Північне сяйво, стр. 59

Раптом невеликий вітер на мить розігнав сніг та мряку, і Ліра побачила, що відбувається навкруги. Вона побачила, як загін циган під командуванням Джона Фаа тіснив оборону татар та гнав їх назад до охоплених полум’ям руїн Больвангара. Вона бачила, як інші цигани допомагали дітям розсістися по санях, тепло закутуючи їх в хутра. Вона бачила Фардера Корама, який стурбовано шукав щось повсюди, спираючись на свою палицю, його деймон кольору осені бігав по снігу та роззирався на всі боки.

— Фардере Корам! — закричала Ліра. — Я тут!

Старий почув і здивовано подивився на кулю, яку за мотузку стримували відьми: йому з корзини безтямно махала рукою Ліра.

— Ліро! — закричав він у відповідь. — З тобою все гаразд, дівчинко? Ти у безпеці?

— Як і завжди! — відповіла вона. — До побачення, Фардере Корам! До побачення! Відвезіть всіх дітей додому!

— Ми зробимо це, будь впевнена! Бажаю успіху, моя дитино, бажаю успіху… Бажаю успіху, дівчинко…

І саме цієї миті аеронавт подав сигнал рукою, і відьми відпустили мотузку.

Куля миттєво знялася в повітря, повне густого снігу, зі швидкістю, якої Ліра ніяк не очікувала. За мить земля зникла в тумані, і вони понеслися вгору швидше і швидше, їй здавалося, що жодна ракета не могла б швидше покинути землю. Вона лежала на підлозі корзини, тримаючись за Роджера, притиснута прискоренням.

Лі Скоресбі не припиняв весело бурмотіти, сміятися та видавати дикі техаські викрики задоволення. Йорик Бернісон спокійно знімав свої обладунки, майстерно роз’єднуючи їх пазуром та складаючи по черзі до купи. Десь унизу ляскання та свист вітру в гілках небесної сосни сповіщали, що відьми летіли десь близько над ними.

Потроху дихання Ліри, рівновага та серцебиття нормалізувалися. Вона підвелася й озирнулася.

Корзина була значно більшою, ніж дівчинка уявляла спочатку. Рядами вздовж країв стояли філософські інструменти та купою лежали хутра, балони з повітрям та багато інших речей, надто малих та незрозумілих через густий туман, який їх оповивав.

— Це хмара? — запитала вона.

— Звичайно. Одягни свого друга в хутра, поки він не перетворився на бурульку. Тут холодно, але буде ще Холодніше.

— Як ви знайшли нас?

— Відьми. Одна відьма хоче з тобою поговорити. Коли ми вилетимо з цієї хмари, ми зорієнтуємося, а потім зможемо сісти і потеревенити.

— Йорику, — сказала Ліра, — дякую, що прийшов.

Ведмідь пробурмотів щось і всівся злизувати кров зі своєї шерсті. Від його ваги корзина трохи нахилилася на Один бік, але це не мало значення. Роджер був насторожі, але Йорик Бернісон звертав на нього уваги не більше, ніж на сніжинку. Ліра підсунулася до краю корзини, який доходив до її підборіддя, коли вона стояла, і намагалася побачити щось широко розкритими очима крізь хмару.

Минуло кілька секунд, і куля, пройшовши хмару, продовжувала швидко злітати, прямуючи просто на небеса.

Яке видовище!

Куля здіймалася під величезним склепінням. Згори та спереду сяяла Аврора, ще яскравіша та розкішніша, ніж Ліра її бачила до того. Вона була навкруги — чи вони були майже частиною її. Великі фіранки сяйва тремтіли та розвівалися, немов крила ангела. Каскади люмінесцентних ореолів розбивалися об невидимі перешкоди та розпадалися на круговерті чи спадали широченними водоспадами.

У Ліри захопило подих від цієї картини, а потім вона глянула вниз і побачила, мабуть, ще дивніше видовище.

Наскільки вона могла побачити, до самого горизонту в усіх напрямках простягалося біле море. М’які вершини, закутані в туман, подекуди здіймалися, це було схоже на скупчення криги.

Крізь це море по одній, по двоє та більшими групами піднімалися маленькі темні тіні, ті неясні граційні постаті — відьми на своїх гілках з небесної сосни.

Вони летіли стрімко, без будь-якого зусилля вгору, прямуючи за кулею з одного чи іншого боку, рухаючи її в потрібному напрямку. І одна з них — лучниця, яка врятувала Ліру від пані Кольтер, летіла поруч із кулею, і Ліра вперше виразно роздивилася її.

Вона була юна — молодша за пані Кольтер, ясноволоса, з яскравими зеленими очима, вбрана, які всі відьми, у стрічки з чорного шовку, але на ній не було ні шуби, ні каптура, ні рукавиць. Здавалося, вона не відчувала холоду. На її голові був простий вінок з маленьких червоних квітів. Вона сиділа на своїй гілці з небесної сосни, ніби на бойовому коні, і летіла за ярд від Ліриного цікавого погляду.

— Ліра?

— Так! Ви Серафіна Пеккала?

— Так.

Ліра зрозуміла, чому Фардер Корам покохав її і чому це розбило його серце, хоч ще за мить вона про це не здогадувалася. Він старішав, він був старий хворий чоловік, а вона буде молодою цілу вічність.

— У тебе є читач символів? — запитала відьма голосом, схожим на високий дикий спів Аврори, і Ліра через цей прекрасний звук ледве вловила, про що йдеться.

— Так. Він у мене в кишені, у безпеці.

Лопотіння величезних крил сповістило про новоприбулого, який ширяв поряд із нею — сірого гусака-деймона. Він коротко сказав щось і описав широке коло навколо кулі, яка продовжувала підніматися.

— Цигани перетворили Больвангар на руїни, — сказала Серафіна Пеккала. — Вони вбили двадцять два охоронці та дев’ять людей, які там працювали. Тоді підпалили решту будівель. І збираються повністю знищити його.

— А як пані Кольтер?

— Про неї нічого не відомо.

Вона дико скрикнула, і всі інші відьми полетіли до кулі.

— Пане Скоресбі, — сказала вона. — Мотузку, якщо ви дозволите.

— Мем, я дуже вдячний. Ми все ще піднімаємося. Здається, це триватиме ще якийсь час. Скільки вас знадобиться, щоб потягнути нас на північ?

— Ми сильні, — все, що вона відповіла.

Лі Скоресбі накинув петлю з товстого каната на оббите шкірою залізне кільце, що втримувало мотузки, які були натягнуті навкруги аеростата і на яких трималася корзина. Коли він міцно закріпив його, то викинув вільний кінець у повітря. Одразу ж шість відьом попрямували до нього, схопили його та почали тягти, спрямовуючи гілки з небесної сосни на Полярну Зірку.

Коли куля почала рухатися в цьому напрямку, Пантелеймон качкою виліз на край корзини. Деймон Роджера також виглянув, але невдовзі заховався назад, тому що Роджер спав, так само як і Йорик Бернісон. Лише Лі Скоресбі пильнував, тримаючи в роті тонку сигару та розглядаючи інструменти.

— Отже, Ліро, — продовжувала Серафіна Пеккала. — Ти знаєш, навіщо ти ідеш до лорда Ізраеля?

Ліра здивувалася.

— Звичайно ж, щоб віддати йому алетіометр! — відповіла вона.

Вона не замислювалася над цим питанням — все було очевидно. Потім дівчинка пригадала свій перший мотив, який майже забула.

— Чи… Допомогти йому втекти. Ось чому. Ми допоможемо йому звільнитися.

Але коли вона це вимовила, то подумала, чи не є це абсурдом. Втекти зі Свольбарда? Неможливо!

— Спробуємо, хай там як, — додала вона рішуче. — А що?

— Є речі, про які я повинна тобі розказати, — сказала Серафіна Пеккала.

— Про Пил?

— Так, разом з іншим. Але зараз ти стомилася, а це буде довгий політ. Ми поговоримо, коли ти прокинешся.

Ліра позіхнула. Це було позіхання, від якого затріщали щелепи і ледве не луснули легені, воно тривало майже хвилину, чи їй так здалося. Як Ліра не намагалася, вона не могла опиратися сну. Серафіна Пеккала простягнула руку через край корзини та торкнулася її очей, і Ліра опустилася на підлогу. Пантелеймон злетів за нею і, обернувшись на горностая, заліз на своє звичайне місце для спання — до неї на шию.

Відьма надала гілці певної швидкості, щоб летіти поряд з кулею. Вони прямували на північ до Свольбарда.

ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Свольбард

Туманілід

Лі Скоресбі накрив Ліру шубою. Вона пригорнулася до Роджера, і вони спали, поки куля летіла на полюс. Час від часу аеронавт перевіряв свої інструменти, не випускаючи з рота сигару, яку ніколи не запалював поряд із легкозаймистим воднем, та кутаючись у свої хутра.