Несподівана вакансія, стр. 13

Обурення жителів Пеґфорда не знало меж. Поля Світлавів були важливим оборонним форпостом супроти міста-загарбника, але давні межі парафії тепер опинилися під загрозою навали нужденних ярвілівців. Ніщо не змогло відвернути цей стрімкий потік — ні галасливі засідання ради, ні розгнівані листи в газету й ярвілську міськраду, ні протести й умовляння уповноважених осіб.

Знову почалася розбудова, але з однією відмінністю. Під час короткої паузи, що настала після завершення будівництва першого житлового масиву, у міськраді дійшли висновку, що можна будувати значно дешевше. Нові будівлі зводили вже не з червоної цегли, а з залізобетонних плит. До цього другого житлового масиву приклеїлася назва Поля, пов’язана з землею, на якій він будувався, і ще цей масив досить чітко відрізнявся від дільниці Кентерміл низькоякісними матеріалами й абияким проектуванням.

Саме в житловому масиві Поля, в одному з тих будинків із залізобетонних плит, що вже в 60-ті роки почали тріскатися й деформуватись, народився Баррі Фербразер.

IV

Попри непереконливі запевнення ярвілської ради, що за утримання нового житлового масиву відповідатиме саме вона, Пеґфорд — як і передбачали його роздратовані мешканці — був невдовзі поставлений перед необхідністю сплачувати нові рахунки. Хоч ярвілська рада й виділяла більшість коштів для комунальних служб Полів, а також на ремонт будинків, місто доволі зверхньо поставило Пеґфорд перед фактом, що йому доведеться відповідати за утримання в належному стані тротуарів, ліхтарів, лавок, автобусних зупинок і громадських земельних ділянок.

Виявилося, що місточки, які сполучали Пеґфорд з дорогою в Ярвіл, порозмальовували графіті. Підлітки з Полів захаращували парк пивними пляшками і жбурляли каміння у вуличні ліхтарі. Місцева пішохідна доріжка, де так любили прогулюватися туристи й відпочивальники, стала для молоді Полів популярним місцем для тусовок, «ба навіть гірше», як багатозначно натякнула мати Говарда Моллісона. На плечі пеґфордської місцевої ради лягла відповідальність за утримання цих місць у чистоті, наведення порядку й лагодження понищеного майна, а кошти, що їх виділяв Ярвіл, були замалі для покриття видатків.

Та жодна частка цієї небажаної повинності не викликала в Пеґфорді стільки гіркоти й роздратування, як той факт, що діти з Полів могли тепер ставати учнями початкової школи при англіканській церкві Святого Томаса. Юні поляни мали право одягати синьо-білу шкільну форму, бігати на подвір’ї, де лежав наріжний камінь, закладений ще леді Шарлоттою Світлав, і галасувати в малесеньких класах, ріжучи слух своїм грубим ярвілським акцентом.

Дуже швидко в Пеґфорді поширилися легенди про те, що заповітною мрією й метою кожної ярвілської родини з дітьми шкільного віку, яка існувала за рахунок соціального забезпечення, було отримати житло на Полях, а потік охочих перетнути межу між Полями й дільницею Кентерміл ніколи не пересихав, подібно до тих мексиканців, які всіма правдами й неправдами прослизали в Техас. Їхню чудову школу Св. Томаса, що приваблювала своїми затишними класами, старовинною кам’яною будівлею й розкішним трав’янистим ігровим майданчиком, невдовзі окупують і привласнять виплодки жеброти, наркоманів і матерів, які народжували дітей щоразу від інших батьків.

Цей кошмарний сценарій так ніколи й не був до кінця реалізований, адже попри безперечні переваги Св. Томаса існували також і недоліки: потреба купувати шкільну форму або ж заповнювати численні документи, необхідні для отримання допомоги на її придбання, обов’язкова купівля проїзних квитків на автобус, необхідність рано прокидатися, щоб діти могли вчасно приїхати до школи. Для деяких родин на Полях ці вимоги були занадто обтяжливі, тож їхні діти ходили до великої початкової школи, збудованої в дільниці Кентерміл, де не треба було носити шкільної форми. Переважна більшість учнів, що прийшли до Св. Томаса з Полів, дуже легко знаходили спільну мову зі своїми пеґфордськими однолітками. Деякі взагалі виявлялися цілком чудовими дітьми. Так і Баррі Фербразер став напрочуд популярним у своєму класі, лише іноді помічаючи, як застигала посмішка на обличчі чергового пеґфордського батька чи матері, коли він згадував, у якій дільниці мешкає.

Та інколи Св. Томас був змушений зараховувати на навчання й такого учня з Полів, характер якого відрізнявся значною агресивністю. Кристал Відон мешкала зі своєю прабабусею на вулиці Надії, тож коли настав її час іти до школи, ніхто не міг заборонити їй вступати в школу Св. Томаса, хоч після того, як у восьмирічному віці вона знову повернулася до матері на Поля, багато хто плекав надію, що вона назавжди покине їхню школу.

Процес навчання для Кристал був подібний до повільного пересування якоїсь жертви боа констріктора, скажімо, кози, всередині тіла цього велетенського удава — процес, що був для обидвох створінь украй некомфортним. Проте Кристал відвідувала уроки не занадто часто. Більшість часу з нею займався спеціальний учитель для роботи з відсталими учнями.

Завдяки зловісному жарту долі Кристал опинилася в тому самому класі, що й Лексі, старша внучка Говарда й Шерлі. Одного разу Кристал з такою силою зацідила Лексі Моллісон в обличчя, що вибила їй два зуби. І хоч вони й так уже в неї хиталися, це аж ніяк не могло служити виправданням для батьків Лексі.

Переконання, що цілі зграї таких, як Кристал, полюватимуть на їхніх дочок в загальноосвітній школі Вінтердаун, змусило врешті-решт Майлза і Саманту Моллісон перевести обидвох своїх дочок у ярвілську приватну школу-пансіон Св. Анни, де навчалися тільки дівчата. Той факт, що через Кристал Відон його внучки були позбавлені законного права на безплатне навчання, швидко став для Говарда однією з найулюбленіших тем для розмов і промовистим прикладом згубного впливу Полів на життя Пеґфорда.

V

Вибух обурення в Пеґфорді поступово вгамувався, і на зміну йому прийшло врівноваженіше, але не менш потужне почуття невдоволення. Поля оскверняли й розбещували осередок умиротворення й краси, тож місцеве населення, затамувавши гнів, рішуче налаштувалось відмежуватися від цього житлового масиву. Проте минав час, тривали диспути, відбувалися реформи місцевого врядування, а все залишалося без змін: Поля й далі вважалися частиною Пеґфорда. Новоприбулі до містечка дуже швидко усвідомлювали, що найкращим шляхом для здобуття прихильності пеґфордської еліти, від якої все залежало, було звинувачення масиву в усіх смертних гріхах.

Але тепер нарешті, коли вже минуло шістдесят років, відколи старий Обрі Фаулі передав Ярвілу цю фатальну земельну ділянку, після десятиліть наполегливої праці, вироблення стратегій і підписання петицій, звіряння інформації й виголошення палких промов у підкомітетах — пеґфордські борці з Полями відчули, що перемога зовсім близько.

Економічний спад змушував місцеву владу вдаватися до скорочень, обмежень і реорганізацій. Деякі члени ярвілської окружної ради передбачали, що можуть отримати кращі шанси на наступних виборах, якщо приєднають до міста той жалюгідний житловий масив, що занепадатиме прискореними темпами під дією суворих фінансових обмежень, нав’язаних національним урядом, і збільшать таким чином число виборців за рахунок його невдоволених мешканців.

Пеґфорд мав свого представника в Ярвілі: члена окружної ради Обрі Фаулі. Це був не той чоловік, завдяки якому розпочалося будівництво Полів, а його син, Обрі-молодший, який успадкував маєток Світлавів, а працював у лондонському комерційному банку. Його участь у місцевих справах несла на собі печать спокути, так, ніби він намагався загоїти рану, легковажно завдану його батьком цьому маленькому містечку. Разом зі своєю дружиною Джулією він спонсорував сільськогосподарські виставки, роздаючи призи переможцям, брав участь у кількох місцевих комітетах і щороку організовував різдвяну забаву, запрошення на яку цінувалися дуже високо.