Тінь вітру, стр. 55

«Тенебраріум» мав шалений успіх протягом п’ятнадцяти років, доки в місті не дізналися, що Делофе протягом одного тижня звабив дружину, дочку й тещу військового губернатора провінції. Для палацу настали найчорніші часи. Делофе цього разу не вдалося ошукати всіх і втекти з міста: кілька головорізів у масках схопили його на задвірках кварталу Св. Марії, повісили в парку Сьюдадела й підпалили труп; те, що лишилося від «приватного алхіміка династії Бурбонів», дісталося диким собакам, які блукали в районі. Упродовж двох десятиліть ніхто й не потурбувався про знищення колекції жахів, що належала безталанному Ласло. Урешті-решт «Тенебраріум» перетворили на благодійний заклад під патронатом одного з чернечих орденів.

— У нього й назва моторошна — «Сестри тортур Христових» чи щось подібне, — сказав Фермін. — Проблема в тому, що черниці одержимі ідеєю зберігати в таємниці все, що відбувається в стінах притулку, — це в них, либонь, совість промовляє. Отже, ми мусимо вигадати якусь хитрість, щоб проникнути всередину.

Фермін розповів, що мешканці притулку Св. Лусії — здебільшого приречені, покинуті, божевільні, нужденні старі люди, які раніше населяли «дно» Барселони. На їхнє щастя, вони недовго жили після того, як потрапляли до притулку; ані умови закладу, ані товариство до довгого життя не заохочували. Згідно з Ферміновими словами, померлих виносили досвіту й везли в останню путь до загальної могили в критому фургоні, що його пожертвувала компанія з міста Оспіталет, яка спеціалізується на пакуванні м’яса та досить підозрілих делікатесів і яка час від часу вплутується в темні справи.

— Ти все вигадуєш! — запротестував я, пригнічений всіма цими жахливими подробицями.

— Моя фантазія не заходить так далеко, Даніелю. Ось почекай, сам побачиш. Я колись, років із десять тому, мав нещасливу оказію відвідати цей будинок і можу тобі сказати: атмосфера там така, наче для розробки інтер’єру найняли твого приятеля Хуліана Каракса. Сором, що ми не принесли лаврового листя, щоб заглушити запахи. Але в нас достатньо проблем і так. Як нам дістатися всередину?

Ми звернули на вулицю Монкада. Денне світло зникало у темному коридорі, який утворювали два ряди старезних будинків, здебільшого переобладнаних під склади та майстерні. Дзвони меси, що долинали з церкви Санта-Марія-дель-Мар, змішувалися з відлунням наших кроків.

Незабаром гострий, гіркий запах просочився у холодне зимове повітря.

— Чим це так смердить?

— Ми прийшли, — доповів Фермін.

30

Вхідні двері з підгнилого дерева привели нас до внутрішнього подвір’я, освітленого газовими ліхтарями, що мигтіли над горгуліями [47] та статуями янголів, риси яких майже стерлися на старезному камінні. Сходи вели на другий поверх; прямокутник світла означав, що це головний вхід до притулку. Газова лампа, що освітлювала отвір, наче надавала брунатно-жовтого кольору густим міазмам, які виходили зсередини.

Кістлява, хижа фігура холодно розглядала нас із напівтемряви дверей; її одяг та очі були однаково безбарвні. Жінка тримала паруючу дерев’яну цеберку, і звідти йшов сморід, який важко описати.

— Слався, Маріє, безгрішна й сповнена благодаті! — вигукнув Фермін у захопленні.

— А де труна? — непривітно озвалася жінка згори.

— Труна?! — ошелешено вигукнули в унісон ми з Ферміном.

— Ви не з похоронного бюро? — запитала черниця, явно втрачаючи терпіння.

Я не знав, чи то був коментар до нашої зовнішності, чи щире питання, але обличчя Ферміна аж засяяло: він відчув сприятливу нагоду.

— Труна у фургоні Але спершу ми б хотіли оглянути клієнта. Просто формальності.

Я відчув, що мене ось-ось знудить.

— Я гадала, пан Кольбато приїде особисто, — промовила черниця.

— Пан Кольбато перепрошує, але в нього в останню мить виникла несподівана проблема. Надто трудомістке бальзамування. Циркового силача.

— Ви працюєте з паном Кольбато в похоронному бюро?

— Ми його права та ліва руки відповідно. Вілфред Волохатий, до ваших послуг. А біля мене — мій учень і послідовник Сансон Карраско.

— Радий знайомству, — привітався я.

Черниця кинула на нас швидкий погляд і кивнула, байдужа до пари страхопудів, що відбилися в її очах.

— Ласкаво просимо до притулку Святої Лусії. Я сестра Ортенсія, так мене тут називають. Ідіть за мною.

Не промовивши жодного слова, ми пішли за сестрою Ортенсією заплутаними коридорами, сморід у яких нагадував запах тунелів метро. До коридору примикали дверні отвори без дверей; у них можна було побачити освітлені свічками зали з рядами ліжок, приставлених до стін і накритих москітними сітками, які коливалися в повітрі, наче савани. Я чув стогони й бачив під сітками людські фігури.

— Сюди, — кивнула сестра Ортенсія, яка крокувала попереду.

Ми увійшли до широкого підвалу, який легко було уявити як театральний кін «Тенебраріуму». У темряві спочатку здалося, що ми потрапили до зали воскових фігур: фігури з мертвими, скляними очима, які у спалахах свічки сяяли, мов олов’яні монети, сиділи, спершись на стіну, або лежали в кутках. Я подумав: певно, це ляльки або залишки експонатів старого музею, — аж тут-таки зрозумів, що фігури рухаються, хоча й дуже повільно, мало не крадькома. Неможливо було сказати, скільки їм років і якої вони статі. Дрантя, що вкривало їхні тіла, було кольору попелу.

— Пан Кольбато наказав нічого не торкатися та нікого не вдягати, — сказала сестра Ортенсія, ніби виправдовуючись. — Ми лише поклали бідолаху в одну зі скринь, що стояла тут, бо з нього вже починало накрапати.

— Ви все зробили добре. Ви дуже турботлива, — погодився Фермін.

Я кинув на нього відчайдушний погляд, та він спокійно похитав головою — мовляв, я можу залишити розмову на нього.

Сестра Ортенсія провела нас до кінця вузького коридору — там розташовувалася келія без вентиляції та світла. Черниця зняла зі стіни одну з гасових ламп і подала нам.

— Ви довго? Я дуже зайнята.

— Не турбуйтеся. Йдіть у своїх справах, а ми заберемо його.

— Гаразд. Якщо щось знадобиться, я буду внизу, на першому поверсі, у палаті прикутих до ліжка. І винесіть його з чорного ходу, якщо це вас не обтяжить. Нехай інші цього не бачать. Таке видовище погано впливає на моральний стан пацієнтів.

— Ми цілком розуміємо, — відповів я, запинаючись.

Якусь мить сестра Ортенсія дивилася на мене з легкою цікавістю. Приглядівшись до неї пильніше, я помітив, що вона стара жінка, — від пацієнтів притулку її відділяло лише кілька років.

— Послухайте, чи ваш учень не замолодий для такої роботи? — запитала вона, звертаючись до Ферміна.

— Правда життя не знає віку, сестро, — зазначив мій товариш.

Черниця кивнула головою й лагідно всміхнулася до мене. У її погляді не було жодної підозри, лише сум.

— І все ж, і все ж... — пробурмотіла вона.

За мить сестра Ортенсія зникла у темряві, тримаючи свою цеберку й тягнучи за собою власну тінь, немов весільний шлейф.

Фермін штовхнув мене в келію. То була гнітюче похмура кімната, видовбана в печері; зі стелі звисали ланцюги з гаками на кінцях, а підлога була зруйнована водою, що споконвіку стікала зі стін. Посередині кімнати на сірому мармуровому столі стояла дерев’яна скриня для пакування промислових виробів. Фермін підняв лампу.

На солом’яній набивці лежав небіжчик. Він чимось нагадав мені загибле пташеня. Пергаментні риси обличчя, нерівні, наче застиглі в нерозумінні. Здута рожева шкіра. Очі відкриті — білі, мов яєчна шкарлупа.

Від цього видовища мій шлунок підстрибнув, і я відвернувся.

— Ну ж бо, берімося до роботи, — наказав Фермін.

— Ти збожеволів?

— Я маю на увазі — ми мусимо знайти цю жінку, Хасінту, перш ніж нас викриють.

— Як?

— А ти сам як вважаєш? Будемо розпитувати!

Ми визирнули в коридор, щоб пересвідчитися, що сестра Ортенсія пішла, а потому хутчій побігли до зали, яку нещодавно перетнули. Нещасні, яких ми бачили там і тут, кидали на нас погляди — чи то цікаві, чи то налякані, чи то жадібні — не збагнути.