Тінь вітру, стр. 30

— Як справи, Даніелю? Чому таке кисле обличчя?

— Невдалий день, — відповів я. — А ви як, пане Федеріко?

— У мене все йде гладенько. Годинники нині роблять інакше, ніж раніше, тож у мене багато роботи. Якщо так ітиме й далі, доведеться найняти помічника. Чи твій приятель, винахідник, не зацікавиться? Він, певно, добре розуміється на годинниках.

Мені неважко було уявити, що сказав би батько Томаса, знаний ретроград, якби дізнався, що його син працює у закладі людини, відомої своїми гомосексуальними нахилами.

— Я перекажу йому.

— До речі, Даніелю, в мене будильник, що його твій батько приніс десь два тижні тому. Не знаю, що він із ним робив, але краще хай придбає новий, ніж ремонтує цей.

Я пригадав, що іноді задушливими літніми ночами батько спить на балконі.

— Він, мабуть, упав на вулицю, — сказав я.

— Тоді зрозуміло. Скажи батькові, що я можу купити для нього «Радіант» за дуже привабливою ціною. Послухай, візьми-но для батька ось цього годинника. Якщо батькові подобається, він може заплатити пізніше. Якщо ні, просто принесеш його назад.

— Дуже дякую, пане Федеріко.

І пан Федеріко почав загортати мені наш старий будильник, а разом із ним — якесь годинникоподібне страховисько.

— Новітні технології, — сказав він із задоволенням. — До речі, мені сподобалася книжка, яку нещодавно продав мені Фермін. Отого хлопця... як його? Ґрема Ґріна. А цей ваш Фермін — добрий прикажчик!

Я кивнув головою.

— Так, він нам дорожчий від золота!

— Я помітив, він ніколи не носить годинника. Скажи йому, нехай прийде — ми щось вигадаємо.

— Скажу. Дякую, пане Федеріко.

Подаючи будильника, годинникар уважно поглянув на мене й звів брови.

— Ти певен, що справді нічого не сталося, Даніелю? Просто невдалий день?

Я знов кивнув та посміхнувся.

— Нічого не сталося, пане Федеріко. Бережіть себе.

— Ти теж, Даніелю.

Коли я дістався дому, батько вже спав на канапі з газетою на грудях. Я залишив на столі обидва будильники та записку: «Пан Федеріко каже: викинь цей старий мотлох». Прослизнувши до власної кімнати, я в темряві ліг у ліжко й непомітно сам для себе заснув, геть загубившись у роздумах про інспектора, Ферміна та годинникаря.

Коли я прокинувся, була друга година ночі. Углядаючись у темряву коридору, я побачив батька, який ішов до своєї кімнати з новим будильником у руках. Квартира була сповнена тіней; усе навкруги здавалося похмурим та зловісним. Раптом я зрозумів, що насправді повірив в існування інспектора Фумеро тільки напередодні. Пішов до кухні, налив собі кухоль холодного молока й спитав себе: чи безпечно Фермінові в його пансіоні?

Повертаючись назад до кімнати, я намагався стерти з пам’яті образ поліціянта. Намагався знов заснути, але швидко зрозумів, що це мені не вдасться. Увімкнув світло й вирішив ретельно оглянути конверт, що його минулого ранку я поцупив у пані Аврори. Він досі лежав у кишені мого піджака. Я поклав його на письмовий стіл, під світло настільної лампи. Конверт був схожий на пергамент, із пожовклими зубчастими краями; на дотик він нагадував глину. Поштовий штемпель, а радше натяк на нього, заледве можна було розпізнати:

На місці воскової печатки (відклеїлася вона, мабуть, завдяки зусиллям пані Аврори) красувалася червонувата пляма, схожа на слід від помади, наче хтось поцілував згин конверту на місці зворотної адреси!

Я відкрив конверт і витягнув листа. Усе в ньому нагадувало про давніші часи — і шерехатий брунатно-жовтий аркуш, акуратно згорнутий навпіл, і почерк, який нервово ковзав по сторінці, то блякнучи, то знову стаючи чітким, що свідчило про залежність письма від вмісту каламаря. Я розгорнув листа і, затамувавши подих, почав читати.

Любий Хуліане!

Сьогодні вранці я дізналася від Хорхе, що Ти насправді поїхав з Барселони у гонитві за власними мріями. Я завжди боялася, що ці мрії не дозволять Тобі поєднати своє життя зі мною чи з якоюсь жінкою взагалі. Я б воліла побачити Тебе востаннє, щоб подивитися Тобі у вічі й сказати те, чого не можу написати в листі. Усе сталося не так, як нам гадалося. Я знаю Тебе надто добре й передбачаю, що Ти мені не відпишеш, навіть не повідомиш своєї нової адреси. Ти хочеш стати цілком іншою людиною. Я знаю: Ти зненавидів мене через те, що у відповідний день мене не було там, де я обіцяла бути. Ти гадаєш, що я зрадила тебе. Гадаєш, що мені забракло мужності.

Я часто уявляю, як Ти їдеш потягом, сидиш у купе на самоті й думаєш про мою зраду. Я вже кілька разів намагалася розшукати Тебе через Мікеля, але він сказав мені, що Ти не хочеш мати зі мною нічого спільного. Що вони Тобі набрехали, Хуліане ? Що сказали про мене? Чому Ти їм повірив?

Я розумію, що втратила Тебе. Утратила все. Але навіть тепер я не можу дозволити Тобі так просто піти, не можу дозволити забути мене. Я зла на Тебе. Я від самісінького початку знала, що рано чи пізно втрачу Тебе, бо Ти ніколи не знайдеш у мені те, що знайшла в Тобі я. Хочу, щоб Ти знав: я покохала Тебе з першого ж дня й досі кохаю — дужче, ніж будь-коли. Навіть якщо Ти цього не хочеш.

Я пишу Тобі таємно, ніхто про це не знає. Хорхе присягався: якщо побачить Тебе знову — вб’є. Мені більше не дозволяють виходити з дому; мені навіть не можна дивитися у вікно. Не думаю, що мені колись пробачать. Той, кому я довіряю, пообіцяв передати Тобі цього листа; я не називатиму імені, щоб не компрометувати цієї людини. Не знаю, чи дістанеться до Тебе цей лист. Якщо дістанеться й Ти таки вирішиш повернутися по мене, гадаю, ти вигадаєш, як це зробити. Ось Ти знов постаєш у моїй уяві; Ти їдеш потягом, і душа Твоя розбита. Ти втікаєш від нас усіх — і від себе самого... Існує так багато речей, яких я не можу тобі сказати, Хуліане! Можливо, Тобі краще й не знати про них.

Єдине, чого я бажаю, — це щоб Ти був щасливий, Хуліане. Щоб усе, чого Ти прагнеш, здійснилося. Щоб одного дня (може, мине час, і Ти таки пробачиш мені?..) Ти нарешті зрозумів, як щиро я Тебе кохала.

Завжди твоя

Пенелопа.

17

Слова Пенелопи Алдаї, які я читав та перечитував тієї ночі, доки не вивчив їх напам’ять, заповнили мою душу вщерть, і в ній більше не було місця для тієї гіркоти, що лишилася в мене після візиту інспектора Фумеро. На світанку, після безсонної ночі, я тихо вдягнувся, залишив на шухляді в передпокої записку батькові, в якій повідомляв, що маю виконати кілька доручень і повернуся до книгарні о пів на десяту, та вийшов з дому. У душі моїй і досі лунав голос, що чувся з-проміж рядків листа.

У калюжах, що залишилися після нічної мжички, відбивалися блакитні тіні світанку. Я застібнув ґудзики піджака й поквапився на Каталонську площу. Над сходами, що здіймалися з метро, кучерявилися струмені нагрітого повітря. У касі Каталонської залізниці я придбав квиток третього класу до станції Тібідабо.

Я їхав у вагоні, переповненому службовцями, служницями та чорноробами, які мали із собою загорнуті в газети бутерброди з цеглину завбільшки. Я нахилив голову до вікна; темрява тунелів дарувала заспокоєння. Потяг прямував крізь середмістя до підніжжя гори Тібідабо, яка здіймалася над Барселоною.

Коли я знов опинився на вулиці, мені здалося, наче я потрапив до іншого міста. Займалася ранкова зоря, й багряні леза світла прорізали хмари, освітлюючи фронтони вілл та маєстатичних будинків, які межували з площею Тібідабо. В імлі блакитний трамвай ліниво заповзав на гору. Я побіг за ним і встиг видертися на задню платформу, хоча кондуктор подивився на це несхвально. Дерев’яний вагон був майже пустий; нечисленні пасажири — двоє ченців та жінка у жалобі, із сірим обличчям, — погойдувалися у вагоні, напівсонні.