Янтарне скло, стр. 11

Жінка залізною рукою тримала чашу, а другою намагалася підвести голову Ліри.

— Не ворушись, люба… Заспокойся, тихше. Випий свій чай. Але тут дівчинка смикнулася та майже розлила напій.

Вона закричала голосніше:

— Дайте мені спокій! Я не хочу! Відпустіть мене! Віле, Віле, допоможи мені… допоможи…

Жінка схопила дочку за волосся, відводячи її голову назад, і притиснула чашу до її губ.

— Не буду! Тільки торкніться мене, і Йорик відірве вам голову! О Йорику, де ти? Йорику Бернісон! Допоможи мені, Йорику! Я не буду! Не буду!

Але тут за командою жінки золотава мавпа стрибнула на деймона Ліри та міцно стиснула його сильними чорними пальцями. Деймон почав змінювати форму — швидше, ніж Ама будь-коли бачила: кішка-змія-пацюк-лисиця-птах-гепард-вовк-ящірка-тхір…

Проте хватка мавпи не слабшала. І тут Пантелеймон став дикобразом.

Мавпа заверещала та випустила свою здобич: в її лапі, тремтячи, стирчали три довгі голки. Пані Кольтер сердито крякнула та вільною рукою сильно вдарила Ліру по обличчю, і дівчинка впала на землю, ударившись потилицею. До того, як вона прийшла до тями, чаша з зіллям уже була біля її рота, і їй залишалося або ковтнути, або задихнутися.

Найбільше Амі хотілося заткнути вуха: булькотіння рідини, крики, кашель, ридання, благання, блювота — усього цього було для неї забагато. Але потроху стало тихіше, час від часу було чути лише схлипування дівчинки, котра дедалі глибше занурювалася в сон — зачарований сон? Ні, отруєний! Сон через сонне зілля! Ама побачила, як біля горла дівчинки матеріалізувалася біла смуга — це її деймон із зусиллям перетворився на довге створіння з білосніжним смухом, блискучими чорними очима та хвостом із чорною китичкою на кінчику і влігся біля Ліриної шиї.

Пані Кольтер тихо співала якісь колискові, гладячи дочку по щоці. Для Ами ці пісні не мали сенсу, адже вона не знала слів, і вони видавалися їй низкою безглуздих складів, вимовлених надзвичайно приємним голосом: ла-ла-ла, ба-ба-бу-бу…

Нарешті спів скінчився, і жінка вчинила щось дивне: взяла ножиці та почала підстигати дівчинці волосся, повертаючи її сплячу голову то туди, то сюди та розглядаючи зачіску. Потім вона узяла одне золотаво-русяве пасмо та поклала його в золотий медальйон, що висів у неї на шиї. Ама знала, навіщо це їй потрібно: вона збиралася використати волосся для якогось заклинання. Але спочатку жінка притиснула локон до губ… Як дивно!

Золотава мавпа витягла останню з голок дикобраза й щось сказала жінці, котра підвелася та схопила зі стелі печери кажана, який там висів. Маленьке чорне створіння засмикалося та заверещало комариним голосом, і цей звук голками впивався Амі в мозок. Далі дівчинка побачила, як жінка передала кажана своєму деймону, і той потягнув за одне з чорних крил, доки воно не порвалося та не повисло на білій жилці. Вмираючи, кажан усе верещав, а його товариші безладно металися довкола. Луск! Луск! — золотава мавпа відривала від тваринки то лапку, то крило, поки не розірвала її на шматки. Жінка весь цей час похмуро лежала на своєму спальному мішку та повільно їла плитку шоколаду.

Час спливав. Стало темно, зійшов місяць, і нарешті жінка та її деймон заснули.

Ама обережно випростала затерпле тіло, вийшла зі свого закутку та навшпиньках прокралася повз сплячих. Вискочивши з печери, вона не видала ні звуку доти, доки не пробігла половину відстані до селища.

Її підганяв страх — вона щосили бігла вузькою стежкою, а над нею у вигляді сови тихо летів її деймон. Нарешті чисте прохолодне повітря, невпинне хитання верхівок дерев, блиск забарвлених місяцем хмарок у темному небі та розсипи зірок трохи її заспокоїли.

Побачивши купку дерев'яних домівок, дівчинка зупинилася, простягла руку, і її деймон усівся їй на кулак.

— Вона брехала! — вигукнула Ама. — Вона брехала нам! Що нам робити, Кулангу? Може, сказати татові? Що ми можемо зробити?

— Ні, татові казати не треба, — сказав деймон. — Буде ще більше неприємностей. У нас є ліки, й ми можемо розбудити дівчинку. Ми повернемося туди, коли жінка знову піде кудись, розбудимо дівчинку та заберемо її.

Ця думка наповнила їх обох страхом, але вона вже була висловлена, а паперовий пакунок тихо лежав у кишені Ами, і вони знали, як його використати…

… прокинутися, я її не бачу, але знаю, що вона неподалік…. Вона завдає мені шкоди…

— О Ліро, не лякайся! Якщо ти теж налякаєшся, я можу збожеволіти…

Вони спробували обійнятися, однак їхні руки лише пройшли крізь порожнє повітря. Аби Роджер краще зрозумів, що вона хотіла йому сказати, Ліра наблизила губи до маленького блідого обличчя посеред темряви й зашепотіла:

— Я намагаюся прокинутися… Я боюся проспати все життя й потім померти — я хотіла б спочатку прокинутися. Мені навіть начхати, якщо я прокинуся лише на годину — головне, щоб я була жива й по-справжньому прокинулася. Я навіть не знаю, чи насправді все це відбувається, чині, але, Роджере, я допоможу тобі! Присягаюся!

— Проте, Ліро, якщо ти бачиш сон, то, коли прокинешся, можеш не повірити в його справжність. Особисто я б не повірив — я вважав би, що це лише сон.

— Ні! — енергійно вигукнула Ліра та…

5

Адамантова башта

Каньйон і без того був величезним, але враження від нього посилювало озеро розплавленої сірки, що час від часу раптом вивергало стовбури отруєного диму. Озеро перетинало шлях поодинокій крилатій істоті, яка стояла на його краю.

Якби ангел злетів у небо, то вороги, котрі «сіли йому на хвіст», але потім загубили, відразу знову побачили б його. Але якби він залишався на землі, то на подолання цього відтинку шляху йому знадобилося б забагато часу, і його інформація могла б надійти надто пізно.

Доводилося обрати найризикованіший варіант. Ангел почекав, доки з жовтої поверхні злетіла велика хмара смердючого диму, та кинувся вперед, у саму її гущину.

Його різкий рух помітили аж чотири пари очей у різних частинах неба, і відразу чотири пари крил ударили по задимленому повітрю, наближуючи сторожів до сірчаної хмари.

І почалося полювання, в якому переслідувачі не бачили здобич, а та й зовсім нічого не бачила. Першим вирватися із хмари на протилежному березі озера могло означати порятунок, а могло — швидку смерть.

На жаль для поодинокого ангела, він досяг чистого повітря лише через декілька секунд від одного з переслідувачів. Вони відразу зблизилися. За кожним із них тягнувся хвіст із випарів, і кожен відчував запаморочення від нудотного диму. Переслідуваний кинувся геть, і на мить йому здалося, що все буде гаразд, але потім із сірчаної хмари вилетів ще один переслідувач, і всі троє злилися у вирі мигаючих спалахів, то підіймаючись угору, то падаючи вниз, щоб, зрештою, не звалитися на скелі на дальньому березі озера. Двоє інших мисливців так і не вилетіли із хмари.

На західному кінці пасма зубчастих гір, на піку, що панував над рівниною внизу та долинами позаду, стояла базальтова фортеця. Вона видавалася природним подовженням гори — ніби мільйони років тому її викинуло на поверхню виверженням вулкана.

У величезних печерах під височенними мурами в бездоганному порядку лежали припаси всіх ґатунків; в арсеналах і гамазеях перевірялися незліченні бойові машини; у кузнях під горою вулканічний вогонь живив горни, у яких розплавлялися та сполучалися фосфор і титан, створюючи невідомі доти сплави.

На найвідкритішому боці фортеці, в точці біля підніжжя величезних мурів, там, де вони поставали зі прадавніх потоків лави, знаходилися затінені крихітні ворота — вхід у фортецю, біля якого день і ніч стояв вартовий, спостерігаючи за місцевістю та допитуючи всіх, хто хотів увійти.

На стіні над ним саме змінювалися вартові. Аби зігрітися, вартовий кілька разів притупнув ногами та поплескав себе по плечах долонями в рукавичках — настала найхолодніша година ночі, а полум'я газового ріжка, що горів поруч із ним, майже не гріло. Він знав, що за десять хвилин його страждання скінчаться — прийде зміна, і тоді на нього чекають чашка гарячого шоколаду, курильна трава, а найголовніше — ліжко.