Несподівана вакансія, стр. 48

Автобус піднявся вгору дорогою, що вела до головного входу в південно-західну лікарню, й зупинився за двадцять метрів від величезного й довгого прямокутника сірої заскленої будівлі, яку оточували галявинки акуратно підстриженої трави, декілька невисоких дерев і море вказівників.

Кристал вийшла з автобуса слідом за двома старшими жінками й зупинилася, запхавши руки в кишені спортивного костюма. Нерішуче роззирнулася довкола, бо вже забула, що казала Деніел про ту палату, в якій лежала баба Кет, пам’ятала тільки номер — дванадцять. Вона недбало підійшла до найближчого покажчика й скоса ковзнула по ньому поглядом. Там було кілька рядків незрозумілих їй слів і стрілки, що показували в різні боки. Кристал погано читала. Коли вона бачила забагато слів, її це лякало й викликало агресію.

Кинувши оком на всі стрілки, вона ніде не побачила номерів, тож вирішила податися вслід за старушенціями до подвійних скляних дверей у центрі головної будівлі.

У фойє було повно людей, і це її збаламутило ще більше, ніж ті покажчики. Там була залюднена крамничка, відділена від вестибюлю височенними, від підлоги до стелі, вікнами. Стояли рядами пластмасові стільці, на яких сиділи люди, жуючи бутерброди. В кутку містилося переповнене кафе, а в центрі — шестикутна стійка реєстрації, за якою сиділи жінки, які, звіряючись з комп’ютерами, відповідали на різноманітні запитання. Не виймаючи з кишень руки, Кристал попрямувала туди.

— Де дванадцята палата? — непривітно спитала Кристал в однієї з жінок.

— На третьому поверсі, — таким самим тоном відповіла жінка.

Кристал була занадто горда, щоб питати щось іще, тому повернулася й пішла, аж поки не побачила наприкінці фойє ліфти й зайшла в один із них.

Вона майже п’ятнадцять хвилин шукала потрібну їй палату. Чому тут не було стрілок і номерів замість тих дурнуватих довжелезних слів? Аж раптом, коли вона йшла блідо-зеленим коридором, порипуючи кросівками по ліноліумній підлозі, хтось її покликав.

— Кристал?

Це була тітка Шеріл, велика й дебела, в джинсовій спідниці й затісній білій жилетці, з бананово-жовтим волоссям, чорним при корінцях. Її руки вкривало суцільне татуювання, а в кожному вусі було безліч золотистих обручів, що нагадували кільця, на яких висять портьєри. У руці вона тримала баночку кока-коли.

— Шо, їй на це наплювати? — спитала Шеріл, широко розставивши ноги, як вартовий.

— Кому?

— Террі. Вона не схотіла прийти?

— Вона ше не знає. Я сама оце тільки довідалась. Деніел подзвонила й сказала мені.

Шеріл вирвала кільце на баночці і сьорбнула кока-коли, а її крихітні очиці, глибоко посаджені на широкому поцяткованому лиці, пильно досліджували Кристал.

— Я казала Деніел подзвонити тобі, коли це сталося. Вона три дні лежала там у хаті, й ніхто, курва, її не знайшов. Вона в такому стані. Йобнутися можна.

Кристал не стала питати в Шеріл, чому та сама не підняла дупу, щоб пройтися до Фолей Роуд і повідомити Террі новину. Явно, що сестри знову розсварилися. За цим було просто неможливо встежити.

— Де вона? — запитала Кристал.

Шеріл повела її за собою, ляскаючи по підлозі в’єтнамками.

— Чуєш, — сказала вона, — мені дзвонила якась журналістка, шукала тебе.

— Справді?

— Дала мені свій номер.

Кристал намірилася було ще щось запитати, але вони вже увійшли в дуже тиху палату, й вона раптом перелякалася. Їй не сподобався запах.

Бабу Кет майже неможливо було впізнати. Один бік її обличчя був страшенно скручений, наче хтось витягував їй м’язи. Рот перекривився, навіть очі були якісь обвислі. Уся вона була пообчіплювана незчисленними трубками, а в руці стриміла голка. Тепер, коли вона лежала, ще очевидніше проявлялося, наскільки здеформовані в неї груди. Простирадло набрало такої форми, що здавалося, ніби її карикатурна голова на кістлявій шиї стирчала з якогось барила.

Коли Кристал сіла біля неї, баба Кет не поворухнулась. Просто дивилася перед собою. Одна її рука легенько тремтіла.

— Вона не говорить, але вчора вночі назвала твоє ім’я, двічі, — сказала Шеріл, понуро дивлячись з-понад обідка своєї баночки.

Кристал відчула, як щось стисло їй груди. Вона не знала, чи зашкодить бабі Кет, якщо візьме її за руку. Трохи посунула пальці до бабиних, але так і лишила їх на покривалі.

— Тут була Ріаннон, — повідомила Шеріл. — І Джон, і Сью. Сью намагається знайти Анну-Марію.

Кристал аж ожила.

— А де вона?

— Десь у районі Френчей. Знаєш, шо в неї вже є дитина?

— Ага, я чула, — кивнула Кристал. — А хто саме?

— Не знаю, — відповіла Шеріл, потягаючи кока-колу.

Їй це сказав хтось у школі: «Гей, Кристал, знаєш, що твоя сестра вже з пузіком?» Її страшенно схвилювала ця новина. Вона тепер стане тіткою. Вона ціле життя була просто закохана в Анну-Марію, котру забрали від них ще перед тим, як народилася Кристал, таємно перенесли в інший вимір, наче якусь казкову героїню, прекрасну й загадкову, як той мертвий юнак у ванні Террі.

Баба Кет поворушила вустами.

— Шо? — запитала Кристал, нахилившись до неї, зрадівши й налякавшись одночасно.

— Тобі шось треба, бабо Кет? — так голосно вигукнула Шеріл, що всі відвідувачі, які тихенько шепотілися біля інших ліжок, подивилися на неї.

Кристал чула якесь хрипіння і свист, але було очевидно, що баба Кет намагається щось сказати. Шеріл схилилася над нею з другого боку, схопившись рукою за металеву раму узголів’я ліжка.

— Е-е….у-у, — проказала баба Кет.

— Шо? — перепитали в один голос Кристал і Шеріл.

Її очі зрушили на якісь міліметри, сльозаві, затуманені очі, що дивилися на юне й гладеньке обличчя Кристал, на її розтулені вуста, на правнучку, яка схилилася над своєю прабабусею, спантеличено, нетерпляче й налякано.

— …еслу… — вимовив надтріснутий старечий голос.

— Вона сама не знає, шо каже, — крикнула Шеріл через плече до зніяковілої пари відвідувачів біля сусіднього ліжка. — Три дні лежала, курва, сама на підлозі, шо від неї чекати, га?

Але в Кристал на очах виступили сльози. Палата з її високими вікнами розчинилася в мареві світла й тіні. Вона ніби побачила зблиск яскравого сонячного проміння на темно-зеленій воді, розколотій на міріади бризок від весел, що з плюскотом занурювались у хвилі.

— Так, — прошепотіла вона бабі Кет. — Так, я веслую, бабо.

Хоч це вже й була неправда, бо містер Фербразер помер.

— Шо ти зробив з фейсом, курва? Знову йопнувся з велика? — поцікавився Жирко.

— Ні, — відповів Ендрю. — Мене розквасив Сай-Пай. Я намагався сказати дурному підеру, що його намахали з Фербразером.

Вони з батьком накладали в сараї дрова в кошики, що стояли коло каміна у вітальні. Саймон так стукнув Ендрю поліном по голові, що той аж звалився на дрова, добряче подряпавши прищаву щоку.

Ти думаєш, що знаєш більше за мене, малий засранцю? Як я почую, що ти бовкнув хоч півслова про те, що робиться в нашій хаті…

Я нічого…

Я з тебе, блядь, здеру три шкури, чуєш? Звідки ти знаєш, що Фербразер теж не брав хабарі, га? А той інший підарюга був такий тупий, що впіймали за руку тільки його одного?

А тоді, чи то показуючи свій гонор і демонструючи впертість, чи тому, що його уява настільки розпалилася фантазіями про легкі гроші, що він уже не сприймав реальних фактів, Саймон відразу заповнив і вислав свою заяву. Ганьба, якої мала зазнати ціла родина, насувалася невідворотно.

«Саботаж». Ендрю розмірковував над цим словом. Він хотів, щоб його батько ганебно зірвався з тих висот, куди його занесли мрії про легкі гроші, і прагнув домогтися цього, по можливості, у такий спосіб (бо хотів насолодитися славою ще тут, а не на тому світі), щоб Саймон ніколи не здогадався, завдяки чиїм маневрам його амбіції зазнали краху.

Він нікому, навіть Жиркові, не зізнався у своїх намірах. Зазвичай він розповідав Жиркові майже все, крім певних найістотніших речей, про які безперестанно розмірковував. Одна справа наерекчено сидіти в Жирковій кімнаті і споглядати в інтернеті забави лесбіянок, і зовсім інше ділитися з ним нав’язливими ідеями-фікс про те, як зав’язати розмову з Ґаєю Баден. Легко сидіти в «каббінці» і обзивати батька сракою, та він ніколи не зізнався б, як торопіє від Саймонової люті.