Несподівана вакансія, стр. 107
Нарешті Кристал вручила братику чипси і спитала в Жирка:
— Куди підемо?
Звісно, подумав Жирко, вона не мала на увазі трахання. Не з пацаном же ж під боком. Коли вони домовлялись, він думав повести її в «каббінку»: там їм ніхто не заважав би, і це був би акт остаточного осквернення його дружби з Ендрю. Жирко більше нічого й нікому не був винен. Але ж не будуть вони трахатись перед трирічним спиногризом.
— За нього не переживай, — сказала Кристал. — Ми йому цукерки дамо. Ні, потім, — сказала вона Роббі, що заскиглив і почав тягтися до «Роло». — Спочатку з’їж чипси.
Вони пішли в бік старого кам’яного мосту.
— За нього не переживай, — повторила Кристал. — Він мене слухає. Правда? — голосно крикнула вона Роббі.
— Хочу цюцю, — зарюмсав Роббі.
— Зараз, зачекай.
Вона бачила, що Жирка нині доведеться довго вламувати. Ще в автобусі побоювалася, що Роббі ускладнить ситуацію, але вона ж мусила взяти його з собою.
— Де був, шо бачив? — спитала вона.
— Гуляв на дні народження, — відповів Жирко.
— Так? А хто ше там був?
Жирко солодко позіхнув, і їй довелося довго чекати на відповідь.
— Арф Прайс. Суквіндер Джаванда. Ґая Баден.
— А шо, вона живе в Пеґфорді? — одразу спитала Кристал.
— Ага, на вулиці Надії, — відповів Жирко.
Він знав, бо Ендрю якось йому про це бовкнув. Ендрю не зізнавався, що Ґая йому подобається, але Жирко бачив, що на уроках він не зводить з неї очей. До того ж Ендрю дуже ніяковів, коли вона опинялася неподалік або хтось про неї згадував.
Кристал натомість думала про маму Ґаї, єдину за всі роки соцпрацівницю, яка їй сподобалася, єдину, яка зуміла знайти підхід до її матері. Вона жила на вулиці Надії, як і баба Кет. Можливо, вона зараз удома. А що, як…
Але Кей пішла від них. Їм знову призначили Метті. Та й взагалі не прийнято турбувати їх вдома. Одного разу Шейн Таллі скрадався за своєю соцпрацівницею аж до її будинку, і йому потім через суд заборонили таке робити. Щоправда, до того він пробував розбити цеглиною вікно її машини…
А ще, подумала Кристал, коли дорога завернула вбік і річка засліпила їй очі міріадами яскравих білих цяточок на воді, Кей і досі зберігала усі папки з необхідною інформацією, вона залишалася і їхнім статистом, і суддею. Вона нормальна, але жодне її рішення не зможе вплинути на те, щоб Кристал і Роббі були разом…
— Можемо піти туди, — запропонувала вона Жиркові, показавши на густо зарослий травою берег, трохи поодаль від моста. — А Роббі посидить тут, на лавці.
«Звідти можна буде припильнувати Роббі, — подумала вона, — а він нічого такого з лавки не побачить. Хоч він бачив і не таке, бо ж Террі приводила додому кого завгодно…»
Але Жиркові це явно не подобалось. Він не зможе їй вставити на очах у малого.
— Та нє, — скривився він, намагаючись приховати своє збентеження.
— Та не думай про нього, — переконувала його Кристал. — Він має цюцю. Та він нічого й не допне, — додала вона, хоч і знала, що це не так. Роббі знав аж забагато. У яслах зчинився переполох, коли він хотів показати одній дівчинці, як «це робити раком».
Жирко пам’ятав, що мати Кристал — повія. Йому страшенно не подобалася її пропозиція, але хіба з його боку це не був вияв несправжності?
— Ну, шо з тобою? — сердито спитала Кристал.
— Та нічо, — озвався він.
Дейн Таллі це зробив би спокійно. І Пайкі Прітчард теж. А от Каббі — ні за які гроші.
Кристал відвела Роббі до лавки. Жирко нахилився над лавкою, глянув на зарослий бур’яном та кущами берег і подумав, що малий, мабуть, і справді нічого не побачить, та все одно треба буде поквапитись.
— На, маєш, — сказала Кристал і Роббі відразу потягся до довгої пачечки «Роло». — Можеш з’їсти всі, якшо посидиш тут хвилинку, добре? Посидь тут, а я буду за тими кущами. Зрозумів, Роббі?
— Ага! — радісно скрикнув малий, понабивавши за щоки шоколад з м’якою начинкою.
Кристал сіла на траву і ковзнула берегом просто в кущі, маючи надію, що Жирка не доведеться довго вмовляти зробити свою справу без презерватива.
X
Ґевін був у темних окулярах, що могли захистити його від сонця, але не від Саманти Моллісон, котра легко розпізнала б його машину. Помітивши, як вона бреде тротуаром з похиленою головою і руками в кишенях, Ґевін різко звернув ліворуч і замість того, щоб їхати до будинку Мері, перетнув старий кам’яний міст і запаркувався в бічній вуличці з другого боку річки.
Він не хотів, щоб Саманта побачила його біля будинку Мері. Це не грало великої ролі в будні, коли він приходив сюди в діловому костюмі з портфелем, або раніше, коли він ще не зізнався сам собі у своїх почуттях до Мері, але зараз це вже мало суттєве значення. До того ж ранок був прегарний, а прогулянка давала йому трохи часу на роздуми.
«У мене є ще свобода маневру», — розмірковував він, ідучи мостом. Унизу на лавці ласував цукерками якийсь малюк. «Я не мушу нічого казати… діятиму за ситуацією…»
Однак його долоні геть спітніли. Він цілу ніч не міг заснути, думаючи, що станеться, якщо Ґая розповість близнючкам Фербразер про те, що він закохався в їхню маму.
Мері зраділа, побачивши його.
— А де твоя машина? — спитала вона.
— Там, біля річки, — відповів він. — Сьогодні чудовий ранок. Я вирішив прогулятись, а тоді подумав, що міг би покосити газон, якщо ти…
— О, Ґрем уже допоміг, — відповіла вона, — але це дуже люб’язно з твого боку. Заходь на каву.
Пораючись на кухні, вона не вмовкала. На ній були старі підкорочені джинси й футболка. У цьому одязі було видно, наскільки вона схудла, але її волосся знову мало характерний полиск, що так подобався Ґевіну. На свіжоскошеному газоні він побачив дівчат-близнючок, що лежали в навушниках на розстеленій ковдрі, слухаючи музику зі своїх айподів.
— Як там усе коло тебе? — спитала Мері, сідаючи біля нього.
Він не зрозумів, чому вона така стурбована, а тоді пригадав, що вчора під час коротенького візиту сам повідомив їй, що розійшовся з Кей.
— Нормально, — відповів він. — Усе, що робиться, — на краще.
Мері усміхнулася й поплескала його по руці.
— Я вчора почув, — сказав він, відчуваючи, що йому пересохло в роті, — що ти збираєшся переїжджати.
— Як швидко поширюються чутки в Пеґфорді, — здивувалася вона. — Ще нічого не відомо. Просто Тереза хоче, щоб я повернулася до Ліверпуля.
— А діти що кажуть?
— Ну, спочатку треба, щоб дівчатка і Ферґус склали в червні іспити. А з Декланом особливих проблем не буде. Але, чесно кажучи, ніхто з нас не хоче залишати…
На очах у неї виступили сльози, але він так зрадів, що простяг руку й торкнувся її тонкого зап’ястя.
— Звичайно ж, ні…
— …могилу Баррі.
— А, — мовив Ґевін, і його радість згасла, мов свіча.
Мері витерла долонею сльози. Ґевін бачив у цьому якусь неприродність. Його родина завжди кремувала своїх небіжчиків. Похорон Баррі був лише другим похороном, на якому йому довелося бути, і він відчував відразу до всього, що там відбувалося. Ґевін завжди сприймав могилу як місце, де лежить і розкладається труп, кепське місце, однак люди вбили собі в голови, що могили треба навідувати та ще й покладати на них квіти, так, ніби мрець від того воскресне.
Мері встала й пішла по серветки. На газоні за вікном близнючки вирішили поділитися одним навушником і тепер синхронно хитали головами під ту саму пісню.
— То що, посаду Баррі здобув таки Майлз? — поцікавилася Мері. — Мені аж сюди було чути, як там учора веселилися.
— Ну, це Говард святкував… але так, це правда, — відповів Ґевін.
— І Пеґфорд, можна вважати, уже майже позбувся Полів, — додала вона.
— Так, схоже на те.
— І тепер, коли Майлз у раді, закрити «Белчепел» буде неважко, — не вгавала вона.
Ґевін не зразу зрозумів, про що йдеться, його такі речі абсолютно не цікавили.
— Ага, мабуть, що так.