Таємничий острів, стр. 129
– Оце чоловік! – тихо сказав Пенкроф. – Навіть не вкладається у голові, що він стільки років прожив під водою! Аж туга бере, коли думаєш, що й там він не знайшов спокою…
– «Наутілус», – сказав Айртон, – міг би перевезти нас із острова Лінкольна до якої-небудь обжитої землі…
– Хай йому чорт! – вигукнув Пенкроф. – Я зроду не наважився б вести таке судно. Плавати на воді – скільки завгодно, але під водою – вибачайте!
– А я гадаю, – зауважив журналіст, – що таке підводне судно, як «Наутілус», вести дуже легко, Пенкрофе, і ми швидко звиклися б із ним.
Йому не страшні ні пірати, ні бурі. На глибині кілька футів море спокійне, як озерце!
– Можливо, – відповів моряк, – але я волію зустріти сильний вітер на борту добре оснащеного судна. Кораблі будують, щоб плавати на воді, а не під водою!
– Друзі, – втрутився інженер, – не треба сперечатися про переваги надводних і підводних суден, принаймні у зв’язку із «Наутілусом». Цей підводний корабель належить не нам, і ми не маємо ніяких прав користуватися ним. У жодному разі ми не можемо брати його. Не кажучи про те, що корабель не може випливти із печери, капітан Немо бажає, щоб його прах зостався тут, на морському дні, а його воля для нас закон!
Трохи ще порозмовлявши, Сайрес Сміт і його друзі спустилися в їдальню «Наутілуса», поснідали й повернулись до салону, де лежав їхній заступник.
Капітан Немо прокинувся із забуття, і його очі знову заблищали. Він навіть ніби всміхнувся.
Колоністи підійшли до нього.
– Панове, – звернувся до них капітан, – всі ви мужні, чесні й добрі люди. Всі ви віддані вашій спільній справі. Я часто спостерігав за вами і полюбив вас. І тепер я вас люблю!.. Дайте вашу руку, пане Сміт!
Сайрес Сміт простяг руку капітанові, і той приязно її потиснув.
– Як добре! – прошепотів він, а потім голосно додав:
– Але досить говорити про самого мене! Я хотів би поміркувати про вас і про острів Лінкольна, на якому ви знайшли притулок… Ви хочете покинути його?
– Але ми неодмінно повернемося сюди! – жваво відповів Пенкроф.
– Повернетесь?.. Справді, я й забув, Пенкрофе, що ви закохані в цей острів, – усміхнувся капітан. – Завдяки вашій праці тут багато що змінилося, і тепер це дійсно ваш острів!
– Наш, капітане, план полягає в тому, – сказав Сайрес Сміт, – щоб принести острів у дар Сполученим Штатам і для стоянки флоту заснувати тут порт, дуже вдало розташований у цій віддаленій частині Тихого океану.
– Ви думаєте про батьківщину, панове, – відповів капітан. – Ви працювали задля її процвітання, її слави. Це чудово. Батьківщина!.. Звичайно, треба повернутися на батьківщину. Вмирати треба на рідній землі!.. А я вмираю вдалині від усього, що любив!
– Можливо, ви бажаєте висловити комусь вашу останню волю, – швидко запитав інженер. – Чи, може, хочете що-небудь заповісти на згадку друзям? У вас, мабуть, зосталися друзі в горах Індії.
– Ні, пане Сміт, у мене не зосталося друзів! Я останній у своєму роду… і давно помер для всіх, хто мене знав… Але повернімося до ваших проблем. Самотність, відірваність від товариства інших людей – сумна і важка доля. Не кожен може витримати її… Особисто я помираю тому, що уявив, ніби спроможний жити у самоті!.. Ви повинні все зробити, аби вирватися з цього острова й повернутися до людей, на землю, де ви народилися. Я знаю, що ті негідники знищили ваше суденце…
– Ми будуємо нове судно, – сказав Гедеон Спілет, – досить велике, щоб на ньому можна було допливти до найближчих обжитих земель. Але якщо нам пощастить відпливти з острова Лінкольна, ми рано чи пізно знову повернемося сюди. Надто багато ми всього пережили тут, щоб забути острів Лінкольна!
– До того ж тут доля звела нас із капітаном Немо, – сказав Сайрес Сміт!
– Тут ми завжди будемо згадувати про все добре, що ви для нас зробили, – додав Герберт.
– І тут я спочиватиму вічним сном, – промовив капітан, – якщо…
Не договоривши, він змовк і, трохи повагавшись, за хвилину додав:
– Пане Сміт, я хотів би поговорити з вами… наодинці.
Колоністи поквапились виконати волю вмирущого і вийшли із салону.
Сайрес Сміт лише кілька хвилин розмовляв сам на сам із капітаном Немо і невдовзі знову запросив друзів до салону, але жодним словом не прохопився про таємниці, якими з ним поділився капітан Немо.
Гедеон Спілет уважно оглянув хворого. Було очевидно, що життя тримається у ньому тільки завдяки зусиллям волі, але й ту незабаром мало зламати фізичне виснаження.
День минув без змін. Колоністи ні на мить не покидали «Наутілус». Настала ніч, хоча її приходу й не можна було помітити у цьому склепі.
Капітан Немо не страждав від болю, але життя вочевидь полишало його. Його шляхетне обличчя, поблідле через близьку смерть, було спокійним. Із уст часом виривалися ледь чутні слова – мабуть, йому пригадувалися то одні, то інші події минулого. Відчувалося, що життя поступово покидає його тіло, – руки й ноги вже холонули.
Він іще кілька разів звертався з привітними словами до колоністів, що стояли біля нього, і всміхався їм тією останньою усмішкою, яка навіки застигає на обличчі вмирущого.
Нарешті, незадовго перед північчю, капітан Немо зібрався на силі й схрестив на грудях руки, ніби бажаючи померти в цій позі. На першу ночі життя тліло у нього лише в очах. І ось востаннє блиснули його зіниці, які колись горіли ясним вогнем. Потім він прошепотів: «Бог і Батьківщина!» – і тихо заснув навіки.
Сайрес Сміт нахилився й заплющив очі тому, хто колись був принцом Дакаром, а тепер уже не був і капітаном Немо.
Герберт і Пенкроф плакали. Айртон витер зрадливу сльозу. Наб став навколішки поруч із нерухомим, як статуя, журналістом.
Сайрес Сміт, піднісши руку над головою небіжчика, промовив:
– Прийми, Боже, його душу! – і, повернувшися до друзів, додав: – Помолімося за того, кого ми втратили!
Через кілька годин колоністи виконали обіцянку, яку дали капітанові Немо, і вчинили останню волю небіжчика. Сайрес Сміт і його друзі полишили «Наутілус», узявши з собою останній подарунок свого заступника – скриньку із безцінними коштовностями.
Вони щільно зачинили за собою двері незвичайного салону, залитого яскравим світлом, і задраїли заслінку люка так міцно, щоб у «Наутілус» не могла просочитися жодна крапля води.
Потім колоністи сіли в човен, прив’язаний до борту підводного корабля.
Човна підвели до корми. Там колоністи знайшли два великі крани, що поєднувалися з резервуарами, при заповненні яких човен занурювався під воду.
Колоністи відкрили обидва крани, вода ринула в резервуари, і «Наутілус», опускаючись дедалі нижче, зрештою зник під водною гладінню.
Колоністи ще довго проводжали його очима під товстим шаром води: потужне світло прожекторів осявало товщу непорушної прозорої води, тим часом як печера знову ставала темним склепом.
Поступово світло прожекторів потьмяніло, а згодом і зовсім зникло, і «Наутілус», що став плавучою труною капітана Немо, опустився на дно морської безодні.
Розділ XVIII
Роздуми колоністів. Відновлення робіт на корабельні. 1 січня 1869 року. Дим над вулканом. Провісники виверження вулкана. Айртон і Сайрес Сміт у загоні для худоби. Дослідження печери Дакара. Що сказав капітан Немо інженерові.
На світанку мовчазні колоністи підпливли до виходу з печери, яку на згадку про капітана Немо назвали «печерою Дакара». Уже почався відплив, і вони без перешкод вибралися з грота, біля підніжжя якого море лизало базальтові скелі.
Бляшаного човна колоністи залишили на колишньому місці, захищеному від хвиль. Задля більшої певності Пенкроф, Наб і Айртон гуртом витягли його на мілину, що тяглася під однією із стін печери, – там човну ніщо не загрожувало.