі від берега. З такої відстані чітко було видно, що узбережжя завалене брилами різноманітних форм заввишки від двадцяти до трьохсот футів – циліндричні, неначе вежі, призматичні, мов дзвони, пірамідальні, як обеліски, і конічні, ніби фабричні димарі. Навіть хаотичне нагромадження торосів у льодових морях не являло б собою такого величного і страшного видовища! Тут від скелі до скелі ніби висів місток; там верхівки скель вигиналися, мов недосяжні людському зору аркади храму; ще далі розверзлася похмура паща печери з монументальним склепінням; в іншому місці виднілися фантастично нагромаджені шпилі й пірамідальні вежі, яких не знайдеш у жодному готичному соборі. Творіння геніальної природи, химерніші й різноманітніші, аніж шедеври, створені людською уявою, надавали дивної величі берегу, що простягся на вісім-дев’ять миль.

Сайрес Сміт і його супутники приголомшено дивилися на це диво природи. Тільки Топ, на якого дика краса місцевості не справляла враження, голосно гавкав, будячи серед базальтових скель тисячоголосу луну.

Інженер навіть зауважив, що в його гавканні було щось дивне – саме так він гавкав, бігаючи навколо колодязної ляди в Гранітному Палаці.

– Пристаньмо до берега, – звелів Сайрес Сміт.

І «Бонавентур» підійшов, наскільки міг, до берегових скель. Можливо, там знайдеться вартий дослідження грот? Але Сайрес Сміт не побачив ні печери, ні заглиблення, де могла б сховатися жива істота, бо високі хвилі заливали підніжжя скель. Незабаром Топ замовк, і бот рушив далі, пливучи за кілька кабельтових від берега.

Північно-західне узбережжя було пологе і піщане; подекуди над уже оглянутою колоністами болотистою низовиною здіймалися самотні хирляві деревця, та, на відміну від дикої, щойно баченої пустелі, його оживляли тисячі водоплавних птахів.

Увечері «Бонавентур» кинув якір у якійсь бухточці, причаливши аж до берега, – так у ній було глибоко. Ця ніч теж минула спокійно, бо вітер, так би мовити, закляк з останнім промінням сонця і піднявся знову лише на світанку. Зійти на берег було легко, і, визнані найкращими мисливцями колонії, Герберт та Гедеон Спілет із самого ранку вирушили на полювання, а за дві години повернулися з низками качок і куликів. Топ творив дива, і завдяки його старанню й спритності мисливці не втратили жодного підстреленого птаха.

О восьмій ранку «Бонавентур» знявся з якоря і під ходовим вітром, що помітно дужчав, швидко поплив до мису Північна Щелепа.

– Загалом я не здивувався б, якби тепер повіяв сильний західний вітер. Учора ввечері на заході небо було аж бурякове, та й «баранці» на хвилях не провіщають нічого доброго, а вранці в небі з’явилися ще й «котячі хвости», – сказав Пенкроф.

«Котячими хвостами» називають довгасті хмари у зеніті неба, що скидаються на легкі пасма вати й летять не нижче п’яти тисяч футів над рівнем моря; вони завжди провіщають бурю.

– У такому разі, – мовив Сайрес Сміт, – поставмо всі вітрила і мчімо до Акулячої затоки. Гадаю, там «Бонавентур» буде в безпеці.

– Авжеж, там таки буде безпечно, – згодився Пенкроф. – Крім того, весь північний берег узявся нудними дюнами – і дивитись ні на що!

– А в Акулячій затоці, – додав Сайрес Сміт, – хотілося б не тільки перебути ніч, а й провести завтра цілий день, – затока варта того, щоб її добре вивчити.

– Все одно нам, мабуть, доведеться там сидіти, – відповів Пенкроф. – Гляньте, як на заході насупилося небо!

– Хоч би там що, – озвався журналіст, – а цей вітер нам поможе швидше допливти до Північної Щелепи.

– Звісно, вітер добрий, – відповів моряк, – але щоб увійти в затоку, доведеться маневрувати, а я, не знаючи там дна, волів би робити це при денному світлі, а не в сутінках…

– Судячи з того, що ми бачили на півдні Акулячої затоки, дно там має бути всіяне рифами, – зауважив Герберт.

– Робіть, як знаєте, Пенкрофе, – мовив Сайрес Сміт. – Ми покладаємось на вас.

– Не турбуйтеся, пане Сайресе, – відповів моряк, – без потреби я не піду на ризик. Я радше волів би дістати ножа в бік, аніж пробоїну в нутро «Бонавентура»!

«Нутром» Пенкроф називав підводну частину бота, бо дорожив ним більше, ніж своїм життям.

– Котра година? – запитав Пенкроф.

– Десята, – відповів Гедеон Спілет.

– А яка відстань до мису, пане Сайресе?

– Миль п’ятнадцять, – відповів інженер.

– Отже, через години дві з половиною, між полуднем і першою, – сказав моряк, – ми вийдемо на траверз мису. На біду, це час відпливу, й нам напевне буде важко увійти в затоку проти течії й вітру.

– Тим більше, – сказав Герберт, – що сьогодні місяць уповні, а припливи і відпливи у квітні завжди найвищі.

– Скажіть, Пенкрофе, чи не можна зачекати кінця відпливу на якорі край мису? – запитав Сайрес Сміт.

– Та що ви, пане Сміт! – вигукнув моряк. – Стати на якір біля берега, коли наближається буря?! Ви що-небудь собі думаєте, пане Сайресе? Це все одно, що самохіть піти на дно!

– Що ж тоді робити?

– Протриматися в морі до припливу, тобто десь до сьомої вечора, і, якщо не буде надто темно, спробувати увійти в затоку. В іншому випадку ляжемо на ніч у дрейф і спробуємо пройти в затоку на світанку.

– Я вам уже сказав, Пенкрофе, – повторив Сайрес Сміт, – робіть, як знаєте. Ми покладаємось на вас.

– Ех! – вигукнув Пенкроф. – Був би на березі хоч один маяк! Наскільки легше стало б морякам!

– Атож! – відповів Герберт. – Та цього разу на березі немає здогадливого інженера, який знову розвів би вогнище, аби допомогти нам втрапити у порт!

– А й справді, любий Сайресе, – сказав Гедеон Cпілет, – ми вам досі не подякували; та, щиро кажучи, якби вам не спало на думку розвести вогнище, ми б ніколи не втрапили на острів!

– Яке вогнище?.. – перепитав Сайрес Сміт, здивований словами журналіста.

– Йдеться, пане Сайресе, про те, – відповів Пенкроф, – що, повертаючись додому, ми опинились у великій скруті на борту «Бонавентура». І напевне минули б острів, якби ви не розвели вогнище на майданчику над Гранітним Палацом у ніч із дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня.

– Атож, атож… – розгублено притакнув інженер, – то була справді дуже слушна думка…

– А тепер, – додав моряк, – нікому зробити нам цю послугу, – хіба Айртон додумається…

– Таки нікому, – погодився інженер.

Через кілька хвилин, знайшовши на носі бота Гедеона Спілета, інженер шепнув йому на вухо:

– Якщо є на цьому світі щось абсолютно вірогідне, дорогий Спілете, то це те, що в ніч із дев’ятнадцятого на двадцяте жовтня я не розводив ніякісінького вогнища ні на плоскогір’ї над Гранітним Палацом, ні будь-де на острові!..

Розділ XX

Ніч у морі. Акуляча затока. Зізнання. Підготовка до зимівлі. Люті морози. Колоністи працюють дома. Через шість місяців. Фотокартка. Несподівана пригода.

Обставини склалися саме так, як передбачав Пенкроф – інстинкт моряка не обманув його. Вітер дедалі свіжішав, аж поки перейшов у штормовий зі швидкістю від сорока до сорока п’яти миль на годину [20]; вітрильники, заскочені таким вітром у відкритому морі, квапляться взяти рифи і прибрати брамселі. Було близько шостої вечора, коли «Бонавентур» вийшов на траверз Акулячої затоки, але ще був сильний відплив і увійти в бухту не пощастило. Змушений триматися у відкритому морі, капітан Пенкроф за найбільшого бажання не міг би дійти навіть до гирла річки Вдячності. Отож він вичікував, установивши клівер на грот-щоглі, як штормовий таксель, і повернувши бот носом до суші.