Янтарне скло, стр. 41

Віл мовчав, хоча серце його сповнювали емоції. Нарешті йому вдалося видавити з себе:

— Дякую тобі, Йорику Бернісон.

Вони з ведмедем пішли до печери. Там і досі палало багаття, своїм теплим світлом розсіюючи довколишню темряву.

Потім Йорик розпочав останній етап полагодження магічного ножа. Він поклав його в найяскравіші жарини, дочекався, поки його лезо не розпечеться й під його поверхнею не заграють сотні кольорів, та якоїсь миті наказав хлопцеві схопити його та занурити у сніговий замет.

Рукоять із палісандра обгоріла й почорніла, але Віл декілька разів огорнув руку сорочкою та зробив те, що йому сказав Йорик. Лезо зашипіло, і він відчув, як атоми нарешті вишикуються так, як треба, а ніж стає таким самим нескінченно гострим, яким був раніше.

Проте його зовнішній вигляд змінився. Він став коротшим та значно менш елегантним, а кожен зі швів був покритий тьмяною сріблястою смугою. Тепер ніж був некрасивим, він видавався — та й був — пораненим.

Коли він достатньо охолонув, Віл засунув його в піхви, поклав до рюкзака та, не звертаючи уваги на галівесп'ян, сів і став чекати на Ліру.

Йорик відвів дівчинку трохи вище схилом, до місця, що його не було видно з печери, і всадив у крісло зі своїх величезних лап. Пантелеймон у вигляді миші угніздився в Ліри на грудях. Йорик нахилив до неї свою велику голову та обнюхав її обпечені, пропахлі димом руки. Потім, не кажучи ні слова, він почав вилизувати їх. Його язик полегшував біль від опіків, його обійми були теплими, і дівчинка відчула себе в абсолютній безпеці.

Коли її руки очистилися від сажі та бруду, Йорик заговорив. Його голос вібрацією віддавався в Ліриній спині.

— Ліро Красномовна, що це за намір відвідати мертвих?

— Йорику, він прийшов до мене уві сні. Я бачила дух Род-жера та знала, що він кличе мене… Ти ж пам'ятаєш Роджера? Так от, після того як ми розлучилися, його було вбито, і в цьому винна я — принаймні, в мене таке відчуття. Тож я гадаю, що повинна завершити те, що розпочала: спуститися до країни мертвих і вибачитися, а по змозі й витягнути його звідти. Якщо Віл зможе відчинити прохід до світу мертвих, то ми повинні будемо це зробити.

— «Можемо» та «повинні» — це не одне й те саме.

— Але коли ти повинен і можеш, виправдань бездіяльності немає.

— Поки ти жива, твоє місце серед живих.

— Ні, Йорику, — тихо промовила дівчинка, — поки ми живі, ми повинні виконувати свої обіцянки, хоч які б складні вони не були. Будь ласка, нікому цього не кажи, але я боюся до смерті. Я воліла б ніколи не бачити цього сну, і мені шкода, що Білу спало на думку, що ніж можна використати, аби проникнути туди. Але це вже сталося, і ми не можемо просто забути про це.

Ліра відчула, що Пантелеймон тремтить, та погладила його запаленою долонею.

— Однак ми не знаємо, як туди потрапити, — додала вона. — І доки ми не спробуємо, ми цього не дізнаємося. А що робитимеш далі ти, Йорику?

— Я зберу свій народ і повернуся на північ. Ми не можемо жити в горах — навіть сніг тут інший. Я гадав, ми зможемо жити тут, але біля моря, навіть якщо воно буде теплим, нам жилося б легше. Утім, дізнатися про це коштувало витрачених зусиль… Ліро Красномовна, я чую наближення війни. До того, як вирушити сюди, я розмовляв із Серафіною Пеккала, і вона повідомила мені, що збирається зустрітися із Владарем Фаа та циганами. Якщо спалахне війна, ми будемо потрібні.

Ліра заворушилася, схвильована згадуванням імен своїх старих друзів. Однак Йорик Бернісон ще не закінчив:

— Якщо ти не зможеш повернутися зі світу мертвих, ми більше не зустрінемося, адже в мене немає душі. Моє тіло залишиться на землі, зрештою ставши її частиною. Але якщо станеться так, що ми обоє виживемо, то ти завжди будеш бажаним і почесним гостем на Свольбарді — втім, як і Віл. Він казав тобі, за яких обставин ми зустрілися?

— Ні, — відповіла Ліра, — я лише знаю, що це сталося на річці.

— Він сконфузив мене. Я гадав, що на це не здатен ніхто на світі, але цей хлопець-підліток був надто сміливим і надто кмітливим для мене. Мені не подобається те, що ти маєш виконувати свій задум, але, за винятком цього хлопця, я не знаю нікого, кому я довіряв би як супутнику в такій подорожі. Ви варті одне одного. Щасти тобі, Ліро Красномовна!

Дівчинка підвелася, охопила руками шию ведмедя та притиснулася до його смуху, неспроможна щось вимовити.

За хвилину Йорик обережно відняв її руки, повернувся та мовчки пішов у темряву. Лірі здалося, що його силует зник серед снігів майже миттєво, але можливо, це через сльози на очах.

Коли Віл почув її кроки, він повернувся до галівесп'ян і промовив:

— Не рухайтеся. Дивіться, в мене ніж, і я збираюся скористатися ним. Залишайтеся там, де ви є.

Він вийшов із печери й побачив, що Ліра стоїть на місці та плаче, а Пантелеймон у вигляді вовка задер морду до чорного неба. Дівчинка мовчала. Абсолютну темряву порушував лише відблиск ще не згаслого багаття на снігу, котрий і собі віддзеркалювався від мокрих щік дівчинки. Віл підійшов і мовчки подивився їй в очі, і в нього з'явилося відчуття, що їх пов'язують невидимі, але міцні нитки.

— Я так люблю його, Віле, — тремтячим голосом прошепотіла Ліра. — Він виглядав таким старим! Голодним, сумним і старим… Ми залишилися самі, так? Нам більше нема на кого покластися… Але ми ще не виросли, ми надто молоді… Бідолашний пан Скоресбі загинув, а Йорик постарів… Тож те, що ми мусимо зробити, лягає цілком на наші плечі.

— Ми можемо це зробити, — впевнено сказав Віл. — Я більше не збираюся озиратися назад. Ми можемо це зробити! Але зараз нам слід поспати, а якщо ми залишимося в цьому світі, може прилетіти гіроптер, що його викликали галівесп'яни. Я збираюся прорізати вікно до якогось світу, де ми зможемо відіспатися, і навіть якщо шпигуни підуть за нами, ми здихаємося їх наступного разу.

— Так, — промовила Ліра, шморгнула носом, витерла його та обома долонями почала терти собі очі. — Зробімо це. Ти впевнений, що ніж таки спрацює? Ти його вже перевіряв?

— Я просто знаю, що з ним усе гаразд.

Щоб утримати галівесп' ян на відстані, Пантелеймон став тигром, і Віл із Лірою слідом за ним увійшли до печери та взяли свої рюкзаки.

— Що ви робите? — спитала Салмакія.

— Переходимо до іншого світу, — відповів Віл і підвів ніж. У руці з'явилося вже знайоме тепле відчуття — хлопець навіть гадки не мав, як він любить цю зброю.

— Але ви повинні дочекатися гіроптерів лорда Ізраеля, — суворо промовив Тіаліс.

— Ми йдемо, — сказав Віл. — Якщо ви наблизитеся до ножа, я вас уб'ю. Коли ви мусите йти услід за нами, робіть це, але ми не залишимося тут.

— Ти збрехав!

— Ні, — втрутилася Ліра, — це я збрехала. Віл не бреше, будьте певні.

— Проте куди ви?

Віл не відповів, лише почав водити ножем у темному повітрі. За хвилину з'явилося віконце.

— Ви припускаєтеся помилки, — промовила Салмакія. — Зрозумійте це та вислухайте нас. Ви не знаєте…

— Знаємо, — перервав її хлопець. — Ми все добре обміркували, але про наше рішення ми скажемо вам лише завтра. Можете піти з нами, а можете повернутися до лорда Ізраеля.

Вікно виходило до світу, до якого він разом із Баругом і Балтамосом утік від Метатрона — теплого нескінченного пляжу з деревоподібними папоротями, що росли за дюнами. Віл сказав:

— Тут безпечно, тож ми спатимемо тут.

Він почекав, поки галівесп'яни та Ліра пройдуть крізь вікно, і відразу зачинив його. Вони з Лірою попадали на пісок, надто виснажені, щоб шукати кращого місця. Леді Салмакія озиралася довкола, а Тіаліс налаштував свій магнітний резонатор та почав передавати в темряву повідомлення.

Наміроліт

— Моя дитина! Моя дочка! Де вона? Що ти зробив? Дівчинка моя! Ти розриваєш моє серце — зі мною їй нічого не загрожувало, а де вона зараз?

Крик пані Кольтер луною відбивався від мурів кімнати нагорі адамантової башти. Жінка була прив'язана до стільця, її волосся було розпатланим, одяг розірваним, а очі шаленими, її деймон-мавпа борсався та смикався на підлозі, скутий срібним ланцюгом.