Під куполом, стр. 163

Барбі ліг, заклавши собі руки за голову. Одне питання перекривало в ньому решту інших: що ж сталося з друкованою копією документів із папки ВЕЙДЕР, котра мусила потрапити до Джулії? Бо ці папери до неї не потрапили; він не сумнівався, що тут Ренні казав правду.

Нема способу взнати, і нічого робити, окрім як чекати.

Лежати на спині, дивлячись у стелю, саме цим Барбі й зайнявся.

ЗАГРАЙ-НО ПІСНЮ МЕРТВОГО ГУРТУ

Повернувшись із поліцейської дільниці, Лінда з Джекі побачили Расті з дівчатками, вони сиділи на ґанку, чекали на них. Обидві Джей-Джей усе ще були в нічних сорочках — легких бавовняних, а не фланелевих, які зазвичай на них уже вдягали о цій порі року. Хоча ще не настала навіть сьома ранку, термометр із надвірного боку кухонного вікна показував шістдесят шість градусів [348].

Зазвичай дівчатка підбігали першими, набагато випередивши Расті, щоб обняти маму, але цього ранку він обігнав їх на кілька ярдів. Обхопив Лінду за талію, а вона обвила руками його шию мало не з болючим притиском — то були не обійми-привітання, а зчеплення потопельників.

— З тобою все гаразд? — шепнув він їй у вухо.

Волосся колихнулося біля її щоки, це вона кивнула. А вже тоді відсторонилася. Очі її сяяли.

— Я була певна, що Тібодо пориється в мисці, але Джекі здогадалася плюнути в пластівці, це було геніально, хоча я була впевнена…

— Чому мама плаче? — запитала Джуді голосом, у якому вчувалося, що вона сама на грані того, щоб заплакати.

— Я не плачу, — сказала Лінда, витираючи очі. — Ну, хіба трішечки. Бо я така рада бачити вашого тата.

— Ми всі раді його бачити! — вигукнула Дженілл. — Тому що мій тато — ВІН БОС!

— Це для мене новина, — здивувався Расті й поцілував Лінду в розтулені губи, міцно так її поцілував.

— Ой, вони розкритими ротами цілуються! — захоплено вигукнула Дженілл, а Джуді прикрила собі долонькою очі й захихотіла.

— Ходімо, дівчатка, гайда на гойдалку, — покликала Джекі. — А потім переодягнетеся і підемо до школи.

— Я ХОЧУ ЗРОБИТИ СОНЦЕ! — заверещала Дженілл, побігши першою.

— Школа? — перепитав Расті. — Насправді?

— Насправді, — кивнула Лінда. — Заняття у класах початкової школи на Іст-стрит. Триватимуть по півдня. Венді Голдстон і Еллен Вандестайн зголосилися проводити уроки. В одній кімнаті діти від дошкільнят до третьокласників, в іншій четверто-шестикласники. Не знаю; чи буде там якесь навчання, але діти принаймні матимуть куди ходити, це додасть їм якогось відчуття нормальності. Ймовірно. — Вона подивилася в небо, де не виднілося ані хмаринки, проте жовтуватий відтінок все одно був присутній. «Немов блакитне око зі зростаючою катарактою». — Мені б самій трохи нормальності. Поглянь на небо.

Расті на секунду задер голову, а потім відсторонив дружину на відстань своїх рук, щоб роздивитися її уважніше.

— Так вам вдалося все там зробити чисто? Ти цілком певна?

— Так. Але ми були на межі. Коли дивишся на таке в якомусь шпигунському фільмі, можна отримати задоволення, але в реальному житті — це жах. Я не братиму участі в його звільненні. Через наших дівчаток.

— Диктатори завжди роблять заручниками дітей, — сказав Расті. — У якийсь момент люди мусять сказати, що це більше не діє.

— Але не тут і не тепер. Це ідея Джекі, тож хай вона її і втілює. Я сама не буду брати в цьому участі й тобі не дозволю. — Проте вона знала, якщо він вимагатиме, вона зробить усе, що він попросить; сенс сказаного нею заперечував вираз її обличчя. Якщо саме це робило його босом, він не хотів ним бути.

— Ти підеш на роботу? — спитав він.

— Звичайно. Дітей до Марти, Марта й відведе їх до школи, а Лінда з Джекі, як стій, з'являться на свою чергову поліцейську зміну під Куполом. Інакше б це просто дивно виглядало. Ненавиджу навіть про це думати, — вона перевела дух. — Я почуваюся такою розбитою. — Вона озирнулася, щоби впевнитися, що її не почують діти. — Ох, курва, яка я втомлена. Майже не спала. А ти збираєшся до шпиталю?

Расті похитав головою.

— Джинні з Твічем перебудуть самі принаймні до полудня… хоча з тим новим хлопцем, що прийшов нам допомагати, гадаю, у них все буде гаразд. Терстон такий, трохи ніби нью-ейджер, але дуже вправний. Я завітаю до Клер Макклечі. Хочу поговорити з тими дітьми, а ще мені треба з'їздити туди, де лічильник Ґайґера в них зафіксував стрибок радіації.

— Що мені казати людям, якщо хтось питатиме, де ти?

Расті поміркував.

— Правду, гадаю я. Часткову принаймні. Кажи, що я шукаю ймовірний генератор Купола. Це змусить Ренні двічі подумати, перш ніж робити якісь наступні кроки.

— А якщо мене спитають про конкретне місце? Бо ж напевне питатимуть.

— Відповідай, що не знаєш, але кажи, що, гадаєш, це десь у західній частині міста.

— Чорна Гряда на півночі.

— Атож. Якщо Ренні накаже Рендолфу послати кількох його гончаків, я хочу, щоб вони вирушили не в мій бік. Якщо хтось тобі пізніше щось закидатиме, казатимеш, що була дуже втомлена, переплутала. Слухай-но, любонько, перш ніж підеш на роботу, склади список людей, котрі здатні повірити, що Барбі не винен у тих вбивствах. — І знову йому майнуло: «Наші й не наші». — Треба нам буде побалакати з цими людьми, до завтрашніх міських зборів. І то вельми обережно.

— Расті, ти точно цього певен? Тому що після вчорашньої пожежі все наше місто остерігатиметься «друзів Дейла Барбари».

— Чи я певен? Так. Чи мені це подобається? Абсолютно безсумнівно, ні.

Вона знову подивилася на жовтуватого відтінку небо, перевела погляд на два дуби, що росли в них перед домом, листя висіло нерухомо, безвільно, яскраві перед тим кольори тепер вицвіли до одноманітної сірості. Вона зітхнула.

— Якщо Ренні загнав у пастку Барбару, можливо, це й газету він спалив. Ти ж це розумієш, так?

— Так.

— І якщо Джекі зуміє визволити Барбару з в'язниці, де вона його сховає? Де в нашому місті є безпечне місце?

— Мені треба про це поміркувати.

— Якщо ти знайдеш генератор і вимкнеш його, весь цей непотріб типу я шпигую [349] перетвориться на лайно.

— Молися, щоби так і трапилось.

— Буду. А що там за радіація? Я не хочу, щоб ти захворів на лейкемію або ще щось.

— У мене щодо цього є ідея.

— Можна мені поцікавитися?

— Краще не треба, — усміхнувся він. — Вона доволі божевільна. Вона переплела його пальці своїми.

— Бережи себе. Він поцілував її.

— Ти себе теж.

Вони подивилися туди, де Джекі розхитувала дівчаток на гойдалці. Не лише самих себе їм треба берегти. І все-таки, подумав Расті, йому нікуди не подітися від того, що ризик стає потужним фактором його життя. Тобто, якщо він хоче залишатися спроможним дивитися собі в очі у дзеркалі під час вранішнього гоління.

Коргі Горесу подобалася людська їжа.

Фактично коргі Горес обожнював людську їжу. Оскільки він був трохи товстуватим (не кажучи вже про деяку сивуватість, що позначила йому писок останніми роками), їсти її йому було заборонено, і Джулія слухняно припинила підгодовування пса зі свого столу після того, як ветеринар ясно дав їй зрозуміти, що такою щедрістю вона вкорочує вік найближчому своєму другові. Розмова ця відбулася шістнадцять місяців тому, і з того часу Горес був обмежений «Біл-Джеком» [350] та спорадичними дієтичними собачими ласощами. Ці ласощі видом нагадували пакувальний полістироловий попкорн, і, судячи з того, як докірливо Горес дивився на неї перед тим, як їх з'їсти, на смак вони теж були, як той самий пінопласт. Але Джулія не здавала позицій: ніяких більше шкірок смажених курчат, ані «Чіздудлів» [351], ані кусника від її вранішнього пончика.