Діти капітана Гранта, стр. 18

І він, позначаючи ці безіменні річки на своїй мапі, без особливого сорому давав їм найзвучніші іспанські назви.

– Яка мова! – захоплювався Паганель. – Яка повнозвучна гармонійна мова! Її наче вилито з металу! Я певен, що в ній сімдесят вісім частин міді і двадцять дві частини олова – як у найліпшій бронзі, що йде на відливання дзвону.

– А що, ви хіба робите успіхи в іспанській мові? – запитав його Гленарван.

– Звісно. Ось лише ця клята вимова! Біда мені з нею!

І Паганель, не шкодуючи горла, всю дорогу боровся з труднощами іспанської вимови, втім не забуваючи про свої географічні спостереження.

У цій галузі він був навдивовижу сильний, тут ніхто його не міг перевершити. Коли Гленарван запитував катапаза про якусь особливість цього краю, то відповідь географа завжди випереджала відповідь провідника. Катапаз із подивом дивився на вченого.

Цього дня, близько десятої ранку, шлях загону перетнула якась дорога. Звісно, Гленарван запитав у катапаза її назву, і, звичайно, йому відповів Жак Паганель:

– Це дорога з Юмбеля до Лос-Анхелеса.

Гленарван поглянув на катапаза.

– Правильно, – підтвердив той і, звернувшись до географа, запитав:

– Ви, очевидно, вже колись тут проїздили?

– Ясна річ! – серйозно відповів Паганель.

– На мулі?

– Ні, сидячи в кріслі.

Катапаз, очевидно, не зрозумів його і, знизавши плечима, повернувся на своє місце.

О п’ятій вечора зробили привал у неглибокій ущелині, за кілька миль од міста Лоха. Цю ніч мандрівники провели біля підніжжя Сьєрри – перших сходинок величезного хребта Кордильєр.

Розділ XII. На висоті дванадцять тисяч футів

Перехід через Чилі досі відбувався без особливих перешкод. Та звідсіль експедиції судилося зазнати всіх небезпек, з якими пов’язана подорож у горах. Тут мала початися запекла боротьба з природою.

До того як вирушити в путь, слід було визначитись, який обрати перевал через Кордильєри, щоб не відхилитися од наміченого курсу. Запитали в катапаза.

– У цій частині Кордильєр, – відповів він, – я знаю лише два перевали, які можна переїхати.

– Поза сумнівом, ви маєте на увазі перевал Аріка, що його відкрив Вальдівія Мендоса? – запитав Паганель.

– Саме так.

– А другий – це перевал Вільяріка, чи не так?

– Цілком правильно.

– Однак, друже мій, нам жоден із них не підходить. Бо один із них заведе нас дуже далеко на північ, а другий – на південь.

– А чи можете ви запропонувати нам третій шлях? – запитав географа майор.

– Так, – відповів Паганель, – а саме прохід Антуко, який йде по схилу вулкана під 37°30? південної широти, що є незначним відхиленням від нашого шляху. Він пролягає на висоті всього 1 000 туазів [27] і був відкритий Замудіо де Крузом.

– Чудово! – промовив Гленарван. – А вам, катапазе, відомий цей перевал?

– Так, сер, мені доводилося проходити ним, і я не згадав про нього тільки тому, що це лише гірська стежка, якою пастухи-індіанці женуть худобу зі східних схилів гір.

– Ну що ж, друже мій, – відповів Гленарван, – там, де проходять стада кобил, баранів і биків, зможемо пройти і ми. А оскільки він поведе нас навпростець, то й триматимемося цього курсу.

Прозвучав сигнал до відправлення, і загін, просуваючись серед величезних вапняних скель, заглибився в долину Лас-Лехас. Підйом був непомітний. Близько одинадцятої ранку довелося обігнути невелике озеро, природну водойму і мальовниче місце перетину всіх довколишніх річок; вони із дзюрчанням стікалися сюди і безшумно зливалися в прозорих водах озера.

Над озером здіймалися просторі льяноси – рівнини, порослі злаковими рослинами, де паслися індіанські стада. Незабаром загін потрапив у драговину і лише завдяки інстинкту мулів вершники вдало звідти вибралися. О першій по полудні загін проїхав повз напівзруйновану фортецю Бальєнаре. Підйом ставав дедалі крутішим, і з-під мулових ніг з гуркотом валилося каміння.

Близько третьої години по полудні перед мандрівниками постали мальовничі руїни якоїсь фортеці, зруйнованої під час повстання 1770 року.

– Що й казати, гори – доволі ненадійний захист, тому і тут доводиться споруджувати фортеці– мовив Паганель.

З цієї миті дорога стала важча і небезпечніша. Підйом дедалі крутішав, прірви ставали загрозливо глибокими, а стежини дедалі вужчими. Мули обережно ступали вперед, схиливши морди, немов винюхуючи шлях. Їхали цугом. Часом мадрина раптом зникала на крутому повороті, й маленький караван знаходив шлях лише завдяки віддаленому побрязкуванню її дзвоника. Нерідко примхливо звивиста стежка приводила загін до двох паралельних доріг, і катапаз перемовлявся зі своїми пеонами через провалля завширшки тільки у два туази, але завглибшки у двісті.

Трава тут ще чинила опір жорстокому вторгненню каменів, проте відчувалася перемога царства мінералів над царством рослин. Червонясті уламки застиглої лави, поцятковані голкоподібними жовтими кристалами, свідчили про близькість вулкана Антуко. Нагромаджені кручі, здавалося, ось-ось обваляться, та всупереч усім законам рівноваги вони залишалися нерухомими. Звичайно, стихійні лиха мали дещо змінити їхній зовнішній вигляд, і, вдивляючись у пласкі вершини, покошені маківки, незграбні горби, можна було пересвідчитися, що для цієї гірської місцевості час остаточного осідання ще не настав.

Нелегко було знаходити дорогу в таких умовах. Часті землетруси змінюють рельєф місцевості, нерідко зникають дороги і розпізнавальні позначки. Тому катапаз вагався: зупинившись, він озирнувся навколо і став пильно роздивлятися форму скель, прагнучи знайти серед крихких каменів сліди індіанців. Та безпомилково встановити шлях було неможливо.

Гленарван неухильно слідував за провідником. Він бачив, як у міру ускладнення шляху наростало збентеження катапаза. Він не наважувався його запитувати, адже вважав, що провідники мають особливий інстинкт, на який слід і покладатися.

Так, майже наосліп, катапаз блукав ще з годину. Нарешті він змушений був зупинитися. Загін перебував на дні однієї з тих вузьких ущелин, які індіанці називають «кебрадас».

Дорогу перетнула прямовисна скеля з порфіру. Після марних пошуків бодай якогось проходу катапаз спішився з мула, схрестив на грудях руки і став чекати. Гленарван підійшов до нього.

– Ви заблукали? – запитав він.

– Ні, сер, – відповів катапаз.

– Проте ми перебуваємо не в проході Антуко?

– Ми в ньому.

– Ви не помиляєтеся?

– Ні, не помиляюся. Ось зола від кострища, яке розводили індіанці, а ось сліди, залишені стадами кобил і баранів.

– Значить, вони пройшли по цій дорозі?

– Так, пройшли, але тепер по ній пройти не можна: останній землетрус зробив дорогу непрохідною.

– Для мулів, але не для людей, – відгукнувся майор.

– Ну, це ваша справа, – відповів катапаз, – я зробив усе, що міг. Мої мули і я готові повернути назад, і, за вашим побажанням, шукатимемо інших проходів через Кордильєри.

– А це надовго нас затримає?

– На три дні, не менше.

Гленарван мовчки слухав катапаза, який, безсумнівно, був готовий виконати зобов’язання за угодою, але його мули не могли просуватися далі. Проте коли катапаз запропонував повернути назад, то Гленарван запитав у супутників:

– Ну як, йдемо вперед чи повертаємо?

– Ми підемо за вами, – відповів Том Остін.

– І навіть попереду вас, – додав Паганель. – У чому, власне, справа? Нам слід перевалити через гірський кряж, а протилежний схил незрівнянно легший для спуску, ніж той, на якому ми перебуваємо зараз. Спустившись тим схилом, ми знайдемо аргентинських провідників – бакеанос – і баских коней, що звикли скакати рівнинами. Отже, вперед, сміливіше!