Під куполом, стр. 103

Не бачать ще мертві, хіба що дивляться з якогось веселішого місця, ніж ця затьмарена рівнина, де безтямні армії зчепилися вночі [256]. Майра Еванс, Дюк Перкінс, Чак Томпсон і Клодетт Сендерс лежать у похоронному салоні Бові; доктор Гаскелл, містер Карті й Рорі Дінсмор — у морзі лікарні імені Кетрін Рассел; Лестер Коґґінс, Доді Сендерс і Ейнджі Маккейн усе ще окремим товариством — у комірчині Маккейнів. І Джуніор разом з ними. Вмостився між Доді й Ейнджі, тримаючи їх за руки. У нього болить голова, але не дуже. Він думає: може, йому проспати тут всю ніч.

На Моттонській дорозі, у Східному Честері (неподалік від місця, де намагання продірявити купол за допомогою експериментальної кислоти не припиняються навіть під цим дивним рожевим небом), Джек Еванс, чоловік покійної Майри, стоїть у себе на задньому дворі з пляшкою «Джека Деніелса» в одній руці й придбаним колись заради безпеки їхнього дому «Ругером SR9» у другій. Він п'є і дивиться, як падають рожеві зорі. Він знає, що вони таке, і він вітає кожну, і він бажає смерті, бо без Майри провалилося дно його життя. Він, певне, міг би жити й без неї, він, певне, міг би жити, як пацюк у скляному ящику, але обидві умови разом він витримати не в змозі. Коли хвости падаючих метеорів перехрещуються найінтенсивніше — це близько чверті по десятій годині, десь через сорок п'ять хвилин після того, як розпочався цей зоряний дощ, — він ковтає залишок віскі, відкидає пляшку в траву і прострілює собі мозок. Він стає першим офіційно зареєстрованим самогубцем у Честер Міллі.

Та не останнім.

Барбі, Джулія і Лісса Джеймісон безмовно дивилися, як двоє солдатів у космічних скафандрах знімають тоненький наконечник із пластикового шланга. Кладуть його в непрозорий пластиковий пакет, який зашморгують зіпером, а потім той пакетик у металевий кейс, на якому написано: НЕБЕЗПЕЧНІ МАТЕРІАЛИ. Кейс вони замкнули двома ключами (кожен своїм), а вже тоді зняли з себе шоломи. Утомлений, розпарений і пригнічений мали вони вигляд.

Двоє старших чоловіків — надто старі, щоби бути солдатами — відкотили якесь складне на вигляд обладнання з місця кислотного експерименту, котрий проводився тричі підряд. Барбі подумав, що ці двоє, ймовірно науковці з НАСА, робили якісь спектрографічні аналізи. Чи намагалися. Протигази, що були на їхніх лицях під час аналітичних процедур, вони зсунули собі на тім'я, де ті тепер стирчали, немов якісь дивацькі капелюшки. Барбі міг би спитати в Кокса, що саме мусили показати ті тести, і Кокс навіть міг би дати йому пряму відповідь, але Барбі теж почувався пригнічено.

Угорі жменька останніх рожевих метеоритів промайнула небом.

Лісса показала пальцем у бік Східного Честера:

— Я ніби чула щось схоже на постріл. А ви?

— Може, автомобільний вихлоп чи якийсь хлопець запустив пляшкову ракету [257], — одізвалася Джулія. Вона теж була втомлена й зблякла. Раз, коли вже стало ясно, що експеримент — точніше кажучи, випробування кислоти — не дав результатів, Барбі помітив, як вона витирає з очей сльози. Щоправда, це не завадило їй знімати весь процес своїм «Кодаком».

До них, відкидаючи в світлі верхніх прожекторів дві протилежні тіні, підійшов Кокс. Він махнув у той бік, де на Куполі нещодавно були намальовані двері.

— Здається, ця пригода коштувала американським платникам податків три чверті мільйона доларів, і це не враховуючи тих видатків, що пішли на розробку цієї рідини. Котра вижерла фарбу, але більше нічого нахер не змогла зробити.

— Слідкуйте за своїми висловами, полковнику, — промовила Джулія лише з тінню посмішки на губах.

— Дякую, мадам редакторка, — кисло вклонився Кокс.

— А ви дійсно вірили, що ця штука подіє? — спитав Барбі.

— Ні, але я також ніколи не вірив, що доживу, щоб побачити людину на Марсі, а от росіяни кажуть, ніби збираються послати туди команду з чотирьох людей у 2020 році.

— О, авжеж, — підхопила Джулія. — Марсіяни почули про це і вже нервуються.

— Якщо так, вони нервуються не через ту країну, — сказав Кокс… і Барбі помітив щось нове в його очах.

— Звідки така певність, Джиме? — спитав він м'яко.

— Прошу?

— Що Купол встановили космічні прибульці.

Джулія зробила два кроки вперед. Обличчя в неї було бліде, очі горіли.

— Розказуйте нам все, що знаєте, чорти вас забирай!

Кокс підняв руку.

— Стоп. Ми не знаємо нічого. Хоча є теорія. Так. Марті, ходіть-но сюди.

Один із тих літніх джентльменів, що проводили тести, підійшов до Купола. У руці за ремінець він тримав свій протигаз.

— Як ваші аналізи? — запитав Кокс і, побачивши, що той вагається, додав: — Говоріть вільно.

— Ну… — знизав плечима Марті. — Сліди мінералів. Забруднювачів ґрунту й повітря. А так — нічого більше. За даними спектрального аналізу, цієї штуки тут нема.

— А як щодо HY-908? — спитав Кокс, а потім обернувся до Барбі й жінок. — Це кислота.

— Вона зникла, — сказав Марті. — Ця штука, котрої тут нема, її поглинула.

— А таке можливо, з огляду на ваші знання?

— Ні. Але Купол також неможливий, з огляду на наші знання.

— І це наводить вас на думку, що Купол може бути творінням якоїсь форми життя, котра має кращі знання в царині фізики, хімії, біології, усього на світі? — Марті знову завагався, і Кокс повторив раніше ним сказане: — Говоріть вільно.

— Це одна версія. Інша — що його встановив якийсь земний супернегідник. Живий Лекс Лютор [258]. Або це робота якоїсь із країн-ренегатів, типу Північної Кореї.

— Котра не похвалилася про свою причетність? — скептично спитав Барбі.

— Я схиляюся до прибульців, — сказав Марті, постукавши по Куполу не здригнувшись, він уже раніше отримав від нього електричний удар. — Так само, як і більшість дослідників, котрі зараз працюють по темі. Якщо це можна так назвати, бо насправді ми не робимо нічогісінько. Правило Шерлока: якщо відкинути неможливе, залишиться відповідь, якою б вона не була неймовірною.

— А хіба хтось чи щось приземлилися в літаючій тарілці й вимагали, щоб їх провели до тутешнього вождя? — спитала Джулія.

— Ні, — відповів Кокс.

— А ви знали б, аби таке трапилося? — спитав Барбі й подумав: «Ми насправді дискутуємо на цю тему чи мені це сниться?»

— Ця річ може бути метеорологічного, — почав Марті. — Чорт, навіть біологічного походження — може бути живою. Існує ще й така теорія, що це якийсь гібрид кишкової палички.

— Полковнику Кокс, — запитала Джулія тихо. — Ми опинилися в центрі якогось експерименту? Бо в мене саме таке відчуття.

Тим часом Лісса Джеймісон дивилася назад, на гарні будиночки міні-містечка Східний Честер. Більшість із них стояли темні, чи то тому, що люди, які в них жили, не мали генераторів, чи то вони економили пальне.

— То був постріл, — промовила вона. — Я цілком певна, що то був постріл.

У ДРАЙВІ

Окрім міської політики, Великий Джим мав лише одну слабкість, і нею була шкільна баскетбольна команда — дівчача: «Леді Вайлдкетс», якщо точно. Сезонні квитки на них він отримував, починаючи з 1998 року, і відвідував не менш ніж десяток ігор на рік. У 2004-му, коли «Леді Вайлдкетс» виграли чемпіонат штату в категорії Д, він побував на всіх матчах. І хоча люди, котрих він запрошував у свій кабінет, неминуче звертали увагу на автографи Тайгера Вудса, Дейла Ернгардта і Вілла «Спейсмена» Лі, той, яким він пишався найбільше, той, що був його скарбом, — належав Ганні Комптон, маленькій десятикласниці, розпасовщиці, котра й привела «Леді Вайлдкетс» до їхнього одного-єдиного золотого м'яча.

Якщо ви володар сезонного квитка, ви зазвичай знаєте й інших володарів сезонних квитків навколо вас, а також ті причини, що спонукають їх бути фанатами цієї гри. Чимало з них — це родичі тих дівчат, котрі грають (вони ж часто є й тими, хто верховодить у клубі фанатів, влаштовуючи продажі домашніх пирогів, щоб збирати кошти на виїзні ігри, котрі стають дедалі дорожчими). Інші — то баскетбольні пуристи, котрі вам розкажуть (і це таки не далеко від істини), що ігри дівчат просто кращі. Юні баскетболістки поважають командну етику, котрої хлопці (що люблять бігати, стрибати, фінтити, «вистрелювати» з дальніх позицій) рідко дотримуються. Швидкості тут не такі високі, що дозволяє вам бачити внутрішню логіку гри і насолоджуватися кожною передачею чи комбінацією. Фанів дівочих ігор задовольняють дуже невеликі рахунки, на котрі пхекають любителі хлоп'ячого баскетболу, заявляючи, що дівчачі матчі ведуть перед в обороні й мазаних кидках, що є самою суттю старорежимного «кошикарства».