Зворотний бік темряви, стр. 38

Оракул тягнув своєї. Уже дістав просторікуванням.

– Ото вже заливаєш! Може, не треба зараз про це? Скажи лишень, Оракуле, ти кохав по-справжньому? Ти, що так гарно стелиш і так масно мажеш! Ти кохав?

Оракул сумно посміхнувся:

– Я старіший від тебе, хлопче, від твого батька, від купи світів. Я бачив народження, я бачив і погибель, і не лишень смертних. На моїх очах конали й безсмертні. Мені багато літ. Навіть невмирущі стільки не живуть. Тому моїм словам можна вірити. І я не просто кохав. Я досі кохаю…

– Вона жива?! – чи запитував, чи стверджував Стрибог.

– Вона жива. Але вона пішла, давно пішла і на тому боці чекає. А я? Усе ніяк не зважуся.

– Не зовсім чисте сумління, Оракуле?

– Не твоє діло, парубче, – сердито та різко відповів старий. – Ти хочеш про себе почути, чи я маю тобі розповісти свою біографію?

– Твоя правда. Не моє, – погодився Стрибог. – Хоча… Очевидні речі завжди очевидні. А про мене? Єдине мені не дає життя. І його звати Птаха. Добре, що ти все щиро мені повідав. Зрадниця. Усе одно зрадниця. Чому вона мені нічого не розповіла про своє колишнє життя? Тобто про те, що до мене у неї хтось був чи майже був? Я б зрозумів. А може, він не просто був, а є, тобто паралельно існує?

– Вона не могла сказати, – сумно відповідав Оракул.

– Чому? Як не могла? – Стрибог нічого не розумів.

– Бо не знала нічого про це.

– Як це не знала? – Стрибог ошелешено дивися на божевільного чоловіка з білими проваллями замість очей. – Ти говориш загадками. Кажеш мені – вона була коханкою і належала комусь іншому, і водночас не знаєш кому?

– Ні, не коханкою. Це геть інше. І чому це я не знаю? Я знаю. Але тобі не скажу. Зрештою, чи варто носити в собі, сину мій, стільки люті до тієї, яка насправді ні в чому не винна? Вона чиста перед тобою і чесна перед своїм рятівником. Я бачу це і знаю, чому так. Але безглуздо вкотре пояснювати тому, хто не хоче слухати. Я тебе відпускаю – іди. І знай, що істина насправді завжди одна і треба вміти бачити її серцем.

– Бачити серцем? – перепитував Стрибог. – Запхай собі його залишки куди подалі. Ти сам сказав, що я чоловік з розбитим серцем. А розбите серце крім болю не годне більше нічого ані відчувати, ані бачити.

Стрибог пішов, голосно гепнувши дверима. Оракул ще якусь мить сидів непорушно, тоді трохи розслабив спину, важко та швидко задихав.

– Хо? Оце виступ! Аплодисменти та овації! А ти часом не перегнув палицю, старий? – пролунав зі стіни насмішкуватий чоловічий голос. Раптом на її білому тлі спочатку чітко вималювався силует, потім він відділився від неї у вигляді тіні, а вже тінь перетворилася на людину.

Чоловік був вбраний у довгий сірий плащ. Невисокий на зріст, коротко підстрижений, блакитноокий. Посмішка робила його обличчя привабливим та доброзичливим, але холодний сталевий блиск в очах говорили промовисто – це ілюзія.

– Але ж я все зробив так, як ми домовлялися.

– О, так-так, звісно. Може, крапелюшечку перестарався, – грайливі нотки в голосі говорили, що білобрисий в доброму гуморі. – Особливо з теревенями про «до» та «після», тобто винна-невинна. Для чого ці сентименти та натяки розводити, друже? Ох, відчування серцем, кажеш? Хай розбирається чоловік сам. Він почув те, що хотів почути, тож не будемо розчаровувати нашого хлопчика.

Оракул нервово сіпнувся. Руки міцно стискали патерицю. Чоловік у сірому всівся навпроти старого, сплів руки, підпер ними голову, втупившись у незрячі очі старця:

– Ти ж знаєш, Оракуле, що він сюди ще повернеться, правда?

Старий плямкнув губами, кивнув. Руки, що стискали патерицю, нервово затремтіли. Білобрисий помітив це та задоволено вишкірився. У посмішці вже не було ані сарказму, ані надуманої доброзичливості. Тільки оскал дикого звіра перед тим, як він проковтне жертву.

– І ти знаєш, шановний Оракуле, що маєш йому сказати, так?

Оракул нервово, погоджуючись, ствердно закивав головою. Зараз у нього тремтіли не тільки руки. Він весь трусився, навіть чути було, як цокотять його зуби.

– Та-та-та-так! З-з-з-наю. При-при-ні-ні-ніс? Да-да-да-ва-ва-ва-йййй!

– Так. Як і домовлялися. Але ти ще можеш передумати, старий! Вона чекає на тому боці, ти ж сам щойно Стрибогу про це так красиво розповідав. Для чого тобі ще кілька століть, хіба не набридла та вічність без неї? Може, варто було відпустити душу на переродження? Чи знову нечисте сумління?

– Що ти можеш знати, хробаче? Що ти знаєш про нас? Ти не Оракул! – старий якимсь останнім зусиллям волі подолав тремтіння в голосі, хоча й говорив дуже тихо. – У вас, у безсмертних, згасання не таке болюче… Я бачив, як помирала дружина, і тому не можу… Я ж не запитую тебе, навіщо тобі, колись світлому, здалися ті сірі? Але скажу, вже не як Оракул, а як друг, сірість сутності захована в пітьмі. Хіба можна в мороці жити?

– Ох-ох! Теж мені друг. У мене немає друзів та ніколи й не буде. Ти не розумієш, старий, простих речей, і в тому твоя біда. – Чоловік поважно став з крісла та дивився на Оракула згори вниз. – До того ж це не твого розуму діло. Гр а йде на великі ставки. Вмієш передбачати майбутнє, то й передбачай. А пасьянс дай розкласти тим, хто володіє мовою вічності.

Білобрисий витягнув із кишені маленьку прозору пляшечку. У ній щось димілося та вирувало. Старий майже відразу вихопив її з рук чоловіка, тремтячими руками відкоркував та залпом випив.

Чоловік з відразою дивився на старого. Той, відкинувши голову назад, якусь мить сидів мовчки, нервово посіпуючись тілом. Тоді враз стрепенувся та промимрив:

– Але ж там, там лишень…

Білобрисий гидливо скривився.

– Тільки чотири, Оракуле! П’ята після того, як усе буде закінчено… П’ята – це молодість.

Частина друга

1. Навія

«Як у тупому романі все. Можна тільки повторити слідом за класиком: «День не обіцяв нічого хорошого!» От гидота! Повна лажа, блін! Знову нудить. Ну все, не буду більше. І вилаятися, як годиться, тепер не можу, бо навіть від подумки сказаних типу брудних слів стає нестерпно боляче. Влипла ти, Мальвочко, аж по «нехо». Добре, що хоча б на нормальні слова не спрацьовує рефлекс тупого дяді Мора. Ніколи його дідусем не називатиму, хай навіть стріляють мене чи прокленуть. Не дочекаються, гади. Ага, виховання нагайкою – це круто, то не пряники від Птахи».

Отак міркувала собі Мальва, поки сумно пленталася за проклятим на свій перший урок. Піднялися на третій поверх Чорнобогового Храму. Тут розташування дверей нагадувало картинку на другому. Вервечка дверей тягнулася вздовж довгого коридору. Єдине, що різнило їх між собою, – це невеличкі таблички, завбільшки як стандартний номер квартири на дверях багатоповерхівок. Тільки замість цифр якісь дивні знаки. Перед дверима зі знаком вони зупинилися.

– А це що ще за фі… – ледве стрималася, щоб не лайнутися. От дожилася – і запитати нікого. Шось, напевне, мудре, якщо воно намальоване на дверях її класу. Треба буде потім зазирнути в Чорну Книгу, мо’, проясниться. Бо чомусь була більш аніж впевнена: зайві теревені пізнавального характеру на теми, що не стосуються мети уроку, тут з нею не провадитимуть. Проклятий відступив убік, низько схиливши голову, наче говорив: «Уже прийшли. Заходь!»

Мальва й так усе зрозуміла. Вдавати, що вона типу не знає, що до чого, було безглуздо. Якусь мить думала, стукати чи просто так зайти? Але не встигла прийняти рішення, бо двері навстіж розчинилися, і з них, разом із запахами травостою та чогось горілого, полилися звуки – щось тріщало, ламалося, скреготало. Кімната всередині була оповита якимсь зеленуватим сяйвом і здавалася просто безкрайньою. Добре розгледіти, що там углибині, Мальва ще не встигла, однак те, що це оранжерея чи сад, – знала напевне, бо все, що вихоплювало око, зеленіло, буяло, квітнуло. Це дуже здивувало. Відсутність барв на вулиці чи в кімнатах Храму, жодного букетика чи найзачуханішого вазонка – і раптом така розкіш поруч. Тупцяла на порозі, але її ніхто не зустрічав. Зітхнула, зрозумівши, що ніхто її ані припрошувати, ані силою тягнути досередини не збирається. Доведеться самій влізати в кролячу нірку. Підняла ногу і зробила крок вперед. Навіть не озиралася назад. Лишень відчула, як за її спиною гучно зачинилися двері.