Тінь вітру, стр. 93

Я хотіла була спитати Хуліана, як він збирається пройти в ці величезні дубові двері, які нагадували радше браму базиліки або тюрми. Хуліан витяг з кишені викрутку й відгвинтив верхню частину замка; звідти вийшла смердюча пара, повільно перетворюючись на синяві струмені. Тримаючи замок за один край, Хуліан налив усередину кислоти. Метал засичав, як розпечена праска; вирвався клуб жовтуватого диму. Ми зачекали кілька хвилин, а потім Хуліан підняв з бур’янів каменюку, кілька разів ударив по замку, торохнув ногою у двері — і вони повільно розчинилися, наче могила, дмухнувши важким, вологим повітрям.

По той бік дверей панувала оксамитова темрява. Хуліан заздалегідь придбав бензинову лампу, яку він і запалив, щойно ми зробили кілька кроків у передпокої. Хуліан пройшов кілька метрів, тримаючи вогонь над головою. Я пішла за ним, залишивши двері прочиненими.

Під ногами простягався килим з пилу — на ньому жодних слідів, крім наших. Голі стіни у світлі лампи набули бурштинового відтінку. Усередині не було ані меблів, ані дзеркал, ані ламп. Двері досі висіли на завісах, але бронзові ручки були вирвані. Будинок нагадував скелет. Ми зупинилися біля підніжжя сходів. Хуліан подивився вгору, потім на мить озирнувся й глянув на мене. Я хотіла посміхнутися, але при такому слабкому світлі ми ледве могли бачити очі одне одного.

Я зійшла на сходи — ті самі сходи, на яких Хуліан колись уперше побачив Пенелопу. Я знала, куди ми прямуємо, й відчувала холод. Це був холод усередині мене, він не мав нічого спільного з їдким вологим повітрям будинку.

Ми зійшли на четвертий поверх. Вузький коридор вів до південного крила будівлі. Тут стеля була набагато нижча, а двері менші. Це був технічний поверх для прислуги. Остання кімната, я знала й без Хуліана, була кімнатою Хасінти Коронадо. Хуліан неспішно, боязко наблизився до неї. Саме тут він востаннє бачив Пенелопу, саме тут він кохався з дівчиною, якій ледь виповнилося сімнадцять; а кілька місяців по тому саме тут вона помре від втрати крові... Я хотіла зупинити Хуліана, але він уже відчинив двері й зазирнув усередину. Я теж вгледілася. Невеличке приміщення, позбавлене всіх оздоб. Сліди, де раніше стояло ліжко, й досі були помітні під шаром пилу, який вкривав підлогу.

Посередині кімнати — сплетіння темних плям.

Збентежений, Хуліан майже цілу хвилину вдивлявся в порожнечу цієї кімнати. Я бачила: він ледь упізнає це місце, його спустошеність здається Хуліанові чиїмось жорстоким жартом... Я взяла його за руку й повела назад, до сходів.

— Там нічого немає, Хуліане, — шепотіла я. — Родина продала все, перш ніж поїхати до Арґентини.

Хуліан, погоджуючись, кивнув. Ми спустилися на перший поверх, і Хуліан попрямував до бібліотеки. Полиці були порожні, у каміні — кругляки. На неприродно білих стінах блимав вогник. Кредиторам та лихварям удалося винести все. Решта речей, певно, й досі валяється десь на смітнику.

— Даремно я повернувся, — пробурмотів Хуліан.

«Нехай краще так», — подумала я. Я лічила хвилини, що відділяли нас від дверей. Якщо мені вдасться забрати його звідси, у нас іще буде шанс. Я дозволила йому зануритися в руїни цього місця, виправдовуючи його бажання віддати данину спогадам.

— Ти повинен був повернутися й побачити це ще раз, — відповіла я. — Тепер ти знаєш — тут нічого немає. Це просто величезний, старий, безлюдний будинок, Хуліане. Ходімо додому.

Він подивився на мене — яке бліде в нього обличчя! — й кивнув. Я взяла його за руку, й ми попрямували коридором до виходу. Щілина, крізь яку падало світло ззовні, була в кількох метрах від нас. Я вже відчувала запах бур’яну та дощу — і раптом відчула, що більше не тримаю Хуліанової руки. Зупинилася й побачила: Хуліан стоїть нерухомий, його очі вдивляються в темряву.

— Що там, Хуліане?

Він не відповів. Дивився зачаровано у вузький коридор, що вів до кухні. Я підійшла до нього й теж пригледілася. Двері в кінці коридору були закладені цеглою — нерівно зведена стіна з червоної цегли, по кутках повиступав розчин вапна, яким вона була скріплена. Я не розуміла, що це означає, але завмерла, відчувши холодний піт на спині.

Хуліан повільно наближався до стіни. Усі інші двері — і в коридорі, і в цілому будинку — були відчинені, на них не було ані замків, ані ручок. Усі двері, крім цих.

— Хуліане, благаю, пішли...

Від удару його кулака по цегляній стіні по той бік пронеслося порожнє відлуння. Мені здалося, що його руки тремтіли, коли він поклав лампу на підлогу й жестом наказав мені відійти на кілька кроків назад.

— Хуліане...

Від першого удару посипався червоний пил. Хуліан знову вдарив. Мені здалося, що я чую, як ламаються кістки, але Хуліан залишався спокійним. Він бив знову й знову, з люттю в’язня, який рветься на свободу. На його кулаках з’явилася кров. Аж ось перша цеглина подалася та впала на той бік. У темряві, з розбитими пальцями, Хуліан щосили намагався збільшити пролом. Він важко дихав, його охопила лють — лють, на яку, я вважала, він і не здатен.

Одна за одною цеглини піддалися, стіна впала. Хуліан зупинився, весь укритий холодним потом, зі здертою шкірою на руках. Він підняв лампу та поставив її на одну з цеглин. По той бік височіли різьблені дерев’яні двері з янголами. Хуліан рукою торкнувся дерев’яного рельєфу, немов читав ієрогліфи. Двері подалися під його руками.

А за дверима — клейка темрява. Трохи вдалині можна було розглядіти сходи. Чорні кам’яні сходинки спускалися донизу, доки не зникали в темряві. Хуліан на мить озирнувся й зустрівся зі мною поглядом — поглядом, у якому я прочитала страх і відчай. Він наче відчував, що там, унизу.

Я похитала головою, мовчки благаючи його не йти. Але він пригнічено відвернувся й пірнув у морок.

Я дивилася крізь пролом і бачила, як він, хитаючись, спускається сходами. Полум’я мерехтіло, нагадуючи прозорий блакитний подих.

— Хуліане!

У відповідь — тиша.

Я бачила його тінь, що завмерла на останній сходинці. Я протиснулася крізь отвір у стіні й пішла сходами вниз.

Кімната була прямокутна, з мармуровими стінами. Від них віяло пронизливим холодом. Два надгробки були вкриті павутинням, яке від полум’я лампи розсипалося, ніби прогнилий шовк. На білому мармурі чорніли сліди сирості, схожі на кров, що сочилася з розколини, яку залишив різець гравера. Надгробки лежали поряд, немов прокляття, скуті разом.

11

 Я часто згадую ту мить мовчання, намагаючись уявити, що відчував Хуліан, коли дізнався, що жінка, на яку він чекав сімнадцять років, померла, що їхня дитина загинула разом із нею, що життя, про яке він мріяв, уже не існувало. Багатьом з нас пощастило — або не пощастило — простежити, як розпадається наше життя — так повільно, що ми цього майже не помічаємо. У Хуліановому випадку це трапилось за лічені секунди.

На мить мені здалося, що він побіжить сходами вгору, щоб утекти з проклятого місця, і я більше ніколи його не побачу.

Краще б так воно і сталося.

Пам’ятаю, що вогонь у лампі потроху згасав, я вже не бачила силуету Хуліана. Мої руки знайшли його в темряві; я відчула, що він, онімілий, увесь тремтить. Він ледь тримався на ногах, тож добрів до куточка. Я обійняла його й поцілувала в чоло. Він не ворушився. Я торкнулася пальцями його обличчя, але на ньому не було сліз. Я подумала: він, певно, підсвідомо знав про трагедію усі ці роки, але хотів переконатися в усьому на власні очі — переконатися, щоб звільнитися. Ми дісталися кінця шляху. Крапка. Тепер Хуліан зрозуміє, що в Барселоні його ніщо більше не тримає, й ми можемо поїхати далеко-далеко. Доля нам нарешті всміхнеться, і Пенелопа пробачить нам.

Я пошукала на підлозі лампу й запалила її знову. Хуліан байдужно витріщався в темряву, не звертаючи уваги на блакитне полум’я. Я обіруч узяла його обличчя й змусила подивитися на мене. Неживі, пусті очі, винищені злістю та втратою.