Під куполом, стр. 40

— НЕ ХОЧУ НІЯКИХ УКОЛІВ! — заверещала Дженні, ридання її ще подужчали. Расті це сподобалося. Здорова реакція з її боку. І потужна.

— Уколів не буде, мила, тільки пігулки.

— Ти певен цього? — спитала Лінда.

Расті подивився на собаку, котра тепер мирно лежала з мордою на лапах, не звертаючи уваги на всі ці драматичні перипетії.

— Одрі певна, — відповів він. — І цієї ночі вона спатиме тут, з дівчатками.

— Bay! — скрикнула Джуді. Вона стала навколішки і театрально обняла собаку.

Расті поклав руку на плече дружині. А вона похилила голову йому на плече так, ніби в неї вже закінчилися сили тримати її прямо. — Чому це? — запитала вона. — Навіщо?

— Сам не знаю. Просто на знак подяки за те, що це був лише малий припадок.

Наразі його молитву було почуто.

БОЖЕВІЛЛЯ, СЛІПОТА, ЗЧУДУВАННЯ СЕРЦЯ

Джо Опудало прокинувся пізно, бо пізно ліг. Фактично, він не спав усю ніч.

Цей тринадцятирічний Джо Макклечі мав також інші прізвиська — Король штукарів і Скелетик — і жив він на Мілл-стрит в будинку № 19. Зростом під метр вісімдесят, він важив усього лише трохи більше шістдесяти восьми кіло, тож дійсно був схожим на скелет. І мав він бездоганний розум. У восьмому класі Джо вчився тільки тому, що його батьки були рішуче проти «перестрибування наперед».

Самому Джо це було по цимбалах. Його друзям (а мав він їх на диво чимало, як для сухореброго тринадцятирічного генія) також. Уроки йому давалися, як собаці бігти, а навкруги було повно комп'ютерів — їх у Мейні кожний школяр має. Деякі з найкращих сайтів, звісно, були заблоковані, але Джо легко вирішував такі проблеми. І радо ділився інформацією з найближчими друзями, до яких належали Норрі Келверт і Бенні Дрейк (Бенні, зокрема, був великим шанувальником сайту «Блондинки в білих трусиках», на якому він регулярно пасся під час щоденних занять у бібліотеці). Безумовно, така щедрість до якоїсь міри пояснювала популярність Джо, але не повністю; його просто вважали класним хлопцем. Липучка на його наплічнику містила напис, який сягав пояснення найближче: БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ ЩОДНЯ. [123]

Джо мав відмінні оцінки, був надійним, а подеколи й яскравим центральним форвардом у шкільній баскетбольній команді (вже в сьомому класі брав участь у міжшкільних турнірах!), а також витіюватим гравцем у європейський футбол. Умів бринькати на піаніно і два роки тому отримав другий приз на щорічному міському конкурсі талантів за невимовно кумедний, розслаблений танець під забійний хіт Гретхен Вілсон «Біла сільська трудівниця». [124] Дорослі в залі аплодували, аж заходячись від сміху. А Лісса Джеймісон, головна міська бібліотекарка, сказала, що, аби схотів, він міг би цим заробляти собі на життя, проте амбіції Джо не простягалися аж так далеко, щоб наслідувати долю Наполеона Динаміта [125].

— Чиста змова, — похмуро сказав Сем Макклечі, вертячи в руках медаль, яку його син отримав за друге місце. Мабуть, це було правдою: переможцем того року оголосили Дагі Твічела, котрий, ну чисто випадково, виявився братом третьої виборної. Співаючи «Місячну ріку» [126], Твіч ще й жонглював півдесятком циркових булав.

Джо не обходило, була там змова чи ні. Він втратив інтерес до танців точно так же, як раніше втрачав його до інших справ, у яких досягав якогось рівня майстерності. Навіть його любов до баскетболу, про котру ще в п'ятому класі він думав, що вона буде вічною, почала бліднути.

Схоже, тільки пристрасть до інтернету, цієї електронної галактики безмежних можливостей, не згасала в нім.

Його омріяною метою, про яку він навіть своїм батькам не прохоплювався й словом, було стати Президентом Сполучених Штатів. «Може так статися, — думав він, — я утну танок Наполеона Динаміта на своїй інавгурації. Це шоу довічно буде висіти на Ютубі [127]».

Всю першу ніч Купола Джо просидів в інтернеті. Родина Макклечі не мала генератора, але ноутбук Джо був повністю заряджений і готовий до вжитку. Крім того, він мав ще десяток запасних акумуляторів. Колись він намовив чоловік вісім друзів, котрі належали до його неформального комп'ютерного клубу, теж робити запаси, — отже, знав, де зможе дістати ще акумуляторів, якщо вони йому знадобляться. А може, й не знадобляться: у школі працював крутий генератор, тож він гадав, що без проблем зможе підзарядитися там. Якщо навіть Міллівську середню школу на якийсь час закриють, містер Оллнат, шкільний сторож, беззаперечно його підключить; містер Оллнат також був фаном сайту blondesinwhitepanties.com. Не кажучи вже про сайти, з котрих можна було качати кантрі музику, безкоштовний доступ до яких йому теж забезпечував Опудало Джо.

Тієї, першої, ночі Джо ледь не уграв свою Wi-Fi-карту [128], навіжено-збуджено, мов та жаба по гарячому камінню, перестрибуючи з блогу на блог. Кожний новий блогер [129] видавав інформацію, жахливішу за свого попередника. Фактів було обмаль, натомість теорії змови буяли рясним цвітом. Джо цілком погоджувався зі своїми мамою й татом, котрі отих навіжених, що жили в інтернеті (і заради нього), називали «людьми під жерстяними ковпаками», але він і сам вірив у слушність приповістки: якщо бачиш багато конячого лайна, значить, десь поблизу знайдеться й коник.

На той час, як перша Ніч Купола перейшла в його другий день, на всіх блогах запанувала загальна версія: коника наразі зіграли не терористи, не прибульці з космосу і не Великий Ктулху, а наш старий рідний військово-промисловий комплекс. Деталі на різних сайтах відрізнялися, але три базових теорії були тотожними. За одною, Купол — це жорстокий експеримент, у якому мешканці Честер Мілла виступають усього лиш лабораторними мишками. За іншою, це експеримент, який вийшов з-під контролю (точнісінько, як у фільмі «Мряка» [130], написав якийсь блогер). За третьою, це зовсім не експеримент, а холоднокровно запланований і створений привід для розв'язування війни з визначеними ворогами Америки. «І ми переможемо! — писав той блогер під ніком ToldjaSo87 — Бо з такою новою зброєю ХТО ЗМОЖЕ ВСТОЯТИ ПРОТИ НАС? Друзі, МИ В НОВІЙ АНГЛІЇ ПАТРІОТИ НАЦІЙ!!!» [131].

Джо не знав, котра з цих теорій краща, якщо взагалі хоч одна з них слушна. Та його це й не обходило. Його цікавило інше: інтернет погоджувався на тому, що за цим стоїть уряд.

Саме час для проведення демонстрації, котру, звісно, очолить він. І не в місті, а на шосе 119, де вони зможуть висловити свій протест напряму системі. Спочатку участь візьмуть, мабуть, тільки його друзі, але згодом приєднаються й інші. Він щодо цього не сумнівався. Либонь, система все ще не підпускає сюди пресу, але навіть у свої тринадцять років Джо мав уже достатньо розуму, аби усвідомлювати, що це не так вже й важливо. Бо там, одягнені у військову форму, стоять люди і в декого з них принаймні за беземоційним виразом обличчя прихована робота мозку. Нехай присутність військових у цілому демонструє силу системи, проте серед того цілого ховаються особистості, з котрих дехто може виявитися потаємним блогером. Вони викладуть в інтернет свої свідчення, а хтось і проілюструє їх зробленими телефоном знімками: Джо Макклечі та його друзі несуть плакати з написами: ГЕТЬ СЕКРЕТНІСТЬ. СТОП ЕКСПЕРИМЕНТ. СВОБОДУ ЧЕСТЕР МІЛЛУ тощо, тощо…

Плакати варто розвішати й по місту, пробурмотів він. Ну, це не проблема. Всі його друзі мають принтери. І велосипеди.

Лишень почало світати, як Опудало Джо вже розіслав мейли. Потім він сяде на велосипед, заїде по Бенні Дрейка і вони почнуть діяти. А може, й Норрі Келверт заодно залучать. У вихідні колеги Джо зазвичай вставали пізно, але Джо вважав, що цього ранку в місті ніхто довго не спатиме. Ясно, що система скоро прикриє інтернет, як зробила це вже з телефонним зв'язком, але поки що інтернет — зброя Джо, зброя народу.