Зворотний бік темряви, стр. 17

Зліва внизу в висувній шухляді шафи знайшла декілька пар шкіряних взувачок, дуже схожих на гуцульські постоли. Це, напевне, був єдиний елемент із гардеробу, який їй направду сподобався.

Сходила у ванну вмилася (дуже дивно, але ванна кімната була майже така сучасна, як у неї вдома, у Львові). Вбралася в нічну сорочку. Поки вешталася ванною, хтось невидимий приготував ліжко до сну. Знала хто, та поки вирішила не знайомитися з служкою. Хай, може, завтра. Почувалася втомленою. Важкий день видався, такий довгий день. Вляглася, вкрилася. Подивилася у вікно, намалювала картинку, і там споночіло. Небо над галявиною стояло тихе і погідне, вщерть усіяне зорями. Посміхнулася сама собі. Попри всі її дурнуваті історійки, в які зазвичай сама себе й втягувала, все ще вважала себе щасливицею. Згадала Остапа та їхню останню розмову. Так і заснула, подумки розмовляючи з ним.

7. Світ Сонячної Мушлі

Птаха застала Остапа за дрібною домашньою роботою. Хлопець метушився подвір’ям, даючи лад нехитрій господарці. Якусь мить уважно спостерігала за ним. Хлопчина робив усе швидко та справно. Любила вона цього малого, з ранніх літ прив’язавши його до себе і прихилившись до нього також. Що ж, поки не знала, чи правильно чинить, нараявши для хлопця таку долю. Чи могла його минути чаша сія? Напевне, ні, бо не вона складала Книгу Вічності, не вона вписувала в неї імена. Та хтось таки дослухався до її бажань і сталося так, як мало статися. А може, Мара доклала зусиль? Але це не її розуму діло. Якщо і Мара, то, очевидно, має на це право.

– Остапку, – гукнула хлопця жінка. – Іменням Сварожого кола вітаю тебе, хлопчику мій!

Той розвернувся на голос.

– І я вітаю вас, пані Птахо!

Небесні очі Остапа дивилися на неї чисто та відкрито.

Мала до нього серйозну та довгу розмову. Не звикла відкладати все на потім. І розмова назріла, і все складалося так, що нарешті настав час для неї.

– Маю до тебе справу. Але перед тим мусиш дещо знати. Мальва пішла з батьком в Оселище Відтіні. Я їй дозволила це зробити. Вибач, що вона не попрощалася з тобою, але, можливо, то й на краще.

– Вона попрощалася, – сказав трохи сумно хлопець. – Попрощалася й обіцяла повернутися.

– Остапку, – вдихнула і видихнула, беручи для себе ще одну маленьку паузу. – Синку, ти знаєш добре, що я люблю тебе, як рідну дитину, і ніколи не посміла б вчинити такого, що могло тобі нашкодити. Тому, прошу тебе правильно витлумачити те, що зараз від мене почуєш.

Остап такий обережний вступ Птахи зрозумів по-своєму:

– Якщо ви про те, що Мальва мені не пара, то можете і не напружуватися, пані Птахо. Не допоможе. Я люблю її. А серцю не накажеш. Ота мова серця, пані Птахо, про яку ви колись оповідали, винна в усьому. Із першої хвилини, як побачив, уже забути не міг. Хіба ви змогли переконати своє серце не кохати Стрибога? Так, ви гарна людина. Ви постійно були добрі до мене і до мого життя. Я завжди пам’ятатиму, що живий тільки тому, що ви врятували мене. Але від Мальви не відмовлюся нізащо. І не просіть. І, якщо мені доведеться вибирати між Яроворотом та Мальвою, я виберу її. Я смертний і тому можу вибирати, я нікому не присягався і тому вільний, мов вітер.

Птаха не перебивала хлопця, даючи йому виговоритися. Так, вона не дуже хотіла, щоб симпатія її любого Остапа до Мальви перетворювалася на щось більше. Але… Хіба можна поставити запобіжники, коли справа стосується кохання?

Підійшла до хлопця впритул, взяла за руку.

– Добре-добре, любий, не гарячкуй. Сердечні справи – то справи твого серця. Я можу тільки радити, а як правильно чинити – тільки воно знає. Мова зараз про інше. Пригадуєш, ти раніше все намагався вивідати, чому я лишень тебе врятувала з вмираючого світу Замерзлого Сонця, вибрала одного-єдиного з мільйонів немовлят?

– Ви читали мої думки? Але чому? – Остап вражено дивився на Птаху. Він вирвав свою руку з її, відступив назад і втупився в неї своїм блакитним поглядом. Йому малому колись здавалося, що він кохає цю жінку. Він волів би й життя за неї віддати. Потім із часом зрозумів, що та його сердечна любов, то зовсім не любов чоловіка до жінки, а щось набагато щемливіше. Може, любов сина до матері? Бо вона таки замінила йому матір. Були і казки на ніч, і роздряпані коліна, і побиті лікті, і роз’юшений ніс. І завжди уважна та турботлива Птаха поруч. А тут зараз таке відкривається. У світі світлих заборонено читати чужі думки, навіть думки смертних.

– Ні, що ти, серденько. Як би я могла? Невже ти про мене такої поганої думки, Остапчику? Ти, коли спиш, дуже голосно думаєш, тобто у сні розмовляєш. От я й випадково підслухала одного разу, коли нишком зайшла в твою кімнату, хотіла поміняти квіти забуття, щоб тобі добре спалося.

Остап полегшено зітхнув. Він і сам здогадувався, що розмовляє у сні. «Ох і балакучий ти, хлопче, коли спиш. А так і не скажеш. Інколи з тебе й слова не витягнеш» – так казав Учитель Посолонь. Він доглядав Остапа, коли той після подорожі з варганом занедужав.

– Вибачте, пані Птахо, що таке міг про вас подумати. Я просто…

Зашарівся. Який він недотепа! Що тепер про нього подумає ця свята жінка, а що, як Мальві розповість?

– Ні-ні, не вибачайся. То нормально мати підозри, хоча не думаю, що я заслуговую на них, принаймні досі у наших стосунках із тобою темних плям не було. І, сподіваюся, не буде. Тому я вважаю, що прийшла нарешті пора дізнатися тобі всю правду і про твій рідний світ, і про твоїх батьків, і про те, чому ти і чому так. Ти готовий?

Остап ствердно гойднув головою.

– Тобто вже зараз і тепер той… – він трохи нервово заметушився, поправляючи на собі одяг, та раптом остовпів, витріщаючись на свої босі ноги:

– Так, Остапку, взуй щось на ноги. А я чекатиму тебе отут на гойдалці. Скільки треба, стільки й чекатиму. Не поспішай.

Птаха знала, що почуте щойно трохи збентежило хлопця, і відправила його по взуття спеціально. Хай наодинці з собою прийде до тями, бо не кожного дня тобі відкриваються нові двері.

Через півгодини Остап вийшов серйозний та зосереджений. Він не тільки взув черевики, а й перебрався у святковий одяг. Стояв перед Птахою, міцно стискаючи щось у руці. Птасі раптом захотілося обняти хлопчину, пригорнути до себе, як колись у дитинстві, коли він падав та боляче вдарявся, а потім прибігав до неї, ковтаючи сльози та чекаючи, ні, не співчуття, а вияву любові, підтримки. Так важливо знати, що тебе люблять. Так, можна, напевне, прожити без любові, але чи варте таке життя – життя? Птахи також безкрилими бувають, але хіба це справжні птахи?

– Ось, пам’ятаєте, пані Птахо? – Остап простягнув перед собою на долоні те, що стискав міцно в руці.

То була невеличка мушля. Птаха й забула про неї, якось воно стерлося з пам’яті. Її жінка знайшла в складках одягу хлопчини, коли його перевдягала вже вдома, після щасливого порятунку. Коли Остапу виповнилося десять, він майже перестав запитувати про свого батька та маму. Змирився, чи що. І Птаха на уродини хлопця, вона не знала справжньої дати його народження, умовно нею вважався день, коли вона його врятувала, тож на його уродини чи урятовини подарувала хлопцю цю мушлю. Як знак його світу. Колись на стягах світу Замерзлого Сонця, ще до того, як той світ здурів та перетворився на технодосконалий, зображали на синьому тлі Сонце і під ним майже таку саму мушлю. І чисте небо, і океан, який складав десь четверту частину територій того світу, були блакитними. Із води на сушу вийшло життя, а Сонце, як добра матуся, зігріло та виплекало його. А потім той світ здурів і замість матусі, ніжної, доброї, лагідної, завів собі мачуху, вкатрупив Сонце та вкрутив замість нього лампочку. І зорі гаснуть від нелюбові, хто сказав, що вони не мають душі? Сонце просто померло, а тодішньому світу, точніше роду людському, це було байдуже. Воно вміло все, як йому тоді здавалося, воно знало все. Людство не просто робило що хотіло, воно вбивало жорстоко і нещадно тих, хто сотворив його. Океан висушили, вбиваючи не тільки його мешканців, а й поступово руйнуючи себе так званим удосконаленням – електрочіпи в голові, контроль над душею. Чи готовий Остап зараз це побачити і почути правду? Готовий, Птаха впевнена, зараз готовий.