Діти капітана Гранта, стр. 93

– Отже, зі всього сказаного слід зробити висновок: нам не варто потрапляти до рук дикунів, – заявив Джон Манглс. – Сподіватимемося, що колись вони стануть християнами, і це пом’якшить їхні жорстокі душі.

– Так, сподіватимемося, – відповів Паганель, – але запевняю вас, що дикун, який одного разу скуштував людського м’яса, навряд чи згодом відмовиться від цієї їжі. Я наведу вам два приклади, а ви поміркуйте над цим.

– Розповідайте, Паганелю, – сказав Гленарван.

– Перший випадок описаний у «Хронік де ла Сосьєте» в Бразилії. Якось португальський місіонер натрапив на важкохвору стару бразилійку. Вона вже ледь дихала. Єзуїт поверхово ознайомив її з деякими пунктами християнського віровчення. Потім, утамувавши її духовний голод, він запропонував своїй пацієнтці європейські страви. «На жаль, – відповіла стара, – мій шлунок уже неспроможний перетравлювати їжі. Є лише одна страва, якою мені кортить поласувати, та, на лихо, ніхто тут не може мені її дістати». – «Що ж це таке?» – запитав єзуїт. «Ой, сину мій! Це рука маленького хлопчика. Мені здається, що я залюбки погризла б маленькі кісточки».

– Овва! А хіба вони смачні? – запитав Роберт.

– Відповідь буде у другій історії, – відповів Паганель. – Одного разу якийсь місіонер взявся осуджувати жорстокий і осоружний всякому божеському закону звичай пожирати людське м’ясо. «Більше того, воно, огидне на смак», – додав він. «Батечку мій! – відповів дикун, зблиснувши голодними очима на місіонера. – Кажіть, що ваш бог забороняє вам харчуватися людським м’ясом, але ніколи не стверджуйте, що це несмачно!..»

Розділ VII. Висадка на землю, якої слід було триматися якомога далі

Усе, про що розповідав Паганель, не підлягало сумніву. Жорстокість новозеландців була очевидна, тож висаджуватися на їхньому узбережжі було досить небезпечно. Та наші мандрівники не мали вибору. Навіть якщо ця небезпека була б у сто разів більшою, їм доводилося йти їй назустріч. Джон Манглс усвідомлював необхідність якнайшвидше покинути судно, приречене на близьку загибель. Розраховувати на те, що мандрівників підбере якийсь корабель, було легковажно: «Маккуорі» перебував далеко від маршруту суден, що пливуть до Нової Зеландії. Зазвичай вони проходять або північніше, до Окленда, або південніше, до Нью-Плімута, а бриг сів на мілину між цими двома пунктами, поблизу пустельних берегів Іка-на-Мауї. Береги небезпечні. Тож якщо доля заносить сюди судна, їхні капітани прагнуть якнайскоріше полишити ці місця.

– Коли ми вирушаємо? – запитав Гленарван.

– Завтра о десятій ранку, – відповів Джон Манглс, – коли почнеться приплив. Він доправить нас просто до берега.

Пліт був готовий наступного дня, 5 лютого, близько восьмої ранку. Джон Манглс доклав усіх зусиль, щоб якнайкраще його обладнати. Звісно, що пліт, який сколотили для якорів, не міг доправити на берег і пасажирів, і провіант. Потрібен був кращий пліт, легко керований, здатний подолати дев’ять миль. Його можна було спорудити тільки зі щогл.

Вільсон і Мюльреді розпочали роботу. Вони перерубали весь такелаж, а потім узялися за грот-щоглу.

Нижню частину щогли, стеньгу і брам-стеньгу спиляли і роз’єднали. Основні частини плоту спустили на воду і приєднали до уламків фок-щогли. Усі ці жердини міцно зв’язали між собою тросами, а між ними Джон Манглс розпорядився укріпити півдюжини порожніх бочок – вони мали підтримувати пліт над водою.

На цей міцний фундамент Вільсон із ґратчастих люків набив щось на зразок підлоги, щоби хвилі могли перекочуватися через пліт і вода, не затримуючись, стікала крізь ґрати. До того ж міцно прив’язані навколо плоту порожні діжки утворили своєрідний борт, захищаючи пліт від великих хвиль.

Того ранку Джон Манглс, запримітивши, що дме попутний вітер, розпорядився встановити посередині плоту щоглу. Її укріпили за допомогою вантів і підняли на неї вітрило. Для керування плотом встановили велике весло з широкою лопаттю.

Такий пліт мав витримати удари хвиль. Та чи можливо керувати цим плотом у разі, якщо вітер змінить напрям? На це питання ніхто не міг відповісти. О десятій почали завантаження. Передовсім на пліт знесли їстівні запаси в такій кількості, якої б вистачило до самого Окленда, бо в цьому безплідному краї годі було розраховувати роздобути щось їстівне.

Із запасів, куплених Олбінетом, на бригу збереглося тільки трохи м’ясних консервів. Цього, звичайно, було недостатньо, тож довелося запастися нехитрою провізією брига: старими морськими сухарями і двома діжками солоної риби. Стюарда це дуже засмутило.

Продукти склали в герметично закупорені, непроникні для морської води ящики, які спустили на пліт і прикріпили до щогли товстими найтовами. Дбайливо склали у безпечному місці рушниці і набої. На щастя, мандрівники мали вдосталь карабінів і револьверів.

Прихопили із собою також невеликий якір на випадок, якщо не вдасться дістатися до берега з припливом і доведеться чекати наступного.

О десятій почався приплив. Дув слабкий північно-західний вітер.

– Усе готове? – запитав Джон Манглс.

– Так, капітане! – відповів Вільсон.

– На посадку! – скомандував Джон Манглс.

Леді Гелена і Мері Грант спустилися на пліт по грубих сходах із тросу й повсідалися біля щогли на ящики з провізією. Їхні супутники розмістилися навколо них. Вільсон узявся за кермо. Джон Манглс став біля вітрила. Мюльреді перерубав канат, яким пліт був прикріплений до брига. Підняли вітрило, і пліт поплив до берега.

До острова було дев’ять миль. У шлюпці з вправними веслярами цю відстань можна було подолати за три години, але пліт не міг плисти так швидко. За такого вітру берега можна буде дістатися за один приплив, та якщо вітер ущухне, то відплив понесе пліт назад у море і доведеться кинути якір в очікуванні наступного припливу. Таке складне становище дуже непокоїло Джона Манглса. Проте він вірив в успіх. Вітер дужчав. Приплив почався о десятій годині. Берега слід дістатися не пізніше третьої дня, інакше доведеться стати на якір.

Початок був непоганий. Під хвилями припливу дедалі рідше траплялися чорні верхівки рифів і жовтих піщаних мілин. Аби уникнути зіткнення з підводними скелями, потрібні були увага і неабияка спритність.

О дванадцятій годині пліт був за п’ять миль од берега. Небо стояло ясне, тож навіть із цієї відстані можна було розгледіти обриси узбережжя. На північному сході чітко вимальовувалась гора заввишки 2 500 футів. Її чудернацький силует скидався на профіль мавпи, що кривиться, відкинувши голову назад. Згідно з мапою, гора Піронжія височіла точно на тридцять восьмій паралелі.

О пів на першу Паганель примітив, що хвиля припливу сховала всі підводні скелі.

– Крім однієї, – мовила Гелена.

– Якої? – поцікавився Паганель.

– Он тієї, – Гелена вказала на чорну цятку за милю попереду.

– Слід запам’ятати це місце, аби не наразитися на скелю, бо скоро приплив і її вкриє водою.

– Вона розташована точнісінько на півночі гори, – сказав Джон Манглс. – Вільсоне, гляди не пропусти її.

– Так, капітане, – відповів матрос, налягаючи усім тілом на стернове весло.

За півгодини подолали ще півмилі. Але чорна плямка так само здіймалась над водою. Джон уважно вдивлявся в неї і, щоб краще розгледіти, взяв підзорну трубу Паганеля.

– Це не скеля, це якась річ, що плаває, підносячись і опускаючись на хвилях.

– Може, це якийсь уламок щогли з «Маккуорі»? – припустила Гелена.

– Ні, – заперечив Гленарван, – жодний уламок не міг відплисти так далеко від судна.

– Я знаю, що це! – вигукнув Джон Манглс. – Це ялик!

– Ялик з нашого брига! – вихопилось у Гленарвана.

– Так, сер, перевернутий ялик із брига!

– Бідолашні! – скрикнула Гелена. – Вони загинули!