Тінь вітру, стр. 92

Фумеро завітав до трупарні попрощатися з Хуліаном. Там він зустрів капелюшника, якого поліція привезла на розпізнання тіла. Пан Фортюні, який уже два дні не бачив Хуліана, боявся найгіршого. Коли він побачив, що тіло належить чоловікові, який стукав у його двері лише тиждень тому й запитував Хуліана, — чоловікові, якого капелюшник прийняв за одного з Фумерових лакиз, — Фортюні скрикнув та вибіг геть. Поліція розцінила таку реакцію як скорботу батька, який упізнав свого мертвого сина.

Фумеро, який був свідком цієї сцени, наблизився до тіла й мовчки його оглянув. Він не бачив Хуліана сімнадцять років. Зрозумівши, що перед ним Мікель Молінер, інспектор зробив єдине: посміхнувся та підписав судовий звіт, у якому засвідчувалося: це тіло є тілом Хуліана Каракса. Потім Фумеро віддав наказ негайно поховати небіжчика в загальній могилі на цвинтарі Монжуйк.

Довгий час я дивувалася: навіщо Фумеро це зробив? Але в цьому була своя логіка. Загинувши під іменем Хуліана, Мікель мимоволі забезпечив Фумеро ідеальне алібі. Відтоді Каракса вже ніби й не існувало. Не існувало офіційних зв'язків між Фумеро та людиною, яку він рано чи пізно сподівався знайти й знищити. Була війна, а під час війни мало хто вимагає пояснень щодо загибелі невідомих осіб. Людина без імені — все одно що тінь.

Два дні я залишалася в квартирі, чекаючи чи то на Мікеля, чи то на Хуліана, упевнена, що божеволію. На третій день, у понеділок, я повернулася до роботи у видавництві. Пана Кабестані відвезли до лікарні кількома тижнями раніше, й більше в конторі він не з’являвся. Його старший син Алваро продовжив справу. Я нікому нічого не говорила — я не мала до кого звернутися.

Того самого понеділка мені подзвонив працівник трупарні, Мануель Ґутьєррес Фонсека. Пан Ґутьєррес Фонсека повідомив, що до трупарні доправлено тіло чоловіка на ім’я Хуліан Каракс. Зіставивши паспортні дані померлого з ім’ям автора книжки, яка була в кишені загиблого, й підозрюючи, крім того, поліцію в певному нехтуванні обов’язками, а й навіть у безпосередньому порушенні правил, пан Мануель відчув: зателефонувати до видавництва та повідомити про те, що сталося, — його моральний обов’язок.

Слухаючи його, я ледь не померла. Перше, що спало на думку: це Фумерова пастка! Пан Ґутьєррес Фонсека висловлювався ввічливим тоном сумлінного громадського службовця, хоча в його голосі було ще щось, чого він і сам не міг би пояснити. Я розмовляла телефоном у кабінеті Кабестані. Дякувати Богові, Алваро пішов на обід, і я була сама. А то було б важко пояснити мої сльози й тремтіння рук, що тримали слухавку.

Пан Ґутьєррес Фонсека сказав, що вважав за доцільне повідомити про те, що трапилося. Я подякувала йому за дзвінок із удаваною формальністю, звичною для таких випадків, а поклавши слухавку, зачинила двері кабінету й мало не розбила собі кулаки, щосили намагаючись не закричати. Умилася й негайно поїхала додому, залишивши Алваро записку: почуваюся недобре, але завтра стану до роботи раніше, ніж зазвичай, щоб розібрати всю кореспонденцію. На вулиці я мусила робити над собою зусилля, щоб не побігти, щоб неспішно йти серед незнайомих сірих мовчазних людей, які не мали що приховувати.

Уставила ключ у замкову щілину — і зрозуміла: двері хтось відчиняв. Я завмерла. Ручка почала повертатися зсередини. Дивно: невже я помру ось так, на темному майданчику сходів, не знаючи, що сталося з Мікелем?.. Але двері відчинилися — і я зустрілася з темними очима Хуліана Каракса. Нехай пробачить мені Бог, але тієї миті мені здалося, що життя повертається до мене. Я подякувала небесам, що вони замість Мікеля повернули мені Хуліана.

Ми надовго завмерли в обіймах, але коли я стала шукати його вуст, Хуліан відхилився й потупив очі. Я зачинила двері і, тримаючи Хуліана за руку, повела до спальні. Ми мовчки лежали разом у ліжку. Спускалися сутінки, оселя повнилася пурпуровим світлом. Як і щовечора з початку війни, вдалині чулися постріли. Лежачи на моїх грудях, Хуліан плакав. Він був утомлений.

Пізніше, коли настала ніч, наші губи нарешті зустрілися, й під габою темряви ми скинули одіж, пропахлу страхом та смертю. Я намагалася згадати Мікеля, але не могла: мене обпікали Хуліанові руки на моєму лоні. І мені хотілося забутися — хоч там що, хай навіть на світанку, виснажені й охоплені зневагою до самих себе, ми не зможемо дивитися одне одному у вічі, не ставлячи собі запитання: ким ми стали?

Мене розбудило на світанку часте легке стукотіння крапель дощу. Ліжко було порожнім, кімната купалася в сіруватому світлі.

Я знайшла Хуліана за письмовим столом Мікеля, він погладжував клавіші друкарської машинки. Хуліан підвів погляд і всміхнувся — тією далекою, байдужною усмішкою, яка говорила: він ніколи не буде моїм. І я схотіла виплюнути правду йому в обличчя, щоб завдати йому болю. Це було б так легко. Розповісти йому, що Пенелопа мертва. Що він живе обманом. Що я — єдине, що залишилося в нього в цілому світі.

— Не слід було мені повертатися до Барселони, — пробурмотів він, хитаючи головою.

Я стала біля нього навколішки.

— Тут немає того, що ти шукаєш, Хуліане. Їдьмо звідси. Лише ми двоє. Далеко-далеко. Поки ще є час.

Хуліан довго дивився на мене, не мигаючи.

— Тобі відомо щось, чого ти не хочеш мене розповісти, чи не так? — запитав він.

Я похитала головою. Мені перехопило горло.

Хуліан лише кивнув.

— Сьогодні ввечері я повернуся туди.

— Хуліане, благаю...

— Я мушу пересвідчитися.

— Тоді я піду з тобою.

— Ні.

— Минулого разу, коли я залишилася тут чекати, втратила Мікеля. Якщо ти підеш, і я піду з тобою.

— Тебе це не стосується, Нуріє. Це стосується тільки мене. Це моя особиста справа.

Невже він не розуміє, як ображають мене його слова? А може, йому байдуже?!

— Це ти так вважаєш, — відповіла я.

Він хоті був погладити мене по щоці, але я відвела його руку.

— Ти повинна мене зневажати, Нуріє. Так буде краще.

— Так, знаю.

Цілий день ми провели на вулиці, подалі від гнітючої напівтемряви квартири, пропахлої теплом простирадл та нашими тілами. Хуліан забажав побачити море, і я повела його до Барселонети. Ми прогулювалися безлюдними пляжами; переливчастий пісок, здавалося, розчинявся в мареві літа. Ми сіли над берегом — сидіти тут люблять діти та літні люди. Хуліан усміхався й мовчав.

Коли настав вечір, ми сіли у трамвай біля водного парку й поїхали вулицею Лаєтана до Ґрасіа, а потім уздовж площі Лесепс на проспект Арґентинської Республіки, доки не дісталися кінцевої зупинки. Під час подорожі Хуліан мовчки розглядав вулиці, немов боявся знову втратити це місто. На півдорозі він узяв мою руку і, нічого не кажучи, поцілував її. Тримав мене за руку, доки ми не зійшли. Літній чоловік із маленькою дівчинкою в білому подивився на нас, посміхнувся й запитав, чи ми заручені.

Коли ми крокували вулицею Романа Макая до старого будинку Алдаїв на проспекті Тібідабо, було вже темно. Накрапав дощ, укриваючи товсті кам’яні мури сріблом. Ми вдерлися на зовнішню стіну біля тенісних кортів. Величезний незграбний будинок виріс перед нами крізь завісу дощу. Я відразу ж упізнала цей будинок. Я тисячі разів натикалася на його подобу в Хуліанових романах. У «Червоному будинку» це був зловісний особняк, більший ізсередини, ніж зовні. Він повільно змінював форму: виростали нові коридори, галереї, неймовірні мансарди, нескінченні сходи, які вели в нікуди; у темних апартаментах раптом спалахувало світло; кімнати з’являлися й зникали день у день, забираючи із собою людей, які, нічого не підозрюючи, заходили до них, і більше тих людей ніхто не бачив.

Ми зупинилися перед парадними дверима, що були замкнені ланцюгами й висячим замком завбільшки з кулак. Великі вікна другого поверху були забиті дерев’яними шалівками, що заросли плющем. У повітрі пахло бур’яном та вологою землею. Каміння, темне та слизьке від дощу, сяяло, немов луска великого плазуна.