Янтарне скло, стр. 27

Там його розламали, дістали зсередини гладке бліде насіння, схоже на яйця розміром із ніготь Мері, та ретельно оглянули кожну насінину. Мулефа пояснили: якщо насінні коробочки взагалі коли-небудь розкриваються, то лише внаслідок постійного тертя об жорстку поверхню доріг, а проростити насіння дуже складно. Без догляду мулефа ці дерева невдовзі вимерли б. Кожен рід залежав від іншого, до того ж такий симбіоз уможливлювала лише деревна олія. Мері важко було це зрозуміти, але мулефа, здається, казали, що ця олія являє собою центральний елемент їхнього мислення та відчуттів: молоді мулефа не мали мудрості дорослих тому, що. не могли користуватися колесами, а отже, і вбирати олію своїми шпорами.

Саме тоді Мері вперше побачила зв'язок між мулефа та питанням, котре мучило її останні декілька років життя.

Але не встигла вона дослідити це питання краще (будь-яка розмова з мулефа була складною та тривалою, адже вони полюбляли пояснювати та ілюстрували свої аргументи десятками прикладів, ніби демонструючи цим, що вони нічого не забувають і здатні миттєво навести будь-яку інформацію), як на поселення напали.

Так уже сталося, що Мері побачила нападників першою, хоча вона й не знала, хто це такі.

Це трапилося після полудня, коли вона допомагала ремонтувати дах хатинки. Мулефа зводили лише одноповерхові будівлі — лазити сходами вони не вміли. Мері, проте, дуже подобалося підніматися над землею, до того ж двома руками вона могла класти очеретяну покрівлю та в'язати вузли набагато спритніше, ніж її хазяї — а техніку зведення покрівлі вона вивчила дуже швидко.

Отже, її пристебнули до стропил будинку, і наразі вона ловила пучки очерету, які їй кидали знизу, насолоджуючись до того ж прохолодним вітерцем, що дув із води та пом'якшував спеку. Раптом вона краєм ока вловила наче якийсь білий спалах.

Він надійшов з боку тієї блискучої поверхні, котру Мері мала за море. Жінка прикрила очі від сонця та побачила цілий флот із високих білих вітрил, що по одному виникали з полуденного марева та мовчки линули в напрямку гирла річки.

— Мері! — вигукнув своєю мовою заліф, що стояв знизу. — Що ти бачиш?

Жінка не знала, як буде «вітрило» чи «човен», тож просто сказала: «Високі, білі, багато».

Заліф відразу подав сигнал тривоги, і всі мулефа, що почули його, припинили роботу та кинулися до центру селища, скликаючи дитинчат. За хвилину всі мулефа вже були готові тікати.

Аталь, її подруга, крикнула їй:

— Мері! Мерщій! Туалапі! Туалапі!

Усе це сталося так швидко, що Мері ледь встигла злізти на землю. Білі вітрила вже увійшли до гирла річки, легко долаючи течію. Мері замилувалася дисциплінованістю матросів: вітрильники рухалися, наче зграя шпаків, синхронно змінюючи напрямок. Ці білосніжні стрункі вітрила були такими чудовими! І вони згиналися та занурювалися у воду…

Їх було десь сорок, а може, й більше, і вони пересувалися проти води набагато швидше, ніж здавалося Мері. Але вона не побачила на борту матросів і лише тоді зрозуміла, що це були зовсім не човни, а велетенські птахи. Вітрилами їй здалися їхні крила — птахи пересувалися, підвівши крила вертикально та виставивши одне з них уперед, і саме тому в Мері склалося враження, що вона бачить ніби яхти.

Часу на розглядання цих істот не залишалося: вони вже досягли берега річки біля поселення та дерлися на нього. Їхні шиї були схожі на лебедині, а дзьоби були завдовжки з передпліччя Мері. Довжина їхніх крил удвічі перевищувала її зріст, а лапи були дуже товстими та міцними, тож не було нічого дивного, що вони рухалися у воді так швидко.' Залишалося тільки бігти щодуху.

Мері так і зробила — слід було наздогнати мулефа, які вже виїжджали з селища на шосе, вигукуючи її ім'я. Вона добігла до них саме вчасно: її подруга Аталь стояла та чекала на неї, і щойно Мері скочила їй на спину, вона вдарила ногами по дорозі та почала набирати швидкість, наздоганяючи своїх товаришів, котрі вже здолали частину підйому.

Птахи, які пересувалися по землі не так спритно, як по воді, швидко облишили переслідування та повернулися до поселення.

Спершу вони кинулися до сховищ їжі: рикаючи, неприємно каркаючи та смикаючи своїми грізними дзьобами, вони почали пожирати сушене м'ясо та запаси фруктів і зерна. За хвилину все, що було в селищі їстівного, зникло в їхніх черевах.

Потім туалапі відшукали сховище коліс і спробували розбити їх, але це їм не вдалося. Мері відчула, що її нові друзі напружилися від тривоги, стоячи на вершині пагорба та спостерігаючи, як птахи одне за одним кидають колеса на землю та б'ють і шкрябають їх своїми могутніми лапами — але, звичайно, це не могло ушкодити міцні жорна. Схоже, мулефа непокоїло те, що нападники покотили декілька коліс до води, штовхаючи їх дзьобами. Впавши у воду, колеса важко попливли за течією в напрямку моря.

Тоді величезні білосніжні птахи почали брутальними ударами лап та дзьобів руйнувати все, що бачили. Мулефа, які стояли поруч із Мері, щось бурмотіли чи навіть завивали від засмучення.

— Я допоможу, — сказала їм Мері. — Ми зробимо все знову.

Проте лиховісні створіння ще не закінчили: підвівши свої чудові крила, вони припали до землі та спорожнили кишечники. Вітер із моря поніс вгору по схилу сморід, а серед розламаних балок та розкиданого очерету з'явилися купи та калюжі зелено-чорно-коричнево-білого калу. Потім, незграбно перевалюючись із боку на бік, птахи повернулися до річки та попливли за течією до моря.

Лише після того, як остання біла постать зникла у спекотному мареві, мулефа поїхали вниз по дорозі. Вони були охоплені сумом і гнівом, але, здається, найбільше їх хвилювало те, що сталося зі сховищем коліс.

Із п'ятнадцяти насінних коробочок, котрі були там до нападу, залишилося лише дві. Всі інші птахи зіштовхнули у воду, і тепер вони пливли до моря. Але на найближчому вигині річки була піщана обмілина, і Мері здалося, що там застрягло одне з коліс. Тож вона, здивувавши та стривоживши мулефа, скинула одяг, прив'язала до зап'ястя шнур і попливла до колеса. Як вона з'ясувала, на обмілині було не одне, а цілих п'ять коліс, і Мері, просмикнувши шнур через центральні отвори в них, важко попливла назад, тягнучи за собою свої трофеї.

Вдячність мулефа була величезною. Вони ніколи не заходили у воду, лише рибалили з берега, намагаючись при цьому не намочити свої ноги та колеса. Мері вирішила, що їй нарешті вдалося зробити щось по-справжньому корисне для них.

Того ж вечора, за убогою вечерею із солодких корінців, мулефа розповіли їй, чому вони такі небайдужі до коліс. Колись давно коліс було вдосталь і цей світ був багатим та сповненим життя, а існування мулефа було радісним і майже безтурботним. Але багато років тому зі світом сталося щось лихе: попри всі зусилля, любов та увагу, котрі мулефа спрямовували на колісні дерева, ті поступово вимирали.

Бабки

Ама підіймалася стежкою, що вела до печери. За плечима в неї висіла торба з молоком і хлібом, а в серці вирувала тривога. Як їй непомітно наблизитися до сплячої дівчинки?

Вона підійшла до скелі, біля якої жінка наказала їй залишати їжу, і поклала пакунок на землю, але після цього не повернула додому, а почала продиратися далі, повз печеру та крізь хащі рододендронів. Зупинилася вона лише там, де дерева рідшали й починалася долина райдуг.

Тоді дівчинка та її деймон стали грати в одну гру: вони дерлися на уступи скель, пробиралися крізь серпанок водяних бризок біля невеличких водоспадів і терлися об унизане росою листя доти, доки волосся Ами та смух деймона-білки не вкрилися мільйонами крихітних перлин вологи. Гра полягала в тому, щоб досягти вершини, долаючи при тому спокусу протерти очі. Незабаром сонячне сяйво перед очима дівчинки розпалося на іскри червоного, жовтого, зеленого, блакитного й інших проміжних кольорів, але вона не повинна була проводити по обличчю рукою — інакше гру було б програно.