Тінь вітру, стр. 21

13

На початку року Томас та Фермін вирішили об’єднати зусилля та організувати новий проект, який, як вони передбачали, допоможе нам із Томасом не потрапити до армії. Фермін анітрохи не поділяв ентузіазму пана Аґілара щодо військового досвіду.

— Корисне у військовій службі тільки те, що призов виявляє недоумків серед населення, — зазначав він.— Але для цього достатньо двох тижнів, для цього не потрібно двох років. Армія, Шлюб, Церква, Банк — ось чотири вершники Апокаліпсиса. Ну, давайте, смійтеся!

Анархічно-ліберальні переконання Ферміна Ромеро де Торреса дещо похитнулись одного жовтневого вечора, коли — примха долі! — до нас завітала стара знайома. Мій батько поїхав до Аржентони, щоб оцінити тамтешню колекцію книжок, і повернутися мав допіру ввечері. Я залишився за прилавком, а Фермін видерся на драбину, наче вправний гімнаст, і заходився впорядковувати книжки на горішній полиці, за кілька сантиметрів від стелі. Невдовзі перед зачиненням книгарні — сонце вже сіло — у вікні з’явився профіль Бернарди, вдягненої у своє «четвергове» вбрання (четвер був її вихідним). Вона помахала мені рукою.

— Боже, як ти виріс! — вигукнула вона, увійшовши. — Я б тебе й не впізнала... Ти так змужнів, Даніелю!

Вона обійняла мене, пролила кілька сльозинок, торкнулася моєї голови, плечей, обличчя, ніби перевіряючи, чи не пошкодив я чогось за увесь цей час.

— За вами дуже скучили в нас, молодий паничу Даніелю, — сказала вона, опускаючи очі.

— Я теж скучив за тобою, Бернардо. Поцілуй-но мене.

Вона зніяковіла, а я дзвінко розцілував її в обидві щоки. Бернарда засміялася. У її очах читалося: вона чекає, коли я спитаю про Клару, — та я вирішив не питати.

— Ти дуже гарна сьогодні, Бернардо. Просто вишукана! Як ти надумала завітати до нас?

— Та я вже давно хотіла зайти, але ж ти знаєш життя: ми всі дуже заклопотані... Пан Барсело, попри всю свою вченість, примхливий, як та дитина. Мені залишається тільки миритися з його примхами. Завтра в моєї небоги — тієї, з Сан-Адріана, — день народження, і я хочу зробити їй подарунок. Я подумала, що можна купити їй книжку, де багато слів і мало картинок, але ж я зовсім не знаюся на книжках...

Перш ніж я встиг відповісти, повна збірка творів Бласко Ібаньєса [22] у твердій палітурці впала згори, й приміщення стряснуло, наче від балістичної ракети. Ми з Бернардою занепокоєно глянули нагору. Фермін стрибав по драбині, мов той циркач; очі його палали захопленням, на обличчі сяяла таємнича усмішка.

— Бернардо, це...

— Фермін Ромеро де Торрес, бібліографічний дорадник книгарні «Семпере та син», до ваших послуг, пані, — сповістив Фермін, беручи Бернардину руку й церемонно цілуючи її.

— Ви помиляєтеся, я не пані...

— Щонайменше маркіза, — ствердив Фермін. — Мені слід було знати. Я зустрічався з найшляхетнішими дамами на проспекті Пірсона. Надайте мені честь провести вас до відділу класичної дитячої та підліткової літератури, де я, на щастя, помітив збірку творів Еміліо Сальґарі [23] , яка містить відому епічну казку про Сандокан.

— Боже, я не впевнена... Це ж не житія святих? Батько дівчинки колись тримався лівого крила, розумієте...

— Я можу порадити й «Таємничий острів» Жуля Верна — дуже корисна для читання повість, розвиває ерудицію...

— Ну, якщо ви радите...

Фермін жадібно поїдав Бернарду очима, ніби вона була шоколадною цукеркою, й пускав слину; та й вона, здавалося, була підлещена увагою цього непоказного, але вельми красномовного чоловічка.

— А ти, Даніелю? — обернулась вона на мене. — Що ти скажеш?

— Фермін тут найкращий знавець, Бернардо, можеш на нього цілком покластися.

— Ну, тоді запакуйте мені ту, про острів, будь ласка. Скільки я винна?

— Усе за рахунок закладу, — відповів я.

— Ні, не хочу про це й чути!

— Якщо дозволите, пані, я, Фермін Ромеро де Торрес, сплачу за це. Ви зробите мене найщасливішою людиною в Барселоні.

Бернарда дивилася на нас обох. Їй бракувало слів.

— Послухайте, я сама сплачую за те, що купую, а це подарунок для моєї небоги...

— Гаразд, — швидко перервав Фермін, пригладжуючи волосся, — тоді, можливо, ви замість цього дозволите запросити вас на вечірній чай?..

— Ну ж бо, Бернардо, — підбадьорив я. — Сходи, повеселися. Послухай, поки я це запакую, Фермін піде й надягне піджак.

Фермін поспішив до задньої кімнати, щоб розчесати волосся, збризнутись одеколоном та натягти піджак. Я дав йому кілька песет із каси.

— Куди її повести? — прошепотів він, наче схвильована дитина.

— Я б повів її до «Ельс-Кватре-Ґатс», — відповів я. — Я точно знаю: це щасливе місце для роману.

Я передав пакунок Бернарді та підморгнув.

— То скільки я винна, Даніелю?

— Не знаю. На книжці не стояв цінник, я спитаю батька, — збрехав я.

Бернарда йшла, спершись на лікоть Ферміна; я дивився на них, доки вони не зникли за рогом вулиці Св. Анни. Хотілося сподіватись, що на небесах нині чергує добрий святий.

Я повісив на вікно крамниці табличку «ЗАЧИНЕНО» й пішов був до задньої кімнати, щоб переглянути батьківську книгу замовлень, як почув дзвінок у двері.

Хто це може бути? Фермін щось забув? Чи батько вже повернувся?..

— Агов?

Минуло кілька хвилин — жодної відповіді.

Я далі гортав книгу замовлень, як раптом у книгарні почулися повільні кроки.

— Ферміне? Тату?

Мені здалося, що я чую придушений сміх. Я закрив книгу. Певно, хтось із клієнтів проігнорував табличку «ЗАЧИНЕНО». Я вже збирався йти обслуговувати кого б там не принесло, коли почув звук падіння книжок. Мені перехопило подих. Схопивши ножа для розрізання паперу, я повільно просувався до дверей задньої кімнати, більше не наважуючись озиватися. Кроки почулися знов: незваний гість ішов геть.

Тенькнув дверний дзвінок, і я відчув подув свіжого повітря. У книгарні нікого не було. Я підбіг до вхідних дверей та двічі повернув ключа, потім глибоко вдихнув, картаючи себе за марне боягузтво.

Повертаючись до задньої кімнати, я помітив на прилавку клаптик паперу. Підійшовши ближче, зрозумів, що це світлина, знімок, зроблений у старій студії та надрукований на цупкому картоні. Краї були опалені; на знімкові видніли вугільно-чорні відбитки пальців. Я уважно розглядів фотографію під лампою: це було зображення молодої пари. Юнакові років сімнадцять-вісімнадцять, біляве волосся, тонкі аристократичні риси обличчя; дівчина, певно, трохи молодша, одним або двома роками щонайбільше; бліда шкіра, гарне обличчя, обрамоване коротким чорним волоссям... Усміхнений юнак поклав руку їй на талію, а вона, сп’яніла від щастя, щось шепотіла йому, немовби піддражнюючи. Від фотографії віяло такою теплотою, що я розплився у посмішці, наче пізнав у цих незнайомцях двох давніх друзів. Позували вони на тлі розкішної вітрини, в якій було виставлено безліч старомодних капелюхів.

Я зосередився на парі. З одягу можна було зрозуміти, що знімкові вже років двадцять п’ять-тридцять. Це була картинка, сповнена світла та надії — надії, яка сяяла в молодих очах. Вогонь знищив майже все з країв, але на задньому плані проглядався прилавок, а за ним — суворе обличчя, чимось подібне до примари. Спереду було витиснено:

...Коли я був на Цвинтарі забутих книжок, Ісак розповів мені, що Хуліан Каракс використовував материне прізвище, а не батькове — Фортюні. Батько Каракса мав крамницю капелюхів на вулиці Св. Антоніо. Я знову подивився на фотографію. Сумнівів бути не могло. Юнак — це і був Хуліан Каракс, який усміхався до мене з минулого, не в змозі побачити полум’я, що наближалося до нього.

Місто примар