Таємничий острів, стр. 16
– Однак вас мало викинути на берег, – допитувався далі Пенкроф, – і у вас мало стати сили дійти сюди, бо Наб знайшов сліди ваших ніг!
– Атож… Саме так і мало бути, – задумливо відповів Сайрес Сміт. – А вам не зустрічались на березі сліди інших людей?
– Жодного сліду, – заперечив йому журналіст. – До того ж якби у найкритичнішу мить вам і трапився якийсь рятівник, то чому б він покинув вас, витягнувши з води?
– Ваша правда, дорогий Спілете… Скажи, Набе, – звернувся інженер до свого служника, – чи не міг ти сам… Може, тобі на якийсь час затьмарилася пам’ять… і ти… Ні, це безглуздя… А чи не лишилися на піску хоч деякі з тих слідів? – запитав Сайрес Сміт.
– Так, хазяїне, лишилися, – відповів Наб. – Дивіться, ось тут, при вході, біля внутрішнього схилу цієї дюни, де вони захищені від вітру й дощу. А решту, звичайно, змила гроза.
– Пенкрофе, – сказав на це Сайрес Сміт, – чи не могли б ви взяти мої черевики і точно прикласти їх до слідів?
Не зволікаючи, моряк виконав інженерів наказ. Він пішов разом з Гербертом туди, де показував Наб, і знайшов сліди, а тим часом Сайрес Сміт казав журналістові:
– Трапилося щось незбагненне!
– Справді, незбагненне! – нагодився Гедеон Спілет.
– Та облишмо поки що цю загадку, дорогий Спілете, повернімося до неї згодом.
За хвилину моряк, Наб і Герберт повернулися до печери.
Тепер розвіялися будь-які сумніви: підошви інженерових черевиків точно співпадали з уцілілими слідами ніг на піску. Отже, вони належали Сайресу Сміту.
– Нічого собі, – сказав він, – то це в мене самого стався провал у пам’яті, в якому я звинуватив Наба! Я брів, як сновида, не тямлячи, що роблю, а Топ, керуючись інстинктом, провів мене сюди, витягнувши з води… Ходи сюди, любий Топику! Йди до мене, собачко!
Красень собака, гавкаючи, кинувся на груди хазяїнові, і той віддячив йому ніжними пестощами.
Погодьтеся: годі було дати якесь інше пояснення врятуванню Сайреса Сміта, й ця заслуга належала лише Топу.
Близько полудня Пенкроф запитав Сайреса Сміта, чи не можна вже нести його. Замість відповіді Сайрес Сміт, напруживши всю силу, підвівся, що свідчило про його непогаслу волю, але похитнувся і, щоб не впасти, мусив спертися на морякову руку.
– Годі, годі, – поблажливо мовив Пенкроф, – подайте-но панові інженеру ноші.
До печери внесли встелені довгою травою та м’яким мохом ноші, поклали на них Сайреса Сміта і понесли його до берега. Пенкроф тримав ноші з одного боку, Наб – із другого.
Вони мали пройти миль вісім, та швидко з ношами не підеш, можливо, доведеться часто спинятися, тож їм потрібно буде щонайменше шість годин, аби добратися до Комина.
Досі не стихав вітер, зате, на щастя, припинився дощ. Інженер хоч і лежав на ношах, та все ж, спершись на лікоть, уважно вдивлявся в берег, особливо з протилежного боку від моря. Він мовчав, але погляд його був дуже пильним, і, безумовно, в його пам’яті закарбувались обриси всього узбережжя із пагорбами й видолинками, із перелісками й пісками. Однак години за дві його усе ж таки здолала втома і він заснув.
О пів на шосту вечора їхня групка досягла прямовисної кам’яної кручі, а трохи згодом підійшла до Комина.
Всі зупинились і опустили ноші на пісок. Сайрес Сміт спав глибоким сном і не прокинувся.
Украй здивований Пенкроф побачив, що недавній буревій геть змінив вигляд уже знайомої місцевості. Сталися досить великі обвали.
Піщаний берег було всіяно валунами, укрито товстим шаром водоростей. Очевидно, хвилі, перекочуючись через острівець, діставали аж до підніжжя високої гранітної кручі.
Перед отвором, який вів до Комина, глибоко поритий ґрунт свідчив, що зазнав безжального наскоку хвиль. Пенкрофа полоснуло болісне передчуття. Він кинувся у кам’яний прохід. Відразу ж вибіг звідти й остовпів, дивлячись широко розплющеними очима на товаришів.
Вогнище у Комині згасло. Залитий водою попіл перетворився на болото. Обпалена ганчірка, що мала їм правити за трут, зникла. Морські хвилі, діставшись аж углиб коридорів, усе поруйнували і поперекидали всередині Комина!
Розділ IX
Сайрес знову з товаришами. Пенкрофові експерименти. Тертя двох гілок. Острів чи материк? Плани інженера Сміта. У якій точці Тихого океану? В лісових хащах. Соснова шишка. Полювання на морських свинок. Легкийдимок – провісник добрих сподівань.
Кількома словами моряк розповів Спілетові, Гербертові й Набу про все, що сталося. Пригоду, яка могла мати дуже тяжкі наслідки, – принаймні так вважав Пенкроф, – сприйняли по-різному супутники славного добряги-моряка.
Наб, радий, що знайшов хазяїна, не слухав, а точніше, не хотів і думати про те, що казав Пенкроф.
Герберт, здавалося, трохи поділяв морякові побоювання. А журналіст на його бідкання байдуже кинув:
– Повір, Пенкрофе, це мене аж ніяк не хвилює!
– Так кажу ж вам: ми не маємо вогню!
– Чи й не горе!
– І нічим розпалити дрова!
– Облиште, друже!
– Але, пане Спілете…
– Хіба Сайрес не з нами? – запитав журналіст. – Хіба наш інженер не живий? Він знайде спосіб, як добути вогонь.
– Із чого?
– З нічого.
Що відповів Пенкроф? А нічого, бо в глибині душі поділяв віру товаришів у Сайреса Сміта. Інженер був для них чудом природи, мікрокосмосом, що втілив у собі всю глибину людських знань і мудрості. Ніхто з них не сумнівався: краще опинитися з Сайресом Смітом на безлюдному острові, ніж без нього у найбільшому промисловому місті Сполучених Штатів. З ним їм нічого не бракуватиме. З ним вони не втратять надій. Якби хтось сказав цим мужнім людям, що землю, де вони перебувають, знищить виверження вулкана або що її поглине безодня Тихого океану, вони незворушно відповіли б: «Тут Сайрес! З нами Сайрес Сміт»!
Та все ж інженер, стомлений довгою подорожжю на ношах, знову впав у напівпритомний стан, і його супутники поки що не могли скористатися його винахідливістю. Отож вони мусили вдовольнитися більш ніж скромним підвечірком. Та й не дивно: усе м’ясо тетеруків вони поїли напередодні і не мали жодної можливості підсмажити якусь дичину. А втім, заготовлені харчові припаси – куруку – зникли. Тому треба було щось робити. Насамперед Сайреса Сміта перенесли до центрального коридору в Комині. Там йому влаштували постіль із майже сухих морських водоростей. Інженер заснув глибоким спокійним сном, що міг повернути йому силу швидше й краще, ніж поживна їжа.
Настала ніч, вітер різко змінив напрямок і, віючи тепер із північного сходу, приніс холод. Морські хвилі зруйнували перебірки, споруджені Пенкрофом у коридорах. Там тепер вільно гуляли протяги, тож Комин став незатишним і холодним. Інженер опинився б у вельми кепських умовах, якби супутники старанно не вкрили його своїми куртками та блузами.
На вечерю вони знову їли молюсків, зібраних Набом і Гербертом на березі моря, та ще хлопець додав до них потроху їстівних водоростей, знайдених на досить високих прибережних скелях, котрі затоплювало тільки під час найбільших припливів. Саргаси, що належали до родини фукусових, висохнувши, давали клейку, багату на поживні речовини масу. Добре наївшись літодомів, журналіст та його супутники взялися смоктати згадані вже саргаси й вирішили, що ті мають досить непоганий смак; загалом треба сказати, що на тихоокеанських берегах Азії цій страві належить вельми поважне місце у харчуванні аборигенів.
– А все ж таки, – сказав Пенкроф, – пора б уже інженерові допомогти нам.
Тим часом холод дошкуляв щораз більше, і годі було захиститися від нього. Вкрай роздратований, моряк усіляко намагався добути вогонь. Йому допомагав навіть Наб. Знайшовши трохи сухого моху, він бив камінь об камінь, висікаючи іскри; але вогкуватий мох не загорався, та й іскри від камінців були набагато слабші, ніж ті, що висікають у звичайній металевій запальничці. Отже, спроба добути таким чином вогонь не увінчалась успіхом.