Магічний ніж, стр. 54

— Що ж, із вашими документами, здається, все гаразд, — сказав він та віддав картку Мері. Було видно, що він нервується й не проти поспілкуватися. Декілька секунд помовчавши, він спитав:

— А ви не знаєте, що там, під наметом?

— Особисто я цієї штуки не бачила, — відповіла жінка. — Саме тому мене сюди прислали.

— Так, розумію. Тож проходьте, докторе Пейн.

Чоловік відійшов убік та дозволив їй розшнурувати вхід до намету. Мері сподівалася, що він не помітить, як тремтять її руки. Притиснувши рюкзак до грудей, вона ступнула всередину. «Обдури охоронця», — гаразд, це вона зробила, але в неї й досі не було жодної здогадки про те, що вона побачить у наметі. Вона не дуже здивувалася б, побачивши місце археологічних розкопок, труп чи навіть метеорит, але досвід її попереднього життя нітрохи не підготував її до квадратного метра отвору в нікуди, що висів у повітрі, або до виду мовчазного сплячого міста біля моря, котре вона побачила, пройшовши крізь цей отвір.

13

Езагетр

Коли зійшов місяць, відьми почали накладати заклинай ня, призначене вилікувати Вілову рану.

Вони розбудили його та попросили покласти ніж н. І відкриту ділянку, туди, де на нього падало місячне сяйво. Ліра сиділа поруч, помішуючи в казані, що стояв на вогн і, якісь трави. Відьми ритмічно плескали в долоні, гупали ногами та щось вигукували, а Серафіна схилилася над ножем і високим напруженим голосом заспівала:

І Серафіна разом зі своїми товаришками долонями й ногами відбивала ритм та напружувала горлянку, видаючи дике виття, котре, мов пазурі, рвало повітря на шматки. А Віл наче скам'янілий сидів у центрі цього первісного танка, відчуваючи, як по його спині бігають мурашки.

Тоді Серафіна Пеккала повернулася до хлопця, взяла його поранену руку до своїх долонь і знову заспівала, і її високий чистий голос сочився таким напруженням, що вона аж здригалася, а очі палали невгасимим вогнем. Але Ніл опанував себе та сидів не ворушачись. Заклинання тривало.

Віл майже відчув, як усі атоми його тіла реагують на ці накази, тож йому залишалося тільки приєднатися до них, спонукаючи свою кров прислухатися до цих слів та підкоритися.

Серафіна Пеккала випустила його руку та повернулася до залізного казана, що кипів над вогнем. Від нього ідіймалася гірка пара, а рідина в ньому несамовито булькотіла.

Відьма заспівала:

З цими словами вона взяла в руку свій власний ніж та розщепила паросток вільхи по всій довжині. Розріз забілів у світлі місяця. Серафіна намазала рідиною з казана розколину та з'єднала половинки деревця, і Віл побачив, що ніяких слідів тріщини на його корі не залишилося.

Тут він почув, як Ліра різко видихнула, повернувся та побачив, що інша відьма напруженими руками утримує зайця, котрий щосили вигинався, намагаючись утекти. Тварина тріпотіла, пручалася, шаленими очима оглядала світ, але руки відьми були безжальними. Однією рукою тримаючи охопленого нестямою зайця за передні лапи, вона другою стиснула задні та потягла за них, і черевце вухастої істоти випнулося.

Блиснув ніж Серафіни. Віл відчув, як його голова запаморочилася, та побачив, що Ліра стримує надзвичайно збудженого Пантелеймона, котрий зі співчуття сам набув вигляду зайця. Справжній заєць тим часом завмер, його круглі очі почали тьмяніти, груди піднялися й опустилися, а нутрощі заблищали в місячному промінні.

Але Серафіна взяла в руку казан, налила трохи відвару в зяючу рану та закрила її пальцями. Потім вона почала погладжувати шерсть, і невдовзі рани вже не було.

Відьма, що тримала тварину, ослабила хватку та обережно опустила «пацієнта» на землю. Той обтрусився, повернувся, щоб лизнути собі бік, смикнув вухами та скубнув травинку, наче довкола нікого не було. Тут він, здавалося, усвідомив, що стоїть посеред кола людей, стрілою кинувся в темряву, живий і здоровий, як раніше.

Ліра погладила Пантелеймона, глянула на Віла та побачила, що він розуміє сенс цієї вистави: зілля було готове. Він простягнув руку, і Серафіна нанесла паруючу суміш на кровоточиві обрубки пальців. Під час цієї процедури хлопець відвів погляд і декілька разів різко вдихнув, але руку не відсунув.

Щойно рідина цілком покрила відкриту рану, відьма притиснула до руки розварені трави та перев'язала її смуга шовку. Заклинання було накладено.

Усю решту ночі Віл міцно спав. У горах було прохолодно, і відьми прикрили його листям, до того ж його зігрівало тіло Ліри, котра згорнулася поруч із ним. Уранці Серафіна знову обробила рану, і хлопець з виразу її обличчя спробував здогадатися, чи загоюється його рука, але, очевидно, відьми добре вміли володіти собою — її обличчя було спокійним і безпристрасним.

Після сніданку Серафіна повідомила, що вночі відьми порадилися й вирішили, що позаяк вони прибули до цього світу, щоб відшукати Ліру та охороняти її, то вони допоможуть дівчинці в її новому завданні, а саме супроводять Віла до його батька.

Отже, вони вирушили, і більшу частину шляху все було тихо-мирно. Для початку Ліра звернулася до алетіометра і дізналася, що вони мають іти в напрямку далеких гір, ледь видних за великою затокою. Вони ніколи ще не підіймалися так високо в гори над містом, а тому й гадки не мали про обриси берега, а ті гори раніше були сховані за горизонтом. Але коли ліс рідшав або вони проходили поруч з урвищем, їм ставало видно порожнє синє море та високі голубі гори, що десь біля них знаходилася мета їхньої подорожі. Судячи з усього шлях мав бути довгим.