Гра в королеву, стр. 18

Деякі жінки ще намагаються боротися за своє рівноправ’я, як самі його бачать — хто не бажає працювати на низькооплачуваних роботах, хто не хоче грати другорядні ролі, а хто хоче зробити кар’єру або написати дисертацію, використавши гендерну політику, як непереможного коника. Бо хто посміє заборонити жінці відвойовувати своє місце під сонцем?

Але, насамперед у контексті з іншими жінками, Маруся розмірковує про себе. Раніше навіть думки не допускала, що вона така ж, як і решта. Все здавалося, що хоч якось вирізняється з їхньої когорти — придумувала собі достоїнства, переваги, сама в них вірила. І то було не найгірше. Бо вільно та впевнено почувалася в будь-якому товаристві. Та, власне, й нині не страждає комплексом меншовартості. Лише тепер, коли позаду заміжжя і розлучення, Маруся збагнула, що її життя таке ж, як і тисяч інших жінок, котрі живуть за написаним зверху сценарієм. Тож намагається не вирізнятися. Хоча й не завжди вдається.

Їй ніби й не самотньо. Наодинці завжди займе себе справою. Та й часу вільного не стільки, щоб перейматися самотиною. Але щодалі, то їй сильніше бракує чоловіка. І вона навіть знає якого. Та вже четвертий день не зважується скористатися візиткою, бо раптом спало на думку, що жінка щодо інтиму має бути пасивною, а використовувати волю і агресію — справа чоловіків. Хоча, як той чоловік має використати свою волю, коли він не знає, де шукати Марусю? А вона також не може зателефонувати чужому чоловікові напередодні свята, навіть не відаючи, одружений він чи ні.

Едуард просунув голову до її кабінету. Примруживши очі, пильно вдивлявся в неї, наче зчитував із мапи — чи не порушив кордон дозволеного. Маруся посміхнулася.

— Едуарде, ти з візитом прийшов чи помилився дверима?

— А якщо з візитом, то чи дозволить королева зайти?

— Та внось свою решту, а то, як півник без палички, стримиш у дверях, — продовжувала посміхатися Маруся.

Він вийняв із-за спини красиві різнокольорові тюльпани, загорнуті у прозорий обгортковий папір, і простягнув жінці. Маруся не поспішала їх взяти. Глянула грайливо й, стріпнувши волоссям, заперечила:

— Що ти, Еде, я не смію взяти цей букет. Як побачить керівниця, то мені гаплик насниться. Ой, я уже й віршами заговорила, — розсміялася Маруся.

— Вона тебе просто надихає.

— Надихає вона тебе, а мене тихо ненавидить.

— Звідки така інформація?

— Про натхнення чи ненависть?

— Про те й інше…

— Спершу про натхнення… Про це знають усі. Після новорічної вечірки керівниця подобрішала, стала терпимішою, спокійнішою, і в очах з’явилися вогники, що свідчить про певну жіночу вдоволеність. Можу зробити висновок, що ти її вдовольняєш, чи то пак, задовольняєш.

— А вона мене?

— Однозначно сказати не можу. Але ти не сильно страждаєш. Вона оберігає тебе від зайвої роботи і від мене. Я просто не збагну, як ти ризикнув зайти, та ще й з квітами!

— То ти приймеш ці квіти, чи їх зразу викинути у вікно? — покрутив букетом перед Марусею.

— Що за крайнощі, Еде? Давай! — забравши тюльпани, поклала на стіл. — Дякую. І не раджу самому ризикувати й мене наражати на неприємності…

— Про який ризик мова, Марусю? Що ти згущуєш?

— Якраз і ні… Ти ж знаєш, я реалістка. І тверезо дивлюся на життя. Маргарита завжди знала про наші особливі стосунки… І завжди мене за це ненавиділа. Ти пам’ятаєш, скільки вишуканих образ я отримувала на свою адресу після того, як ми за кавою потрапляли на очі керівниці! І не наодинці… Віч-на-віч не сміла, бо знала, що отримає навзаєм. Вона ображала при колегах, коли мене тут не було. Щоби насолодитися своєю зверхністю. Але тоді, коли між вами нічого не було, вона ще терпіла, задовольняючись лише бабськими образами. А тепер…

— Що тепер? — уточнив сумно. — Боїшся за своє волосся?

— Про що ти, Еде?! Вона не та жінка, щоб так примітивно боротися за чоловіка. У неї такі вишукано-єзуїтські методи! А у мене, якщо ти пам’ятаєш, діти. Мені потрібно десь працювати. І бажано тут… А я з нею в різних вагових категоріях, щоб змагатися.

— Не пізнаю тебе. Раніше ти ніколи не поступалася, навіть їй.

— А що я їй уступила тепер? — скептично посміхнулася.

— Справді… — похитав головою Едуард.

— Дякую за квіти. Іди, Еде… Не будемо наступати левиці на хвіст.

— Дай поцілувати хоч у щічку, а то як у першому класі — квіти з руки в руку — і все…

— Не треба. А то ще трапиться, як у банальному кіно, — ти тільки нагнешся, щоб поцілувати, а тут вона: вогонь в очах, пара з рота…

— Фантазерка… Як тонко вмієш відшити… Навіть нема приводу образитися. Хай щастить тобі, королево… Не тільки завтра…

За Едуардом зачинилися двері. Їй раптом стало зовсім сумно й чомусь дуже шкода Едуарда. Хоча, здавалося, чим заслуговує співчуття красивий, розумний чоловік, який має хорошу сім’ю, керівницю-коханку і, як наслідок, — на роботі повний кайф. Та його очі сьогодні випромінювали благання про порятунок. Не бажаючи того, загнав себе поза червоні прапорці, за якими — дуже небезпечна зона. Там він не правомірний господар свого життя, не може розпоряджатися своїм часом, бажаннями, почуттями. За прапорцями керує той, хто має знаряддя для примусу. А його має Маргарита. Вона вміло користується своєю посадою, навіть для власних утіх. Едуард просто потрапив у своєрідний капкан.

Того передноворічного вечора він був вразливим. І це, насамперед, провина її, що своєю грайливістю розтривожила його, вже майже загоєний, біль. Через те Едик так легко піддався чи здався… Хоча Маруся не могла ж передбачити таку болісну реакцію… Словом, Маргарита не пропустила нагоди захапати того, на кого так довго полювала.

Двері різко відчинилися і, усміхаючись, зайшла Маргарита, наче матеріалізувалася з її думки. Теракотового кольору костюм гарно пасував до висвітленого волосся, а високі підбори робили тяжку фіґуру витонченішою. Останнім часом Маргарита намагалася тримати марку вишуканості. Іноді, як сьогодні, їй це вдавалося.

— Яка ви сьогодні красива! — озвалася першою Маруся і вийшла з-за столу.

— Ви сказали це так щиро, що мені залишається тільки повірити, — продовжувала всміхатися керівниця.

— Ви ж знаєте, Маргарито Львівно, що в іншому випадку я б просто промовчала, — всміхнулася навзаєм.

— Ну, дякую. Комплімент жінці від жінки багато важить. Тим більше, що це трапляється вкрай рідко.

— Сядете? — показала на стілець. — Чи ви на мить?

— Я на мить, але присяду… А що це у вас квіти без води? — запитала, сідаючи.

— Ой, — спохопилася Маруся. — Бідненькі… Я за них забула.

— Були інші думки?.. Важливіші?

— Бачите, квіти — не діти, — намагалася відволікти увагу від букета. — Зателефонували мої кабазяки, що готують сюрприз, то я й занепокоїлася. Бо останній їхній сюрприз мені дорогувато обійшовся…

— І що ж вони вигадали?

— Я проговорилася, що хочу мати зелену сукню, як у Скарлет. Пам’ятаєте, у «Звіяних вітром»? — усміхалася тільки очима.

— То вони перед Новим роком власноруч зробили мені подарунок. Мою сукню, вишиту білим по білому — ручна робота! — пофарбували зеленкою. Перед тим таємно накупили її в аптеці.

— І як пофарбували? — зареготала Маргарита.

— Сукня, то таке… Викинула, та й годі. А ось дітей куди було дівати? Їх же не викинеш. Вони кілька днів зелені, як гуманоїди, ходили. Ледь відмила, — сміялася й Маруся, пригадуючи позаторішній сюрприз.

— Веселі у вас діти!

— Та вже є біля кого посміятися.

— І як ви одна з ними справляєтеся? — дивувалася щиро.

— Тепер вони вже майже дорослі. Та й няня у нас хороша… — замовкла, дивлячись на керівницю.

— Маріє Володимирівно, я до вас не із завданням… — правильно зрозуміла її паузу Маргарита. — Просто зайшла сказати… — запнулася на мить, підбираючи слова. — Сьогодні — короткий робочий день, і ви, як мама двох малолітніх дітей, уже можете бути вільною.

— Несподівано… — щиро здивувалася Маруся.

— Мені також, — загадково натякнула та.

— Дякую.