Таємничий острів, стр. 58
Можна без перебільшення сказати, що їм упало щастя з неба!
– Все ж таки, пане Сайресе, – сказав моряк, – якщо ми колись вирішимо покинути оцей острів, ми не вдаватимемось до аеростата, чи не так? Повітряні кораблі несуть не туди, куди хочеш, ми вже навчені! Ось краще послухайте: якщо ви мені довіряєте, збудуймо доброго корабля, тонн на двадцять, а я, з вашого дозволу, виріжу з оцього полотна фок і клівер. Решта, звичайно, піде на одяг.
– Побачимо, Пенкрофе, – відповів Сайрес Сміт. – Побачимо.
– А поки що все треба сховати в надійне місце, – сказав Наб.
І справді, не могло бути й мови, щоб нести на плечах, без візка, такий важкий тягар із полотна, канатів та мотузок аж до Гранітного Палацу. Поки що найважливіше було сховати це багатство від негоди. Зібравшись на силі, колоністам пощастило відтягти свої трофеї до узбережжя, де серед скель знайшли подібне до печери заглиблення, захищене од вітру й дощу та недоступне завдяки своїй орієнтації для морських хвиль.
– Ви хотіли мати шафу – ось шафа, – сказав Пенкроф. – Вона, щоправда, без дверцят і не замикається, а тому варто добре прикрити її. Зізнаюся, мене турбують не так двоногі, як четвероногі злодії!
О шостій вечора роботу закінчили, і, цілком виправдано назвавши бухточку в затоці «порт Повітряної Кулі», колоністи пішли далі до мису Кіготь. Пенкроф і Сайрес Сміт уголос розмірковували, які плани належало здійснити найближчим часом. Насамперед, аби встановити легкий зв’язок із південною частиною острова, слід було збудувати міст через річку Вдячності; потім прибути з возиком по оболонку аеростата, бо човен її не підніме, і, нарешті, спорудити палубне судно. Пенкроф, звичайно, оснастить його як тендер, і вони зможуть спочатку вирушити в навколосвітню подорож… довкруги острова, а згодом…
Тим часом наближалася ніч. Коли мандрівники дісталися мису Знахідки і опинилися саме в тому місці, де знайшли, скажемо без перебільшення, коштовний ящик, спускалися сутінки. Але й там не виявилося жодних слідів корабельної катастрофи; доводилось погодитися з висновком, який уже висловлював Сайрес Сміт.
Від мису Знахідки до Гранітного Палацу лишалося не більше чотирьох миль; колоністи досить швидко подолали цю відстань, та аж після півночі підійшли узбережжям до гирла річки Вдячності, а згодом і до першого її коліна.
Ширина річки сягала там вісімдесяти футів, і перепливти її було ой як нелегко, але Пенкроф обіцяв здолати цю перешкоду й мусив дотримати слова.
Треба сказати, що колоністи на той час геть знесиліли. Шлях був важкий і довгий, а пригода зі знайденою оболонкою кулі – не з тих, які дають відпочити рукам і ногам. Тож подорожні квапилися до Гранітного Палацу, щоб повечеряти й виспатися, і якби був міст, то за якихось чверть години вони відпочивали б удома.
Ніч була дуже темна. Пенкроф узявся виконувати обіцянку: будувати щось схоже на сякий-такий пліт, аби переправитися через річку Вдячності. Моряк і Наб, озброївшись сокирами, вибрали при березі двоє дерев, придатних для спорудження плоту, і почали їх рубати при самому корені.
Сайрес Сміт і Гедеон Спілет сіли на березі й чекали, поки знадобиться їхня підмога, а Герберт неподалік ходив понад річкою.
I раптом підліток, що піднявся трохи вгору проти течії, прибіг назад і, показуючи на річку, крикнув:
– Подивіться, що то пливе?
Пенкроф кинув роботу, випростався і побачив, що річкою, невиразно проглядаючи в темряві, пливе якийсь предмет.
– Човен! – крикнув він.
Всі підійшли до берега і, на превелике своє здивування, справді побачили човна.
– Гей; там, у човні! – крикнув Пенкроф за давньою звичкою моряка, не подумавши, що за таких обставин, можливо, краще було б мовчати.
У відповідь – жодного слова. Човен і далі плив за течією й коли опинився кроків за дванадцять від колоністів, моряк здивовано крикнув:
– Та це ж наша пірога! Фалінь, яким ми її прив’язали, порвався, і вона попливла за течією! Треба зізнатися, вона припливла дуже вчасно!
– Наша пірога?.. – пробурмотів інженер.
Пенкроф мав рацію. То був таки їхній човен; безперечно, його фалінь перервався, і човен поплив за течією від самих витоків річки Вдячності! Його треба було впіймати, доки швидка течія не винесла його у відкрите море, що й зробили Наб і Пенкроф, скориставшись для цього довгою жердиною.
Човен пристав до берега. Інженер, залізши в нього першим, відразу взяв фалінь, помацав його і переконався, що він розірвався, перетершись об скелі.
– Ось саме те, що називається «його величність випадок», – стиха сказав журналіст.
– Дивно! – погодився Сайрес Сміт.
Дивно чи ні, але випадок був щасливий! Герберт, журналіст, Наб і Пенкроф також посідали в човен. Вони не сумнівались у тому, що фалінь перетерся. Та найдивнішим здавалося те, що пірога підпливла саме тоді, коли вони могли її перехопити, бо за чверть години її вже віднесло б у море.
Якби це трапилося за часів, коли ще вірили в духів, колоністи з повним правом могли б подумати, що на острові оселилася якась надприродна сила, котра оберігає їх від усяких нещасть.
Кілька помахів веслами – і ось колоністи вже у гирлі річки Вдячності. Вони витягли пірогу на піщаний берег під Комин і попростували до мотузяної драбини, спущеної із дверей Гранітного Палацу.
Та біля підніжжя кам’яної кручі раптом люто загавкав Топ, і Наб, шукаючи перший щабель драбини, розпачливо закричав…
Драбина зникла.
Розділ VI
Пенкрофів крик. Ніч у Комині. Гербертова стріла. Інженерів план. Несподіваний вихід зі скрути. Що сталося в Гранітному Палаці. Як у колоністів з’явився новий служник.
Сайрес Сміт мовчки зупинився. Його товариші обшарили в темряві не тільки гранітну кручу на той випадок, якщо вітер відсунув драбину десь трохи вбік, а й землю на випадок, якщо вона відірвалась і впала… Проте драбина зникла, наче випарувалась. А довідатись, чи не закинув її вітер на перший майданчик посередині гранітної кручі, не було змоги через глибоку темряву.
– Якщо це жарт, – сердито крикнув Пенкроф, – то поганий жарт! Прийти додому й не знайти драбини, щоб піднятись до своєї оселі, – стомленим людям тут не до сміху!
Наб тільки охав.
– Але ж вітру не було, – зауважив Герберт.
– Уже й мені здається, що на острові Лінкольна кояться якісь дива, – буркнув Пенкроф.
– Дива? – перепитав його Гедеон Спілет. – Ні, Пенкрофе, все цілком природно. Хтось прийшов, коли нас не було, зайняв наше житло й підняв драбину!
– Хтось! – крикнув моряк. – А хто?
– Хоча б і отой мисливець, що поранив дробом пекарі, – припустив журналіст. – Має ж хтось нести відповідальність за всі наші халепи!
– Що ж, якщо є хтось нагорі, – сказав Пенкроф і, втративши терпіння, вилаявся, – він повинен зараз же озватися!
І моряк громовим голосом закричав:
– Е-ге-ге-ге-гей-й-й!..
Але тільки луна повторила гучний його крик.
Колоністи затамували подих, і їм почулося, що нагорі, в Гранітному Палаці, хтось захихотів, а хто – визначити було неможливо. Проте ніхто не озвався, й Пенкроф знову став щосили марно гукати в темну ніч.
Те, що сталося, приголомшило б і найбайдужіших на світі людей, а колоністи тим паче не могли лишатися байдужими. В їхньому становищі кожна дрібниця набувала великого значення, та за сім проведених на острові місяців така дивовижна пригода з ними ще не траплялася.
Хай там як, а колоністи, попри всю свою втому, стояли під гранітною кручею такі приголомшені, що не знали ні що думати, ні що робити; вони мучилися питаннями, на які не було відповіді, і висловлювали найнеймовірніші міркування, Наб побивався, що не може повернутись на кухню, тим паче, що взяті у дорогу харчі вичерпалися і він не знав, де тепер роздобути їжі.