Несподівана вакансія, стр. 56

Тесса намагалася з максимальною делікатністю шукати вихід з нової ситуації. Вона зуміла успішно переконати Коліна, що Мері почувається найкраще в компанії інших жінок. Лише одного разу її спіткала невдача: під час похорону Колін влаштував на Мері засідку, коли всі виходили з церкви, й сльозливо почав пояснювати, що він збирається подавати свою кандидатуру на місце Баррі в раді, щоб продовжити те, що він розпочав, і забезпечити Баррі посмертну славу. Тесса зауважила шокований і гидливий вираз Меріного обличчя і спритно відтягла його геть.

Після того Колін ще раз або двічі заявляв про свій намір відвідати Мері, щоб показати їй ті матеріали, які він готував до виборів, і спитати, чи схвалив би їх Баррі. Він навіть висловив бажання порадитися з Мері, яким чином боровся б за голоси виборців Баррі. Але Тесса врешті поставила перед ним рішучу вимогу не докучати Мері питаннями про місцеву раду. Його це образило, але Тесса подумала, що краще нехай він гнівається на неї, аніж зайвий раз засмучує Мері, а чи й провокує її на імпульсивну відсіч, як це сталося у випадку з церемонією прощання.

— Але з ким?! З Моллісонами! — буркнув Колін, повертаючись до вітальні з чашкою чаю. Він не запропонував чаю Тессі. У таких невеличких дрібницях він часто поводився егоїстично, бо був занадто заклопотаний власними турботами, щоб думати про інших. — Знайшла з ким вечеряти! Та ж вони завжди були проти Баррі!

— Не роби з цього трагедії, Коле, — сказала Тесса. — Як уже на те пішло, то Мері ніколи не переймалася тими Полями так, як Баррі.

Але Колін розумів любов тільки в одному вимірі: безмежної відданості й незламної вірності. Мері в його очах впала глибоко й назавжди.

IX

— І куди ж це ти зібрався? — поцікавився Саймон, широко розставивши ноги у крихітному коридорчику.

Вхідні двері були відчинені, а засклена веранда, завалена черевиками й верхнім одягом, сліпуче іскрилася в яскравих променях недільного ранкового сонця, перетворюючи постать Саймона на темний силует.

— Іду з Жирком у місто.

— Домашні завдання зробив?

— Ага.

Це була брехня, але Саймон все одно нічого не перевіряв.

— Рут? Рут!

Вона з’явилася в дверях до кухні, розпашіла, у фартусі, з побіленими борошном руками.

— Що?

— Нам щось потрібно в місті?

— Що? Ні, здається, нічого.

— Береш мій велосипед? — грізно запитав у Ендрю Саймон.

— Ага, збирався…

— Залишити його в Жирка?

— Ага.

— Коли нам треба, щоб він повернувся? — знову звернувся до Рут Саймон.

— Ой, та я не знаю, Саю, — нетерпляче відповіла Рут. Найбільше вона дратувалася саме в таких випадках, коли її чоловік, навіть перебуваючи в доброму гуморі, починав вигадувати всілякі обмеження просто так, для розваги. Ендрю й Жирко часто їхали в місто, знаючи, що для Ендрю найкраще повертатися додому перед тим, як стемніє.

— Тоді о п’ятій годині, — свавільно визначив термін Саймон. — Запізнишся — сидітимеш весь час удома.

— Добре, — буркнув Ендрю.

Він тримав праву руку в кишені куртки, міцно стискаючи в ній складений аркуш паперу і відчуваючи, як той обпікає йому долоню, наче граната, що цокає, почавши відлік часу. Його цілий тиждень мучив страх загубити цей аркуш, на якому був ретельно виписаний код і кілька покреслених, перероблених і старанно виправлених речень. Він постійно носив його з собою, а на ніч запихав під наволочку в подушку.

Саймон майже не зрушив з місця, тож Ендрю мусив протискатися повз нього бочком, не випускаючи з рук папір. Найбільше він жахався того, що батько накаже йому вивернути кишені, шукаючи буцімто за цигарками.

— Ну, до вечора.

Саймон не відповів. Ендрю пішов у гараж, де витяг записку, розгорнув її й перечитав. Він знав, що це безглуздя, що присутність Саймона не могла якимось чарівним чином підмінити цей аркуш іншим, але все ж хотів пересвідчитись. Задоволений, що все на місці, він знову його склав, запхав якомога глибше в кишеню, застібнувши її на кнопку, потім вивіз гоночний велосипед з гаража й рушив з ним повз ворота на вуличку. Він відчував, що батько дивиться на нього крізь засклені двері ґанку в надії, що Ендрю впаде або якимось іншим чином пошкодить велосипед.

Пеґфорд лежав унизу, вкритий імлою, яку не встигло ще розвіяти прохолодне весняне сонце, а свіже повітря приємно лоскотало йому ніздрі. Ендрю перетнув той рубіж, за яким Саймон уже не міг його бачити, і відчув, ніби йому з плечей звалився величезний тягар.

Він помчав униз пагорбом у бік Пеґфорда, не торкаючи гальм, а тоді завернув у Соборний провулок. Приблизно посередині вулички загальмував і акуратно в’їхав у заїзд будинку Волів, намагаючись не зачепити авто Каббі.

— Здоров, Енді, — привіталася з ним Тесса, відчиняючи вхідні двері.

— Вітаю, місіс Вол.

Ендрю дотримувався загальної думки, що Жиркові батьки були кумедні. Тесса була товста й незугарна, з дивною зачіскою й одягом без будь-якого смаку, а Каббі завжди був чимось кумедно заклопотаний. І все ж Ендрю не раз спадало на думку, що якби Воли були його батьками, то, можливо, вони б йому навіть подобались, адже були такі виховані, такі люб’язні. У їхньому будинку тебе ніколи не охоплювало відчуття, що підлога може раптом провалитися і все поглине суцільний хаос.

Жирко сидів унизу на сходах і взував кросівки. З нагрудної кишені його куртки відверто стирчала пачка махорки.

— Арфе.

— Жирко.

— Енді, може, хочеш лишити батьків велосипед у гаражі?

— Ага, дякую, місіс Вол.

(Він зауважив, що вона завжди казала «батьків», а не «татів». Ендрю знав, що Тесса з відразою ставилася до Саймона. Уже тільки за це він був готовий не помічати її жахливого мішкуватого одягу й криво підстриженої гривки.

Ця антипатія зародилася багато-багато років тому, після жахливої епохальної халепи, що сталася з Жирком, коли той уперше навідався в суботу пополудні в Дім-на-пагорбі. Ледве втримуючи рівновагу на якомусь ящику, щоб дістати з полички старі ракетки для бадмінтону, хлопці ненароком звалили на підлогу все, що лежало на тій хиткій поличці.

Ендрю назавжди запам’ятав, як падала бляшанка з креозотом і як вона розкрилася від удару об дах машини, і який жах охопив його, коли він не зміг попередити свого розсміяного друга, яку біду вони на себе накликали.

Саймон почув гуркіт. Він прибіг у гараж, накинувся на них, випнув свою щелепу і загарчав низьким тваринним голосом, погрожуючи їм страшною фізичною карою й розмахуючи кулачищами просто перед їхніми переляканими обличчями.

Жирко нацюрив у штани. Струмінь сечі бризнув з-під його шортів прямо на долівку гаража. Рут, почувши з кухні крик, прибігла, щоб якось все заладити: «Ні, Саю… Саю, ні… це було випадково». Жирко зблід і тремтів від жаху. Він хотів негайно ж вертатися додому, до своєї мами.

Приїхала Тесса, і заплаканий Жирко побіг до неї у промоклих шортах. Це був єдиний раз у житті, коли Ендрю бачив, як його батько розгубився й замовк. Якимось чином Тессі вдалося продемонструвати свою несамовиту лють без крику, без погроз, без прикладання рук. Вона виписала чек і запхала його Саймону в руку, а Рут бурмотіла: «Ні-ні, не треба, не треба». Саймон провів Тессу до машини, намагаючись перевести все на жарт, але вона зміряла його презирливим поглядом, посадила заплаканого Жирка на пасажирське сидіння й грюкнула дверцятами прямо перед носом усміхненого Саймона. Ендрю запам’ятав тоді вираз батьків: Тесса забирала з собою, з’їжджаючи пагорбом униз до містечка, щось таке, що завжди лишалося надійно прихованим у цьому будинку на верхівці пагорба.)

Останніми днями Жирко улещував Саймона. Приходячи в Дім-на-пагорбі, він аж зі шкури пнувся, щоб розсмішити його, а той, зі свого боку, радо вітав Жирка, реготав з його найсолоніших жартів, любив вислуховувати розповіді про його витівки й фіглярство. Проте наодинці з Ендрю Жирко називав Саймона не інакше, як 24-каратна срака.