Тінь вітру, стр. 70

— Я не заперечую, Ферміне. Ти просто застав мене зненацька. Залишайся в ліжку й повертайся до Керол Ломбард; вона, певно, чекає на тебе. І вкривайся добре. Ніч стоїть вітряна, якщо не вкриєшся, застудишся. Я піду до їдальні.

Фермін покірно кивнув. Синці в нього на обличчі починали жовтішати; голова з рідким волоссям та обличчя, вкрите дводенною щетиною, — усе це разом було схоже на стиглий фрукт, що впав з дерева. Я витяг із шухляди ковдри й дав одну Фермінові, потім вимкнув світло й повернувся до їдальні, де на мене чекало улюблене батьківське крісло. Загорнувся у ковдру, скрутився, як міг, калачиком, переконаний, що не стулю повік. Образи двох білих трун врізалися в мою пам’ять. Я заплющив очі й спробував відігнати примару. Уявив собі Беа у світлі свічок, як вона лежить оголена на ковдрах у ванній кімнаті... Віддався цим мріям. Мені вже вчувався віддалений шум моря, і я сам здивувався: невже я таки засинаю?.. Мабуть, я плив до Танжеру... Ні, то Фермін хропе... Ніколи досі не було в мене такого солодкого й глибокого сну, як тієї ночі.

Настав ранок, і пішов дощ. Вулиці затопило; злива злісно гамселила у вікна. Телефон задзвонив о пів на восьму. Я вистрибнув з крісла й схопив слухавку; серце моє калатало як скажене. Фермін у халаті та кімнатних черевиках і мій батько з кавником у руці обмінялися поглядами, до яких я вже почав звикати.

— Беа? — прошепотів я у слухавку, повернувшись до них спиною.

Мені здалося, що на протилежному кінці зітхнули.

— Беа, це ти?

Відповіді не було. Кілька секунд по тому кинули слухавку.

Хвилину я стояв, витріщаючись на телефон у сподіванні, що він знову задзвонить.

— Даніелю, вони передзвонять. Ходи снідати, — сказав батько.

Вона зателефонує пізніше, казав я собі. Певно, її хтось застукав із телефоном. Нелегко подолати поліцейський режим пана Аґілара. Нема чого панікувати.

Я таки змусив себе поснідати з батьком та Ферміном; можливо, то через дощ, але їжа геть утратила смак.

Злива не вщухала увесь ранок. Невдовзі після того, як ми відчинили книгарню, в районі відключили електрику — до обіду.

— Тільки цього нам бракувало! — зітхнув батько.

О третій почали з’являтися перші течі. Фермін запропонував піднятися до Мерседітас та попросити в неї цеберок, мисок та іншого посуду. Батько суворо заборонив це робити.

Злива тривала. Щоб заспокоїти нерви, я розповів Фермінові, що сталося вчора, хоча й промовчав про те, що побачив у склепі. Фермін слухав як зачарований; він дуже наполягав, та я все ж таки відмовився розповісти йому про форму, будову та міцність грудей Беа.

Отак потроху минав день. Після обіду, під приводом того, що хочу піти розім’яти ноги, я залишив батька читати й пішов до будинку Беа. Діставшись туди, зупинився на розі й подивився на великі вікна квартири. Запитав себе: що я роблю? Шпигую? Утручаюся у приватне життя? Чи просто клею дурня?.. Навіть якщо й так, — може, мені бракувало почуття власної гідності, але я був достатньо тепло вдягнений, щоб сховатися біля під’їзду на протилежному боці вулиці й з півгодини дивитися на вікна Аґіларів. Я бачив силуети пана Аґілара та його дружини. Але жодних ознак Беа.

Уже було близько опівночі, коли я повернувся додому, тремтячи від холоду, з тягарем на душі. Вона зателефонує завтра, — тисячі разів казав я собі, поки намагався заснути.

Але Беа не зателефонувала. Ні завтра, ні післязавтра. Вона не дзвонила цілий тиждень — найдовший у моєму житті.

Я вирішив померти.

36

Лише той, кому залишилося жити останній тиждень, може марнувати свій час так, як марнував його я. Усе, що я робив, — дивився на телефон і гриз себе думками; такий собі в’язень власної сліпоти, який навіть не припускав, що приготувала для нього доля. У понеділок удень я пішов до літературного факультету на Університетській площі, сподіваючись побачити Беа. Я знав, що вона не зрадіє, якщо я там з’явлюся й нас побачать разом; але краще накликати на себе її гнів, ніж далі жити в непевності.

Я запитав у канцелярії, де відбувається лекція професора Веласкеса, й вирішив почекати, поки звідти вийдуть студенти. Чекати довелося хвилин двадцять. Нарешті двері відчинилися, й я побачив зухвале, випещене обличчя професора Веласкеса, оточеного, як зазвичай, невеличкою групкою шанувальниць. Минуло п’ять хвилин — жодного натяку на Беа. Я вирішив підійди до дверей аудиторії й заглянути всередину. Троє дівчат скупчилися, як у недільній церковній школі, щебечучи й обмінюючись чи то конспектами, чи то секретами. Та, що скидалася на ватажка цієї компанії, помітила мою присутність і урвала свій монолог, кидаючи на мене допитливий погляд.

— Перепрошую, я шукаю Беатріс Агілар. Не знаєте, вона відвідує ці заняття?

Дівчата обмінялися недобрими поглядами.

— Ви її наречений? — спитала одна з них. — Офіцер?

Я дурнувато всміхнувся, й вони сприйняли це як ствердну відповідь. Лише одна з трьох дівчат усміхнулася до мене у відповідь, сором’язливо відводячи погляд. Решта здавалися зухвалими, поводилися майже виклично.

— Я не таким вас уявляла, — сказала очільниця цієї групи командос.

— А де ваша форма? — спитала її колежанка, з підозрою розглядаючи мене.

— Я у відпустці. Не знаєте, Беатріс уже пішла?

— Беатріс сьогодні не було на заняттях, — повідомила дівчина-ватажок.

Дві дівчини пройшли, покосившись на мене зі зневагою. Третя трохи відстала, спинилась біля мене і, пересвідчившись, що інші її не бачать, прошепотіла мені на вухо:

— Беатріс і в п’ятницю не було.

— Не знаєте, чому?

— Ви ж не її наречений, правда?

— Ні. Просто друг.

— Я вважаю, що вона захворіла.

— Захворіла?

— Так сказала одна з дівчат, що телефонувала їй. Мені треба йти.

Я не встиг і подякувати їй за допомогу, а дівчина вже зникла, приєднавшись до двох інших, отих, із нищівними поглядами, які чекали на неї у віддаленому кінці критої аркади.

— Даніелю, напевно, щось трапилось. Або померла двоюрідна бабуся, або в папуги свинка, або вона застудилася, бо надто легко вдягалася. Бог знає, що могло статися. Усупереч твоєму переконанню, земля не обертається навколо твоєї промежини.

— Гадаєш, я цього не розумію? Здається, ти мене зовсім не знаєш, Ферміне.

— Любий, якби Бог наділив мене ширшими стегнами, я міг би стати тобі за матусю, настільки добре я тебе знаю. Прислухайся до мене. Викинь усі ці хворобливі думки з голови, подихай свіжим повітрям. Очікування шкідливе для здоров’я.

— Отже, я здаюся тобі пришелепуватим.

— Ні. Примхливим. Розумію, що у твоєму віці можна будь-яку дрібницю сприймати як кінець світу, але у всього є межа. Сьогодні ввечері ми з тобою підемо до клубу на вулиці Платерія, це дуже модне місце. Я чув, туди приїхали кілька новеньких скандинавських дівчат зі Сьюдад Реаль — справжні красуні. Гуляємо моїм коштом!

— А що скаже Бернарда?

— Дівчата для тебе. Я почекаю в передпокої, почитаю журнал і подивлюся на прекрасний крам здаля, бо я навернувся до моногамії, якщо не in mentis [55] то принаймні de facto [56].

— Дуже вдячний тобі, Ферміне, але...

— Вісімнадцятирічний юнак, який відмовляється від такої пропозиції, не при здоровому глузді. Потрібно щось негайно робити. Ось.

Він пошукав у кишенях та простягнув мені кілька монеток. Я здивувався: невже цими копійками він збирався фінансувати візит до розкішного сералю іберійських німф?

— Із цим ми далеко не підемо, Ферміне.

— Ти один з тих, хто падає з дерева, але так і не досягає землі. Невже ти насправді вважаєш, що я поведу тебе до дому розпусти, а назад приведу з гонореєю — до твого батька, найсвятішого чоловіка, якого я коли-небудь зустрічав? Я розповів тобі про дівчат, щоб подивитися на твою реакцію, звертаючись до єдиної частини твого тіла, яка, здається, залишилася в робочому стані. Монети для тебе, щоб ти пішов до таксофона на розі й наодинці подзвонив своїй коханій.