Несподівана вакансія, стр. 110
XIV
Шерлі відчинила двері до спальні й побачила там два порожні ліжка. За логікою там мав би спати Говард. Треба буде загнати його назад у ліжко.
Але ні з кухні, ні з ванної не долинало жодного звуку. Шерлі занепокоїлась, що могла розминутися з ним, вертаючись додому попри річку. Мабуть, він уже вдягнувся й пішов на роботу. Можливо, навіть сидить зараз разом із Морін у підсобці і перемиває кісточки Шерлі. Можливо, навіть замишляє розлучитися з нею й одружитися з Морін, адже таємне стало явним і приховувати більше нічого.
Вона кинулася до вітальні з наміром зателефонувати в «Мідний чайник». Говард у піжамі лежав на килимі.
Його обличчя посиніло, очі вирячились, з рота проривалися ледь чутні хрипи. Однією рукою він схопився за груди. Піжама на животі задерлася. Шерлі побачила там ділянку заструпілої подразненої шкіри — саме туди вона збиралася встромити шприц.
Говард зустрівся поглядом із Шерлі, німо благаючи про допомогу.
Шерлі нажахано витріщилася на нього, а тоді прожогом вискочила з кімнати. Спочатку вона сховала «ЕпіПен» у бляшанку з-під печива, потім витягла його звідти й запхала подалі, аж за кулінарні книжки.
Прожогом метнулася до вітальні, схопила телефон і набрала 999.
— Пеґфорд? Ви телефонуєте з котеджу Оррбенк? Ми вже вислали туди швидку.
— О, дякую, дякую, слава Богу, — проказала Шерлі і, вже кладучи слухавку, раптом усвідомила, що сказала не те, й заверещала: — Ні-ні, це не з котеджу Оррбенк!..
Але на тому кінці дроту слухавку вже кинули, і Шерлі мусила ще раз набирати номер. Вона так панікувала, що випустила з руки слухавку. Говардові хрипи на килимі ставали дедалі слабшими.
— Це не з котеджу Оррбенк! — закричала вона. — Це Евертрі Кресент, тридцять шість, Пеґфорд… у мого чоловіка серцевий напад…
XV
Майлз Моллісон вискочив зі свого будинку в Соборному провулку в домашніх капцях і побіг стрімким схилом — туди, де на розі виднівся Олд-Вікеридж. Лівою рукою він затарабанив у товстезні дубові двері, а правою тим часом набирав номер дружини.
— Так? — озвалася Парміндер, відкриваючи двері.
— Мій тато, — задихано мовив Майлз, — … знову серцевий напад… мама викликала швидку… ви можете прийти? Прийдіть, будь ласка!
Парміндер кинулася в кімнату за лікарським саквояжем, і раптом зупинилась як укопана.
— Я не можу. Мене усунули від роботи, Майлзе. Я не можу.
— Ви жартуєте… будь ласка… швидка не доїде сюди за…
— Я не можу, Майлзе, — повторила Парміндер.
Майлз відвернувся і вибіг у відчинену хвіртку. Попереду він побачив Саманту, що піднімалася садовою доріжкою до їхнього будинку. Гукнув її тремтячим голосом, і вона здивовано озирнулася. Спочатку їй здалося, що він розхвилювався так через неї.
— У тата… серцевий напад… Їде швидка… довбана Парміндер Джаванда відмовляється йти до нього…
— Господи! — вигукнула Саманта. — О Господи!
Вони кинулися до машини й поїхали вгору: Майлз у домашніх капцях, а Саманта в незручних клоґах, що натерли їй ноги.
— Майлзе, чуєш сирену? Це швидка…
Та коли вони повернули на Евертрі Кресент, там ще нікого не було, а сирена вже стихла.
За милю звідти, під вербою на галявині, Суквіндер Джаванда вибльовувала річкову воду, а якась незнайома стара пані закутувала її в покривала, які вже можна було викручувати, як і одяг дівчини. Неподалік від них якийсь чоловік, що саме вигулював тут собаку і нагодився витягти Суквіндер з річки за волосся й сорочку, схилився над крихітним обм’яклим тільцем.
Суквіндер здавалося, що Роббі ще борюкався в її руках, хоч, може, це просто немилосердна течія ріки намагалася вихопити його від неї? Суквіндер добре плавала, але Орр штовхала і затягувала її вглиб. Її занесло за вигин ріки, і це допомогло їй наблизитись до берега, а тоді вона спромоглася на крик і побачила чоловіка з собакою, що біг до неї берегом ріки…
— Біда, — сказав чоловік, промучившись хвилин двадцять над тілом Роббі. — Він відійшов.
Суквіндер заридала і сповзла на холодну, вологу землю, здригаючись усім тілом, і в цю мить здалека пролунала сирена швидкої, що мчала до них, але занадто пізно.
Тим часом на Евертрі Кресент санітарам ніяк не вдавалося підняти Говарда, щоб покласти його на ноші. Майлз і Саманта мусили їм помогти.
— Ти їдь з татом, а ми за вами машиною! — скомандував Майлз Шерлі, яка в нервовому зриві не хотіла сідати в швидку.
Морін, випроводивши з «Мідного чайника» останнього відвідувача, стала на порозі і прислухалась.
— Стільки сирен, — кинула вона через плече виснаженому Ендрю, що витирав столи. — Напевно щось сталося.
І вона глибоко вдихнула, ніби хотіла розкуштувати гострий присмак біди у теплому надвечірньому повітрі.
Чистина шоста
Недоліки добровільних організацій
22.23. … Основними недоліками добровільних організацій є те, що їх важко заснувати і вони схильні до розпаду …
Чарльз Арнольд-Бейкер
«Управління місцевими радами»
Сьоме видання
І
Дуже-дуже багато разів Колін Вол уявляв, як у його двері стукає поліція. Саме так і трапилось у неділю ввечері, коли вже сутеніло: чоловік і жінка постукали до них, але не для того, щоб його заарештувати, а щоб розшукати їхнього сина.
Нещасний випадок зі смертельним наслідком: «Стюарт, правильно?» — був його свідком.
— Він зараз вдома?
— Ні, — відповіла Тесса. — О Господи Боже… Роббі Відон… але ж він живе на Полях… як він опинився тут?
Жінка в поліцейській формі приязно пояснила їхню версію нещасного випадку.
— Підлітки залишили його без нагляду, — саме так вона сказала.
Тессі здалося, що вона ось-ось знепритомніє.
— Ви не знаєте, де Стюарт? — запитав Коліна поліцейський.
— Ні, — відповів Колін, який дуже змарнів і мав мішки під очима. — А де його востаннє бачили?
— Коли туди прибув наш колега, Стюарт, схоже, гм, втік.
— Боже милий! — зойкнула Тесса.
— Він не відповідає, — прошепотів Колін, спробувавши набрати мобільний Жирка. — Треба його знайти.
Колін усе життя готувався до якоїсь біди. І вона не застала його зненацька. Він зняв з вішака плащ.
— Я спробую набрати Арфа, — сказала Тесса і побігла до телефону.
Дім-на-пагорбі самотньо стримів над містом, і туди ще не дійшла ця новина. На кухні задзвонив мобільний Ендрю.
— …льоу, — відповів він, жуючи грінку.
— Енді. Це Тесса Вол. Стю з тобою?
— Ні, — відповів він. — Вибачте.
Але насправді він не відчував ані найменшого жалю, що Жирко не з ним.
— Дещо сталося, Енді. Стю був біля річки з Кристал Відон, а вона взяла з собою братика, і хлопчик втопився. Стю побіг… кудись утік. Ти не знаєш випадково, де він може бути?
— Ні, — на автоматі відповів Ендрю, бо так вони колись домовилися з Жирком: предкам — ні слова.
Але ця новина вогким туманом заповзла в слухавку. Перед очима раптом все розмилося і стало якимсь непевним. Тесса вже намірилася закінчувати розмову.
— Зачекайте, місіс Вол, — сказав він. — Здається, я знаю… є одне місце біля річки…
— Я не впевнена, що він зараз осяде десь біля річки, — відповіла Тесса.
З кожною секундою у Ендрю зростала впевненість, що Жирко зараз у «каббінці».
— Це єдине місце, яке приходить мені в голову, — сказав він.
— Тоді кажи, де…
— Це треба показати.
— Я буду за десять хвилин! — крикнула вона.
А Колін пішки уже прочісував вулиці Пеґфорда. Тесса на своєму «Ніссані» піднялася на крутий пагорб і побачила Ендрю: він стояв на розі, де щоранку чекав на шкільний автобус. Він сів у машину і показував шлях. Вуличні ліхтарі світили тьмяно.