Тінь вітру, стр. 65

Слова заклякли в мене на вустах; їх ворожість здалася недоречною, сміховинною.

— Вибач.

Я вийшов із ванни й став на килимок. У повітрі жевріли цяточки срібла. Тьмяне світло з вікна кидало білу вуаль на Кларине обличчя. Вона анітрохи не змінилася. Мені не допомогли й чотири роки розлуки.

— У тебе змінився голос, — зазначила вона. — І ти сам теж змінився, Даніелю.

— Я такий самий дурень, як і раніше, якщо ти це маєш на увазі.

«І ще більший боягуз», — додав я подумки.

У неї досі була та сама ламана усмішка, яка завдавала мені болю навіть у напівтемряві.

Клара простягла руку, і я, як і вісім років тому в бібліотеці, відразу збагнув її рух. Поклав її руку на своє вологе обличчя й відчув, як її пальці відкривають мене знов. Її губи мовчки ворушилися.

— Я ніколи не бажала тебе скривдити, Даніелю. Пробач мені.

Я взяв її руку й поцілував у темряві.

— Ні, це ти маєш мені пробачити.

Мелодраматичний ефект зруйнувала Бернарда, просунувши голову у двері. Хоч вона й була вже добряче напідпитку, та побачила, що світло вимкнене, а я — оголений, мокрий — тримаю Кларину руку біля своїх губ.

— Заради Христа, паничу Даніелю, невже ви сорому не маєте? Ісусе, Маріє та Йосифе! Дехто ніколи не навчиться...

Збентежена, Бернарда швидко відступила, й мені лишалося сподіватися, що протверезівши, вона забуде побачене, як забувають сни.

Клара зробила кілька кроків назад і простягнула мені одяг.

— Дядько передав тобі цей костюм. Він сам носив його замолоду. Каже, що ти вже достатньо виріс. Залишаю тебе, щоб ти вбрався. Мені не слід було заходити без стуку.

Я взяв запропонований одяг. Неквапливо натяг білизну, що пахла свіжістю та теплом, потім блідо-рожеву бавовняну сорочку, шкарпетки, жилет, штани й піджак. Поглянув на себе у дзеркало: я скидався на похмурого комівояжера.

Коли я повернувся на кухню, лікар Сольдевіла вже вийшов із кімнати й саме говорив про стан Ферміна.

— Найгірше позаду, — проголосив він. — Нема чим турбуватися. Такі рани здаються страшнішими, ніж вони є насправді. Вашому приятелеві зламано ліву руку й два ребра, він втратив три зуби, дістав багато синців та подряпин. Але, на щастя, жодної внутрішньої кровотечі ані симптомів пошкодження мозку я не виявив. Під одежею пацієнт носив згорнуті газети — як він каже, аби не мерзнути, а також для того, щоб підкреслити свою фігуру; ці газети послужили йому за щит і значно пом’якшили удари. Кілька хвилин тому пацієнт прийшов до тями й попросив мене переказати, що почувається він як двадцятирічний, бажає сандвіч із кров’яною ковбасою та свіжим часником, лимонних цукерок і плитку шоколаду. Не маю на це жодного заперечення, хоча вважаю, що краще почати з фруктового соку, йогурту і, можливо, з вареного рису. Крім того, він навів мені ще один доказ своєї сили та здоров’я: він твердить, що коли сестра Ампаріто накладала йому на ногу шви, у нього почалася ерекція, схожа на айсберг.

— О, він справжній чоловік, — пробурмотіла Бернарда.

— Коли можна його побачити? — спитав я.

— Тільки не зараз. Можливо, вранці. Йому слід трохи відпочити, щонайменше до завтра. Я б волів забрати його до шпиталю «Дель Мар», щоб йому про всяк випадок зробили томограму. Але, гадаю, ви можете бути впевнені: за кілька днів пан Ромеро де Торрес буде як нова копійка. Судячи з рубців на його тілі, цей чоловік виходив і не з таких халеп. Він справжній борець за життя. Якщо вам знадобиться копія висновку, щоб звернутися до поліції...

— У цьому немає потреби, — перервав я.

— Юначе, дозвольте вас попередити, що це може бути дуже серйозно. Слід негайно повідомити поліцію.

Барсело уважно дивився на мене. Я поглянув на нього, й він кивнув.

— Ще є час, докторе, не хвилюйтесь, — сказав пан Ґуставо. — Зараз важливо пересвідчитись, що з пацієнтом усе гаразд. Я сам повідомлю поліцію завтра вранці. Навіть представники влади вночі мають право на спокій і тишу.

Було очевидно, що лікар не поділяє мого наміру приховати цей випадок від поліції, але зрозумівши, що Барсело бере відповідальність на себе, Сольдевіла знизав плечима й попрямував до Бернардиної кімнати, де лежав Фермін.

Як тільки лікар зник за дверима, Барсело жестом наказав мені пройти до його кабінету. Бернарда, оніміла від шоку та чималенької порції коньяку, зітхнула.

— Бернардо, займись чимось. Зроби кави. Смачної та міцної.

— Так, пане. Зараз.

Я пішов за Барсело до його кабінету — печери, повитої хмарами тютюнового диму, які кружляли між стосами книжок. До наших вух долинуло безладне відлуння Клариної гри на піаніно. Було зрозуміло, що заняття з маестро Нері не дали результатів, принаймні у сфері музики.

Книгопродавець вказав мені на стілець і став набивати люльку.

— Я зателефонував твоєму батькові й повідомив, що з Ферміном стався незначний нещасний випадок, тож ти привіз його сюди.

— Він повірив?

— Не думаю.

— Зрозуміло.

Книгопродавець запалив люльку й сів у крісло за письмовий стіл. В іншому кінці помешкання Клара катувала Дебюссі [51]. Барсело підкотив очі.

— Що сталося з учителем музики? — спитав я.

— Його звільнено. Виявилося, що на піаніно недостатньо клавіш, щоб зайняти його руки.

— Зрозуміло.

— Ти впевнений, що тобі не перепало, як Фермінові? Ти на все даєш односкладні відповіді. Колись ти був балакучішим.

Двері кабінету відчинилися, і ввійшла Бернарда, тримаючи тацю з двома паруючими філіжанками кави та вазочкою з цукром. Коли вона йшла, її хитало з боку в бік, і я побоювався, що можу потрапити під душ з гарячої кави.

— Можна ввійти? Хочете краплину коньяку до кави, пане Ґуставо?

— Гадаю, пляшка «Лепанто» заслуговує сьогодні на відпочинок, Бернардо. Як і ти сама. Іди лягай спати. Ми з Даніелем побудемо тут. Оскільки Фермін у твоїй спальні, ти можеш скористатися моєю.

— Але...

— Це наказ. І не супереч мені. Щоб за п’ять хвилин ти вже спала.

— Пане Ґуставо...

— Бернардо, ти ризикуєш власною різдвяною премією.

— Як скажете, пане. Але я спатиму на покривалі. Це не обговорюється.

Барсело церемонно чекав, поки Бернарда піде. Він кинув собі аж сім кубиків цукру й заходився розмішувати каву ложечкою. За густими кружалами диму від голландського тютюну ледь виднілася його котяча усмішка.

— Як бачиш, я владарюю тут твердою рукою.

— Так, ви міцний горішок, пане Ґуставо.

— А ти солодкомовний співрозмовник. Скажи мені, Даніелю, — тепер, коли нас ніхто не чує... Чому ти не схотів повідомити поліцію про те, що сталося?

— Бо їй уже відомо.

— Ти маєш на увазі...

Я кивнув.

— У яку халепу ви двоє вскочили, дозволь спитати?

Я зітхнув.

— Може, я стану в пригоді?

Я звів погляд. Барсело всміхався до мене без злоби, навіть без своєї звичної іронії.

— Це часом не стосується книжки Каракса, яку ти колись відмовився мені продати?

Запитання захопило мене зненацька.

— Я міг би допомогти, — запропонував Барсело. — У мене є дві речі, яких вам обом бракує: гроші та здоровий глузд.

— Повірте, пане Ґуставо, я вже й так багато людей уплутав у цю історію.

— Тоді ще один погоди не зробить. Ну ж бо, довірся мені. Уяви, що я твій духівник.

— Я не сповідався вже багато років.

— Воно й видно з твого обличчя.

33

Ґуставо Барсело вмів слухати, як лікар або Папа Римський: здавалося, він водночас споглядає та розмірковує. Він дивився на мене, поклавши зчеплені руки під підборіддя, а лікті на стіл, ніби молився. Його очі були широко розплющені, час від часу він кивав головою, неначе виявляв у потоці моєї розповіді симптоми й складав власний діагноз. Щоразу, коли я зупинявся, книгопродавець допитливо здіймав брови, потім махав рукою, мовчки прохаючи, щоб я далі пояснював мою заплутану історію, яка, здавалося, надзвичайно його розважала. Час від часу він брав авторучку й щось занотовував, а то просто дивився у простір, ніби шукав у моїх словах підтексту. Подекуди він облизував губи й іронічно посміхався — не знаю, чи ця посмішка була компліментом моїй винахідливості, чи коментарем до нерозсудливості моїх припущень.