Зворотний бік темряви, стр. 24

– Йменням творця Сварога прощаюся з тобою, Учителю Море!

Той задоволено зблиснув очима та вийшов із кімнати.

– Добре слово і жабі приємне, – прошепотіла до себе. Ледве стрималася щоб не лайнутися. Правда, про себе майже закричала: «Повна задниця, Мальво!», від чого почала просто шалено боліти голова.

– Ей, проклятий, де ти там? – гукнула ще з порога. – Веди мене на екзекуцію, будемо варити чари проти ідіотизму.

Вкусилася за язик. Але, на диво, слово не застрягло всередині, тобто випало з неї і не повернулося назад. Зрозуміло, те слово не оскверняє нікого, крім неї самої.

– Отож, – говорила з собою, бо ліпшого співрозмовника хіба тут знайдеш. – А ідіот у тому світі один, тобто ідіотка, і звати її Мальва. Ну якого ти сюди припхалася, кохана? Остапчику, Пташечко, мої рідні, заберіть мене звідси, будь ласка, і пробачте за те, що так незріло себе поводила, – Мальва дріботіла слідком за проклятим та жаліла себе.

І зовсім не помічала, що з жовтого, напівзакритого драперією дзеркала у залі за нею зацікавлено спостерігають зі світу Задзеркалля чиїсь цікаві очі.

10. Підказка

Уночі йому наснилася Мальва. Вона стояла на самому краєчку скелі над безоднею, розпластавши руки, наче для польоту, задерши голову. Очі мала заплющені, щось говорила. Небо у неї над головою було порожнє, така сама безодня й під ногами. Порожнє небо без зір, темряви, навіть не сіре – безлике небо. Він хотів забрати її з тої скелі, забрати до себе, але не міг. Вона була наче й близько, поруч, але не дістати. Він кричав, кликав, говорив якісь ніжні слова. Вона не чула, перебувала наче ув’язнена, закрита в коконі, котрий блокував звуки. Тоді він замовк і попросив тишу стати ще глухішою, щоб почути, що шепоче його Мальва.

– Остапчику, Пташко! Я хочу додому, дуже хочу! Не дайте мені впасти.

Остап старався підступитися ближче до Мальви, так, щоб вона його чула. Але як би не кричав – не докричатися. Тоді враз зрозумів, що може говорити по-іншому. Він не говорив устами, він говорив серцем. І, о диво, вона його почула та відповідала.

Прокинувся весь холодний від поту посеред сну. Струсив із себе втому, важко дихав, бо напружив усі сили, коли тягнувся до тої скелі, здається, навіть ліз по ній. Ноги нещадно боліли, руки пекли. Подивився на пальці й обімлів: вони були роздерті до крові, наче він і справді дряпався на гору. На ноги навіть не став дивитись, знав – вони не кращі. До кімнати вбігла збентежена Птаха.

– О Свароже! Остапчику, ти кричав, знову твої сни повернулися?

Він закивав головою чи то ствердно, чи ні, сам не знав, як кивати, раз так, раз не так.

– Мені наснилася Мальва, пані Птахо! От! – Він простягнув перед собою роздряпані до крові руки, показав побиті коліна.

Птаха швидко вийшла з кімнати і за мить повернулась із тацею, заставленою баночками. Через плече – полотняна сумка. Мовчки заходилася промивати та чистити рани, замазуючи їх трав’яними сумішами. Рани швидко загояться, буквально за кілька годин – Остап це знав, уже не раз у тому переконувався. Сила землі була просто невблаганно-щедрою, викохуючи трави та даючи їм стільки сили та енергії для зцілення.

Птаха хмурилася, зовсім не перебиваючи його оповідь. Було видно, що зараз вона звинувачує себе за те, що відпустила Мальву до того клятого світу темних. Його сон схвилював її. Остап узяв Птаху за руку:

– Пані Птахо! Будь ласка, не хвилюйтеся так. Із Мальвою все буде гаразд. Вона сильна. І я відчуваю, що вона досить міцно стоїть ногами на тій скелі. Я тримаю з нею зв’язок. Звідкись знаю, що темні почала її вчити своїм наукам та поставили такі умови, що вона змушена слухатися. Тому, пані Птахо, прошу вас, починайте вчити й мене, бо та рівновага, про яку ви так багато любите говорити, мусить бути в усьому. І знайте, коли Мальві знадобиться наша допомога, – я відчую це.

У травництві Остап виявився справжнім бездарою. І як Птаха не пробувала розбудити у ньому хоч якісь почуття, відчути сили, що йдуть від зела, не вдавалося. Що тільки не перепробувала жінка. Розум та душа працювали на сто відсотків, а серце дрімало. Остап із легкістю освоїв гру на варгані, навіть ліпше, ніж Мальва, навчився пересуватися в просторі. Лишень кавалки почутого опису настільки точно витворювали в його голові картинку, що перебирався в задумане місце інтуїтивно безпомилково та влучно. Ця маленька перемога додавала наснаги для інших перемог. Мав гарну пам’ять, тому Посолоневі оповіді про творення світів запам’ятовував миттєво. Хоча досить багато вже й знав, він любив малим ходити до школи разом із майбутніми безсмертним, які по праву крові народилися від безсмертних і мали стати колись безсмертними також. А от із травництвом – халепа. Воно, хоч і не вважалося таким ремеслом, яким досконало мусить володіти кожний безсмертний, однак… Ази, наче алфавіт, для того щоб навчитися читати, мусив кожен знати. Тут серце юнака просто спало. А без тих знань, без чуттєвості серця, коли душа, серце, думка, розум, тіло – одне, далі рухатися неможливо. І заклинання, і зчитування, і відкривання води, землі, неба, світла та темряви без отого відчуття первинного, багатогранного, не давалося. Птаха метушливо шукала порад у різних світах, у найліпших безсмертних та обраних майстрів-митців травознавства. Та все даремно. Серце хлопця спало. Воно впевнено робило механічну роботу, але чомусь впадало в летаргічний сон, коли справа торкалася сили землі, і не хотіло прокидатися.

І тоді вона згадала бабусю Мальви. Травницю та відунку Горпину. Так, вона звичайна смертна, але більш закоханої в землю, сонце та траву людини годі знайти. Пригадувала, як Мальва цитувала свою бабусю Горпину: «Трава – це стовпи неба. Не стане трави – небо впаде на землю та роздавить нас. Бережи, доню, траву!»

Того вечора вони сиділи на кухні в бабуні Горпини. Та зробила чай з меліси та м’яти. Остап, зморений тими навчаннями, постійними нюханнями та розпізнаннями трав на запах, просто звалився від утоми і спав у кімнаті Мальви. Птаха навіть не знала, як далі бути. Кожен безсмертний мав свій напрямок, звісно, який йому вдавався найліпше, але принаймні розпізнавати трави вмів та приготувати хоча б найпростіше вариво втрафив. Але у випадку з Остапом це здавалося нездійсненною місією. Далі рухатися не мало сенсу. Усі його почування щодо природи землі, які мали йти від серця, німували. Він геть не відчував ані сили трави, ані мо-ці зела.

– Знаєш, Птахо! Якби я не знала, що Остап твій учень і виріс при тобі, то подумала б, що він один із героїв якоїсь комп’ютерної гри. Такий собі робот.

Побачивши, що Птаха ніц не розуміє з казаного, тільки махнула рукою. Довго пояснювати безсмертній, що таке комп’ютер.

– Остап любить світ і людей у ньому, але він не чує потуг землі, наче народився в світі, де того всього не було, і пуповина його не під дубом-прадубом закопана, а, наче в казці про Кощія, у скрині, на дереві, в яйці…

Горпина вміла бачити людей не тільки очима. Вона тримала за руку Остапа не один раз і зараз казала те, про що говорило їй Остапове серце.

– Серце хлопця наче заховане в клітку. Воно досі в ній. Сили, що живуть у тому серці, дуже могутні, але стіни клітки їх не пускають на волю.

Горпина запитально дивилася на Птаху:

– То він не з твого світу, Птахо, не з Яровороту. Він геть інший. Він там чужий.

Птаха сумно зітхнула:

– Так, інший. Бо він народився у світі Замерзлого Сонця, де зовсім не було нічого з того, що має мати на собі земля і не тільки земля. Там навіть сонця справжнього не було, принаймні тоді, коли народився Остап. Люди замінили його на штучне. На робота тобто. – Горпина посміхнулася. О, Птаха знає, хто такі роботи. А безсмертна продовжувала: – Несправжня трава, дерева, риба в морі, земля, закута в панцир, штучні хмари, вітри. Люди в тому світі в якийсь мент почали вважати себе всемогутніми богами.

– Це темні їх напоумили? – Горпина чомусь була впевнена, що то робота темних.