Діти капітана Гранта, стр. 66

Раз у раз лунали вигуки:

– Усі на залізницю! На залізницю!

Очевидно, таке пожвавлення викликала якась незвичайна подія.

Гленарван і його супутники пришпорили коней і за декілька хвилин доскакали до Кемденського моста. Там вони відразу зрозуміли причину скупчення людей.

Сталася жахлива катастрофа поїзда. Річка, через яку був перекинутий міст, була завалена уламками вагонів і паровоза. Чи то міст не витримав поїзда, чи то поїзд зійшов із рейок, але паровоз і п’ять із шести вагонів впали в річку Люттон, і лише останній вагон дивом уцілів через те, що луснув ланцюг. Вагон стояв на рейках за якийсь метр од провалля. Зі всіх пасажирів уціліли лише десятеро, які їхали в останньому вагоні.

Лорд Гленарван, відрекомендувавшись інспекторові, завів із ним та з офіцером поліції бесіду. Останній, почувши слова схвильованого Гленарвана «Яка страшна біда!», спокійно відповів:

– Гірше, сер.

– Гірше? – вигукнув Гленарван, прикро вражений цією фразою. – Що ж може бути гірше?

– Злочин, – холоднокровно відповів поліцейський офіцер.

Гленарван із подивом подивився на інспектора.

– Так, сер, – відгукнувся головний інспектор, – катастрофа сталася внаслідок злочину. Пограбовано багажний вагон, на вцілілих пасажирів напали зловмисники.

За півмилі за течією Муррея долинув гул голосів. Незабаром винесли труп залізничного сторожа. Удар кинджалом уразив його в серце. Вбивці відтягнули тіло своєї жертви подалі від Кемденського моста, щоб збити поліцію з пантелику.

– Винуватці катастрофи добре знайомі з цією іграшкою, – сказав офіцер і показав кайданки.

– Незабаром, – додав він, – я матиму задоволення піднести їм цей браслет у вигляді новорічного подарунка.

– То ви підозрюєте…

– …«безкоштовних пасажирів» на суднах Її Величності.

– Що! Каторжників? – вигукнув Паганель.

– Я вважав, що вони не мають права проживати в провінції Вікторія, – зауважив Гленарван.

– Це право вони надали собі самі, – відгукнувся офіцер поліції. – Та повірте, ми неодмінно впіймаємо їх.

У цю мить до переїзду під’їхав фургон. Гленарван квапливо попрощався з інспектором.

Під’їхавши до фургона, Гленарван розповів леді Гелені про катастрофу, але змовчав про каторжників, вирішивши повідомити про це тільки Айртону. Маленький загін продовжив свій шлях на схід.

Розділ XIII. Перша нагорода з географії

За дві милі від залізниці фургон в’їхав у вузькі, звивисті ущелини. Паганель із Робертом випередили своїх супутників. Та не проїхали вони й чверті милі, як лорд Гленарван помітив, що щось змусило їх зупинитися. Роберт із Паганелем спішилися і нахилилися до землі. Судячи з їхніх виразних жестів, вони розглядали щось надзвичайно цікаве.

Айртон пришвидшив ходу биків, і скоро фургон нагнав двох друзів. Мандрівники побачили, як у затінку під деревом спав хлопчик-тубілець років восьми, одягнений у європейський одяг. Про те, що хлопчисько – уродженець центральних областей Австралії, красномовно свідчили його кучеряве волосся, майже чорна шкіра, плескатий ніс, товсті губи і незвично довгі руки; але меткий вираз обличчя дитини і її одяг доводили, що маленький австралієць уже залучився до цивілізації.

Леді Гелену дуже зацікавив хлопчик, вона вийшла з фургона, і незабаром весь загін оточив маленького тубільця, що міцно спав.

– Бідолашна дитина! – промовила Мері Грант. – Невже він заблукав у цій пустелі?

– Його не можна тут залишити, – заявив Роберт, – адже він сам-один і…

Та Роберт не встиг договорити: маленький австралієць повернувся уві сні на інший бік, і всі зі здивуванням побачили в нього на спині плакат з таким написом:

«Толіне. Прямує до Ічуги під наглядом залізничного кондуктора Джефрі Сміта. Проїзд сплачений».

– Впізнаю англійців! – вибухнув Паганель. – Вони відправляють дитину як посилку, пишуть на ній адресу, як на конверті. Мені говорили про це, але я не вірив.

– Безталанний хлопчик! – промовила леді Гелена. – Чи не з того він поїзда, що зазнав катастрофи на Кедмен-Бріджі?

– Він прокидається, – прошепотіла Мері Грант.

І справді, хлопчина поволі розплющив очі і знов заплющив їх, засліплений яскравим денним світлом. Гелена узяла його за руку і хлопчисько піднявся, здивовано дивлячись на мандрівників.

– Серденько, чи розумієш ти англійську? – запитала його жінка.

– Розумію і розмовляю, – відповів хлопчик англійською, але з сильним акцентом.

– Як тебе звати? – запитала Гелена.

– Толіне, – відповів маленький австралієць.

– А, Толіне! – вигукнув Паганель. – Якщо не помиляюся, це ім’я означає «кора дерева», чи не так?

Толіне ствердно кивнув головою.

– Звідки ти, друже? – допитувалась далі леді Гелена.

– Я з Мельбурна і їхав у поїзді.

– Ти був у тому поїзді, який зазнав катастрофи? – запитав Гленарван.

– Так, сер, – відповів Толіне, – але Біблійний Бог урятував мене.

– Ти подорожуєш сам?

– Так. Превелебний Пакстон доручив мене Джефрі Сміту, але бідолашний кондуктор загинув.

– А ти нікого, окрім нього, не знав у цьому поїзді?

– Нікого, сер, але Бог охороняє дітей і не дає їм загинути.

Куди прямував хлопчик через ці відлюдні місця і чому покинув Кемденський міст? Гелена запитала його про це.

– Я повертаюся до свого племені в Лаклан, – пояснив Толіне, – дуже хочу побачити рідних.

– Вони австралійці? – запитав Джон Манглс.

– Австралійці з Лаклана, – відповів Толіне.

– Ти маєш батьків? – запитав Роберт Грант.

– Так, брате мій, – відповів Толіне, протягуючи руку юному Гранту.

Роберта так сильно зворушило звернення «брате мій», що він розцілував маленького австралійця, і хлопчики відразу заприятелювали.

Мандрівники зробили привал. Незабаром усі обідали й намагались якомога більше дізнатись про маленького дикуна.

Його історія була проста. Толіне змалку віддали на виховання благодійному товариству колонії. Австралійці – народ покірливий. Вони не ставляться до англійських загарбників із такою лютою ненавистю, як новозеландці. Тубільців часто можна зустріти у великих містах: Аделаїді, Сіднеї, Мельбурні. Там вони торгують нехитрим дрібним крамом, мисливським і риболовецьким приладдям, зброєю. Деякі вожді охоче надають своїм дітям можливість скористатися вигодами англійської освіти.

Так вчинили і з Толіне. За п’ять років перебування в Мельбурні хлопчик не бачив рідних, проте любов до сім’ї була такою міцною, що він не побоявся подолати важкий шлях через пустелю, щоб дістатися рідного племені.

– Провідавши батьків, ти збираєшся повернутися в Мельбурн? – запитала леді Гелена.

– Так, мадам, – відповів Толіне, зі щирою ніжністю дивлячись на молоду жінку.

– А чим хочеш займатися, коли виростеш?

– Хочу вирвати моїх братів з убогості і неуцтва: хочу навчити їх пі знати і полюбити Бога. Я хочу стати місіонером.

Паганель був зворушений до глибини душі і відчув справжню симпатію до маленького тубільця, хоча доти він не вельми приязно сприйняв дикуна у європейському одязі. Адже Паганель перебуває в Австралії не для того, щоб дивитися на австралійців у сюртуках! Він хотів бачити їх лише в татуюванні. «Пристойне» вбрання хлопчика збивало географа з пантелику. Проте щирі слова Толіне змінили думку вченого.

– Що тобі викладають у школі? – запитала леді Гленарван.

– Старий Заповіт, математику, географію…

– О! Географію! – захоплено вигукнув Паганель.

– Так, сер, – відповів Толіне. – Я навіть отримав першу нагороду з географії перед січневими канікулами.

– Ти отримав нагороду з географії, мій хлопчику?

– Ось вона, сер, – промовив Толіне, витягуючи книжку з кишені.