Таємничий острів, стр. 88

Погода стояла чудова; дні ще були спекотні, але вечорами морський бриз освіжав повітря, і мешканці Гранітного Палацу вночі тішилися прохолодою. Кілька разів над островом Лінкольна пролітали грози, короткі, але надзвичайно сильні, – по кілька годин обрій аж палав від блискавок, а гримкотів, не стихаючи й на хвилину.

Колонія процвітала. Мешканців пташника наплодилося стільки, що довелося трохи їх вирізати. Свині опоросилися, і бідний Пенкроф та Наб мусили витрачати чимало часу на догляд за ними. Онагри також принесли приплід – двох гарненьких лошат; тепер на онаграх часто їздили верхи Гедеон Спілет і Герберт, який завдяки журналістовим настановам зробився чудовим вершником. А іноді тварин запрягали у воза, щоб привезти до Гранітного Палацу дрова, кам’яне вугілля та різні потрібні інженерові матеріали. За цей час колоністи кілька разів побували у хащах лісів Далекого Заходу. Їх не лякала спека, бо густе шатро крон могутніх дерев, що висіло над головами дослідників, майже не пропускало палючого сонця, а в лісі було навіть прохолодно. Так вони оглянули весь лівий берег річки Вдячності аж до дороги, що з’єднувала загін для худоби із гирлом Водоспадної річки.

Але, вирушаючи в похід, колоністи не забували взяти зброю, бо їм часто траплялися люті й небезпечні дикі кабани, з якими хоч-не-хоч, а треба було боротися. Того ж літа було оголошено нещадну війну ягуарам. Гедеон Спілет ненавидів їх лютою ненавистю, а його учень Герберт цілком поділяв журналістові почуття і був йому добрим помічником. Озброєні до зубів, вони тепер не боялися зустрічі з цими хижаками. Усіх захоплювали Гербертова сміливість і журналістова витримка. Урочисту залу в Гранітному Палаці прикрашали вже два десятки чудових шкур, і якби тепло протрималося на острові довше, були б знищені всі ягуари – а це й була та мета, якої прагнули мисливці. Кілька разів і Сайрес Сміт вирушав у розвідку в недосліджені частини острова, де надзвичайно уважно оглядав місцевість. Шукав він у лісових хащах не сліди лісових тварин, проте нічого так і не помітив.

Топ і Юп, які супроводили його в тих походах, були спокійні, всією поведінкою засвідчуючи, що довкіл немає нічого незвичайного, зате в Гранітному Палаці, як і досі, Топ нерідко люто гарчав, кружляючи навколо колодязної ляди.

Того ж літа Гедеон Спілет і його помічник Герберт уперше випробували знайдений у ящику фотографічний апарат, який досі лежав без ужитку, і зробили багато знімків у наймальовничіших куточках острова.

Крім апарата з сильним об’єктивом, у ящику знайшлося все необхідне для фотографії: колодій для обробки пластинок, азотнокисле срібло, що забезпечує пластинкам світлочутливість, гіпосульфат для фіксажу, хлористий амоній, у якому вимочують папір для позитивів, оцтовокислий натрій і хлористе золото, що ним просякають фотопапір. У ящику також знайшовся папір, уже просякнутий хлором; перш ніж накласти його на негатив, треба було зробити лише одне: занурити на кілька хвилин у розчин азотнокислого срібла.

Незабаром журналіст і його помічник стали майстерними фотографами й одержали доволі гарні фотознімки острівних краєвидів: панораму острова з горою Франкліна на обрії, гирло річки Вдячності, мальовничо обрамлене високими скелями, узлісся і загін для худоби, що притулився до підніжжя гори, химерні обриси мису Кіготь і мису Знахідки тощо.

Не забули фотографи й наробити фотопортретів усіх колоністів.

– Нас стає щораз більше, – жартував Пенкроф. Моряк був у найсильнішому захваті від власного добре зробленого фотопортрета, який разом з іншими знімками прикрашав стіни Гранітного Палацу. Він щиро тішився, так довго розглядаючи ту стіну фотовиставки, ніби перед ним була вітрина найкращого фотоательє на Бродвеї. Однак треба зізнатися, що найвдаліше вийшов Юпів портрет. Дядечко Юп позував перед апаратом із поважністю, яку годі описати словами, і вийшов, наче живий!

– Здається, він ось-ось скорчить гримасу, – голосно жартував моряк.

Юпові важко було догодити, і він обурився б, якби портрет не припав йому до душі, але знімок дуже сподобався орангутангові, і він довго самовдоволено милувався собою.

У березні спека спала. Почалися дощі, проте повітря було ще тепле. Того року березень – він відповідав вересню у Північній півкулі – ви явився холоднішим і більш дощовим, ніж очікували. Можливо, він провіщав ранню й суворішу зиму.

Якось вранці 21 березня колоністам навіть здалося, що випав сніг. Прокинувшись на світанку, Герберт підійшов до вікна і вигукнув:

– Гляньте, весь острівець Порятунку вкрито снігом!

– Як, о цій порі вже випав сніг? – перепитав журналіст, наблизившись до хлопця.

Усі колоністи й собі підійшли до вікон і побачили, що не лише острівець, а й увесь берег біля підніжжя Гранітного Палацу вкритий густою пеленою снігу.

– Здається, це справді сніг! – сказав Пенкроф.

– Дуже схоже на те, – відповів Наб.

– Але ж термометр показує п’ятдесят вісім градусів (14° вище нуля за стоградусним термометром)! – зауважив Гедеон Спілет.

Сайрес Сміт мовчки дивився на білу габу, що вкривала острів; він ніяк не міг збагнути такого незрозумілого явища – сніг у таку пору року і при такій температурі!

– Хай йому біс! – вигукнув Пенкроф. – Усі наші городи померзнуть!

Моряк хотів уже спуститися на берег, але спритний Юп випередив його і першим зісковзнув униз.

Не встиг орангутанг торкнутися землі, як пелена снігу раптом піднялася з берега і розвіялася в повітрі сотнями тисяч пухнастих сніжинок, що на кілька хвилин заступили навіть сонце.

– Це пташки! – вигукнув Герберт.

Справді, то були цілі хмари морських птахів зі сліпучо-білим оперенням. Сотні тисяч їх сіли на острівець та на узбережжя і після недовгого відпочинку знову знялися в повітря й зникли вдалині на очах у приголомшених колоністів, перед якими, ніби на сцені, зима несподівано змінилася літом. На жаль, усе сталося так швидко, так несподівано, що ні журналіст, ні юнак не встигли підстрелити жодної пташки, аби дізнатися, до якого виду вони належать.

Через кілька днів, 26 березня, виповнилася друга річниця приземлення колоністів на острівець Порятунку та острів Лінкольна.

Розділ XIX

Спогади про батьківщину. Надії на майбутнє. Плани дослідження узбережжя. 16 квітня – день відплиття. Вид із моря на Зміїний півострів. Базальтові скелі на західному березі острова. Негода. Настання ночі. Ще одна незбагненна пригода.

Минуло цілих два роки! Два роки колоністи жили вдалині від людей, не мали з людством ніякісінького зв’язку! Вони навіть не уявляли, що робиться у світі, і жили на острові, що загубився серед Тихого океану, ніби на маленькому астероїді Сонячної системи!

Що там діється тепер на рідній землі? Їх ніколи не покидала думка про батьківщину, яку шматувала громадянська війна; можливо, через повстання Південних штатів там і досі проливається кров? Ці думки сповнювали їх тривогою, і вони часто розмовляли про рідний край, не сумніваючись, що справедлива справа федералістів переможе на славу Сполучених Штатів.

Протягом двох років поблизу острова не з’явилося жодного корабля, не майнуло жодне вітрило. Було цілком очевидно, що острів Лінкольна лежав осторонь морських шляхів і, можливо, навіть нікому не був відомий, про що свідчили, до речі, й карти, на які його ще не було нанесено. Бо хоч острів і не мав зручної бухти, однак прісноводні джерела, безумовно, приваблювали б сюди кораблі.

Хоч куди кинь оком, безмежне море було завжди пустельним; колоністи не могли чекати рятунку з-за моря: щоб повернутися на батьківщину, вони мусили покладатися тільки на себе.

Проте одна можливість урятуватися все ж таки існувала, і саме про неї колоністи вели мову, зібравшись якогось квітневого вечора в урочистій залі Гранітного Палацу.