Несподівана вакансія, стр. 108
— Отже, все, чого домагався Баррі, пропало?
Її сльози вже висохли, а щоки зарум’янилися від злості.
— Мабуть, — сказав він. — Це прикро.
— А я не розумію, — заперечила Мері. — Чого це Пеґфорд має платити за ті Поля? Баррі завжди дивився на це однобоко. Він думав, що на Полях усі такі, як він. Він думав, що Кристал Відон така, як він, але ж це не так. Йому навіть на думку не спадало, що поляни, можливо, й не хочуть нічого міняти, бо їм і так добре.
— Ага, — підтакнув Ґевін, радіючи, що вона в чомусь не згідна з Баррі, й відчуваючи, що тінь його могили вже не нависає над ними. — Я розумію тебе. З того, що я чув про Кристал Відон…
— Він приділяв їй більше часу й уваги, ніж власним донькам, — вела далі Мері. — А вона навіть на вінок не дала жодної копійки. Мені дівчата казали. Вся веслувальна команда скинулася на вінок, окрім Кристал. Та що там, вона навіть на похорон не прийшла, і це після всього, що він для неї зробив.
— Ага, ну так, з цього видно…
— Вибач, але я не можу про це не думати, — не дала йому договорити Мері. — Мені постійно здається, ніби він і досі хоче, щоб я переймалася тією клятою Кристал Відон. Я так більше не можу. Йому в той день голова з болю аж розколювалася, а він ані в вус не дув і все строчив ту чортову статтю!
— Я знаю, — сказав Ґевін. — Я знаю. Мені здається, — обережно додав він, відчуваючи, ніби пробує ногою хиткий мотузяний міст, — що це типово чоловіча риса. Майлз такий самий. Саманта не хотіла, щоб він балотувався в раду, а він все одно подався туди. Знаєш, є чоловіки, які люблять відчути певну владу…
— Баррі був там не заради влади, — заперечила Мері, і Ґевін квапливо відступив.
— Ні-ні, звичайно. Баррі був там, щоб…
— Баррі не міг нічого з собою вдіяти, — сказала Мері. — Думав, що всі такі, як він, що варто простягти руку — і людина стане кращою.
— Так, — погодився Ґевін, — але річ у тім, що є й інші люди, яким потрібна ця рука… близькі й рідні…
— От і я про це! — вигукнула Мері і вкотре розридалась.
— Мері, — почав Ґевін, встаючи зі стільця й підходячи ближче до неї (тим самим мотузяним мостом, зі змішаним почуттям паніки й надії), — послухай… воно ніби й невчасно… тобто ще зашвидко… але ж ти обов’язково зустрінеш когось іншого.
— У сорок років, — схлипнула Мері, — з чотирма дітьми…
— Знайдеться багато чоловіків, — почав було він, але зупинився, бо не хотів, щоб Мері думала, ніби в неї надто широкий вибір. — Знайдеться порядний чоловік, — уточнив він, — який не зважатиме, скільки в тебе дітей. Тим паче, що вони такі чудові… кожен буде радий їх прийняти.
— О, Ґевіне, ти такий хороший, — сказала вона, вкотре витираючи очі.
Він пригорнув її, і вона не відштовхнула його руку. Вони стояли мовчки; Мері висякалась; відчувши, що вона заспокоюється, Ґевін мовив:
— Мері…
— Що?
— Я мушу… Мері, думаю, що я закохався в тебе.
На кілька секунд він відчув себе відважним парашутистом, що відштовхується від твердої поверхні, щоб опинитися у вільному просторі.
Вона відсахнулася від нього.
— Ґевіне, я…
— Вибач, — сказав він, побачивши неприязнь на її обличчі. — Просто я хотів, щоб ти це почула від мене. Я сказав Кей, що саме тому хочу з нею порвати, і боявся, що тобі хтось інший це перекаже. Інакше я мовчав би місяцями. Роками, — додав він, намагаючись повернути її посмішку і той настрій, коли вона назвала його хорошим.
Але Мері хитала головою, склавши руки на схудлих грудях.
— Ґевіне, я ніколи в житті…
— Забудь, що я сказав, — дурнувато видушив Ґевін. — Просто забудь.
— Я думала, ти розумієш, — сказала вона.
Він мав би здогадатися, що Мері захищена невидимим панциром своєї скорботи.
— Я розумію, — збрехав він. — Я не зізнався б тобі, якби…
— Баррі завжди казав, що я тобі подобаюсь, — мовила Мері.
— Ні-ні! — почав безтямно заперечувати Ґевін.
— Ґевіне, ти дуже добра людина, — вимовила Мері і їй перехопило подих. — Але я не… тобто, навіть якби…
— Не треба, — вигукнув він, не даючи їй договорити. — Я розумію. Слухай, мені треба йти.
— Ти можеш залишитись…
Але тепер він майже зненавидів її. Він почув те, що вона збиралася сказати: «…навіть якби я не була в жалобі за чоловіком, я б не захотіла тебе».
Його візит виявився таким коротким, що коли Мері тремтячою рукою виливала його каву, вона ще не встигла охолонути.
XI
Говард сказав Шерлі, що погано себе почуває, тому краще полежить у ліжку й відпочине, а «Мідний чайник» обійдеться нині без нього.
— Я подзвоню Мо, — сказав він.
— Ні, я їй подзвоню, — гостро відрізала Шерлі.
Зачинивши двері спальні, Шерлі подумала: «Хоче все звалити на серце».
Він сказав їй: «Не будь дурна, Шерлюсю!», а тоді: «Це наклеп, дурна нісенітниця!» — і вона більше не тисла на нього. Роками вони благопристойно уникали дражливих тем (Шерлі буквально відібрало мову, коли двадцятитрирічна Патриція заявила: «Я лесбійка, мамо»), і це внутрішнє табу весь час її стримувало.
Дзенькнув дверний дзвіночок. Лексі промовила:
— Татко казав, щоб я прийшла до вас. У них з мамою якісь справи. А де дідусь?
— Спить, — відповіла Шерлі. — Трохи перебрав учора.
— Гарна була вечірка, правда? — спитала Лексі.
— Так, на диво, — відповіла Шерлі, в душі якої бушувала буря.
Внуччине базікання невдовзі її втомило.
— Може, підемо в кав’ярню, — запропонувала Шерлі. — Говарде! — гукнула вона через зачинені двері спальні, — ми з Лексі йдемо обідати у «Мідний чайник»!
Він стривожився і це її втішило. Вона не боялася Морін. Зараз вона подивиться Морін у вічі…
Коли вони вже йшли по вулиці, у Шерлі раптом закралася підозра, що Говард узявся телефонувати Морін, щойно вони вийшли з дому. Яка ж вона дурепа… чомусь вирішила, що, сповістивши Морін про Говардову хворобу, покладе край їхнім телячим ніжностям… як вона могла забути…
Знайомі, облюбовані вулички сьогодні здавалися їй чужими. Вона завжди ревно виважувала, які свої іпостасі виставляти на вітрину цього маленького затишного містечка: дружина й мати, волонтерка в лікарні, секретарка місцевої ради, дружина Почесного громадянина, — Пеґфорд слугував їй своєрідним дзеркалом, шанобливо відображаючи усі її чесноти і статус. Але «Привид» мовби припечатав досконалу поверхню її життя бридким одкровенням, звівши нанівець усі заслуги: «Її чоловік спав зі своєю бізнес-партнеркою, а вона навіть не здогадувалась…»
Це буде все, що скажуть люди, згадуючи про неї; все, що пам’ятатимуть про неї.
Вона штовхнула двері кав’ярні. Дзенькнув дзвіночок, і Лексі вигукнула:
— О, тут Арахіска Прайс!
— Що з Говардом? — каркнула Морін.
— Просто втомився, — відповіла Шерлі, неспішно підходячи до столика й сідаючи за нього, хоч серце в неї калатало з такою силою, що вона навіть побоювалася інфаркту.
— Передай йому, що жодна з дівчат не вийшла на роботу, — сварливо промовила Морін, крутячись біля їхнього столика, — і ні одна, ні друга навіть не зволили передзвонити. Добре, хоч клієнтів небагато.
Лексі пішла до стійки поговорити з Ендрю, який сьогодні був за офіціанта. Тим часом Шерлі сиділа за столиком, відчуваючи свою незвичну самотність; вона згадала Мері Фербразер на похороні Баррі: випростана й знеможена, вона була огорнена у своє скорбне вдівство, наче в королівську мантію, викликаючи в присутніх жаль і благоговіння. Втративши чоловіка, Мері стала мовчазним і смиренним об’єктом загального захоплення, а вона, Шерлі, прикута до чоловіка, який її зрадив, кутається в брудне ошмаття і виставлена на посміховисько…
(Колись давно у Ярвілі чоловіки дозволяли собі відпускати на адресу Шерлі непристойні жарти через непевну репутацію її матері, хоч сама Шерлі була чиста, як янгол.)
— Дідусь захворів, — розповідала Лексі Ендрю. — А з чого ці тістечка?