Несподівана вакансія, стр. 33

Ендрю кинувся, щоб допомогти Полу піднести важкий системний блок.

— Він сам це зробить, не велике цабе! — гаркнув Саймон.

Якимось чудом Полу таки вдалося поставити тремтячими руками комп’ютер на підставку, після чого він так і завмер на місці, перегородивши Саймонові дорогу.

— Ану, пішов геть, йолопе дурний, — закричав Саймон.

Пол прожогом побіг до дивана й заховався за ним. Саймон схопив мережевий дріт і зиркнув на Ендрю.

— Куди це пхати?

«Запхай собі в сраку, паскудо».

— Дай мені, і я…

— Я питаю, курва, куди я маю це запхати! — заревів Саймон. — Ти вивчаєш комп’ютери, ось і кажи, куди це йде!

Ендрю нахилився над задньою платою комп’ютера. Спочатку дав Саймонові помилкову інструкцію, але потім випадково знайшов потрібний отвір.

Коли Рут зайшла до вітальні, вони вже майже все закінчили. Зиркнувши на неї, Ендрю відразу здогадався, що вона воліла б, аби ця штука не запрацювала, щоб Саймон кудись її викинув і махнув рукою на викинуті вісімдесят фунтів.

Саймон всівся перед монітором. Після кількох марних спроб він виявив, що бездротовій мишці бракувало батарейок. Пол метнувся по них на кухню. Коли він, повернувшись назад, простяг батькові батарейки, Саймон так рвучко їх хапнув, ніби Пол збирався з ними втікати.

Висолопивши язика й по-ідіотськи випнувши підборіддя, Саймон почав вовтузитися з батарейками, люто й безуспішно намагаючись вставити їх на місце. Його обличчя завжди набирало цього оскаженіло-брутального виразу, мовби попереджуючи, що він ось-ось готовий зірватися з прив’язі, після чого буде вже не в змозі відповідати за свої дії. Ендрю уявив, як він іде звідси, позбавляючи батька такої необхідної йому під час нападів люті аудиторії. Майже фізично відчув удар мишкою по потилиці, коли він уявно відвернувся й пішов геть.

— Та лізь же ти… йохарний бабай… ЛІЗЬ!

Саймон почав гарчати низьким тваринним голосом, що так пасував його перекошеному від злості обличчю.

— О-о-о… г-р-р-о-о… ПАСКУДНА СРАНЬ! Ану, бляха, ти це зроби! Ти! Ти маєш, курва, пальці, як у довбаної дівки!

Саймон мало не втиснув Полові в груди мишку й батарейки. Пол почав тремтячими пальцями вставляти в мишку маленькі металеві трубочки. Врешті заклацнув пластикову накривку і простяг батькові мишку.

— Дякую, Полінко.

Саймон знову випнув підборіддя і став подібний на неандертальця. Він за звичкою поводився так, ніби все довкола, навіть неживі предмети, змовилися дратувати його. Він знову поклав мишку на килимок.

«Запрацюй».

На екрані з’явилася маленька біла стрілочка, що жваво зарухалася, виконуючи Саймонові команди.

Напруження спало, й усі полегшено зітхнули. Саймонове лице перестало бути схожим на неандертальця. Ендрю уявив раптом ряди японців і японок у білих халатах, людей, що змонтували цю бездоганну машину, людей з делікатними і спритними, як у Пола, пальцями. Усі вони вклонялися йому, ввічливо, цивілізовано й культурно. Ендрю мовчазно подякував від усієї душі їм і їхнім родинам. Вони ніколи не довідаються, наскільки важливо було, щоб саме цей пристрій запрацював.

Рут, Ендрю й Пол уважно спостерігали, як Саймон намагався розібратися з комп’ютером. Він відкрив меню, тоді ніяк не міг з нього вийти, клацав на піктограми, функцій яких не розумів, тож наслідки цих дій його лише баламутили, але він уже не шаленів. Шляхом спроб і помилок повернувшись до початкової сторінки, він глянув на Рут і сказав:

— Ну, ніби все нормально, га?

— Чудово! — миттєво озвалася вона з вимученою посмішкою, мовби перед цим нічого не сталося, мовби він придбав комп’ютер у крамниці «Діксонс» і підключив його без жодних оскаженілих погроз. — Він швидший, Саймоне. Набагато швидший за той попередній.

«Та він ще не підключений до інтернету, дурепо».

— Ага, я теж так думаю.

Він обвів поглядом синів.

— Це нова й дорога модель, тому поводьтеся з нею з належною повагою, ясно? І нікому про неї ані слова, — додав Саймон, а повітря кімнати знову лиховісно загусло. — Ясно? Пояснювати не треба?

Вони знову кивнули.

Обличчя Пола було похмуре й напружене. Непомітно від батька він намалював тонким пальцем на своїй нозі уявну вісімку.

— І засуньте ці кляті фіранки. Чому вони досі відкриті?

«Бо ми всі стояли й дивилися на твої дебільні вибрики».

Ендрю заслонив фіранки і вийшов із кімнати.

Навіть бухнувшись горілиць на ліжко у своїй спальні, Ендрю не міг віддатися солодким мріям про Ґаю Баден. Думка про те, що його батько балотуватиметься в раду, нависла над ним, наче велетенський айсберг, відкидаючи свою тінь на все довкола, навіть на Ґаю.

Усе життя, скільки Ендрю себе пам’ятав, Саймон був самовдоволеним в’язнем власного презирства щодо інших людей, який перетворив свій дім на фортецю супроти всього світу, де єдиним законом були його бажання, а перепади його настрою слугували щоденним барометром внутрішньої атмосфери родини. Підростаючи, Ендрю усвідомив, що майже тотальна ізольованість його родини від світу не була типовою, і це його трохи бентежило. Батьки друзів розпитували, де він живе, не в змозі ідентифікувати його родину. Часом вони цікавились, чи його мати або батько мають намір відвідати якісь громадські заходи чи акції зі збору коштів. Іноді згадували Рут ще з часів початкової школи, коли матері зустрічалися на майданчиках для ігор. Вона була значно товариськіша за батька. Цілком можливо, що якби вона не одружилася з таким відлюдьком, то поводилася б, як мати Жирка, зустрічаючись із подругами за обідами чи вечерями, і мала б нормальні контакти з усім містечком.

У тих рідкісних випадках, коли Саймон опускався до спілкування з кимось, він починав удавати з себе грубуватого добрячка, від чого Ендрю аж тіпало. Батько починав тоді забагато говорити, вставляв недоречні жарти і частенько мимоволі зачіпав занадто болючі для інших теми, бо зовсім не розумів, не знав та й не хотів по-справжньому знати тих людей, з якими був змушений розмовляти. Останнім часом Ендрю здавалося, що Саймон взагалі не сприймав їх як реальних істот.

Ендрю не міг збагнути, навіщо батькові заманулося вийти на широку сцену, адже це неминуче принесе велику біду. Ендрю знав інших батьків, тих, які спонсорували, скажімо, велосипедні перегони, щоб зібрати гроші на нові різдвяні вогні для Майдану, або проводили скаутські табори, або засновували книжкові клуби. Саймон не займався нічим таким, що вимагало б співпраці з іншими, і ніколи не виявляв ані найменшого інтересу до тих речей, що не давали йому безпосередньої користі.

Розпалена уява Ендрю підкидала йому жахливі видіння: ось Саймон виголошує промову, пересипану очевидними для всіх вигадками, які лише його дружина могла прийняти за чисту монету; ось Саймон намагається залякати опонента своєю неандертальською фізіономією; ось Саймон втрачає контроль над собою і починає кидати прямо в мікрофон свої улюблені лайливі слівця: йохарний бабай, довбаний, срань, гівнюх…

Ендрю підсунув до себе ноутбук, але одразу й відштовхнув його. Він навіть не торкнувся до мобілки, що лежала на столі. Будь-яке коротке повідомлення не змогло б умістити його безмежної тривоги й страху; він виявився перед ними безсилий, і навіть Жирко не зрозумів би, як тут бути.

П’ятниця

Тіло Баррі Фербразера перевезли до ритуальної зали. Глибокі чорні розрізи на білій шкірі черепа, схожі на жолобки від ковзанів на льоду, ховалися за кучмою його густого волосся. У кімнаті прощань з приглушеним світлом і тихою музикою лежало холодне, воскове й порожнє тіло, вбране у вечірню сорочку й штани, що їх Баррі вдягнув на річницю шлюбу. Завдяки ретельному гриму обличчя виглядало майже живим. Могло здатися, що він просто заснув; але тільки могло.

Напередодні похорону попрощатися з тілом прийшли двоє братів Баррі, його вдова й четверо дітей. Мері майже до останньої хвилини не була певна, чи варто дозволяти усім їхнім дітям бачити батькові останки. Деклан був чутливий хлопчик, схильний до кошмарних снів. У п’ятницю пополудні, коли вона ще перебувала в гарячковому стані нерішучості, сталося непорозуміння.