Магічний ніж, стр. 36

Башта Ангелів

— А хто той чоловік із ножем? — спитав Віл.

Вони були в салоні «Роллс-Ройса» та їхали Оксфордом. Сер Чарльз сидів попереду, напівобернувшись до Віла з Лірою, котрі розмістилися на задньому сидінні. Пантелеймон у вигляді миші згорнувся в долонях дівчинки.

— Особа, котра має на ніж не більше прав, ніж я — на алетіометр, — відповів сер Чарльз. — На жаль для нас усіх, прилад наразі в мене, а ніж — у нього.

— До речі, як ви дізналися про інший світ?

— Я знаю багато речей, про які ви й гадки не маєте. Я набагато старший і краще поінформований. Між цим і тим світами існує чимало проходів, і ті, хто знає місце їх розташування, можуть легко ходити туди-сюди. У Ситагазі є Гільдія Знаючих Людей, і вони весь час це роблять.

— Ви ж не з цього світу, так? — раптом спитала Ліра. — Ви звідти, правда?

На краю її пам'яті знову щось промайнуло. Вона була майже впевнена, що вже бачила його раніше.

— Не з цього, — відповів Летром.

Вони замовкли. Через деякий час Віл сказав:

— Якщо нам доведеться взяти ніж у того чоловіка, нам варто більше дізнатися про нього. Він же не віддасть нам ніж просто так?

— Звичайно, ні. Це єдина річ, що не підпускає близько примар. Хай там як, але забрати в нього ніж буде нелегко.

— Примари бояться того ножа?

— Дуже.

— А чому вони нападають лише на дорослих?

— Вам не потрібно це знати. Це не має значення Ліро, — повернувся до дівчинки сер Чарльз, — розкажи мені про твого чудового друга.

Він мав на увазі Пантелеймона. і щойно він це про мовив, Віл зрозумів, що змія, котру він бачив у руках Летрома, була його деймоном, отже, той прийшов із Ліриного світу. Він спитав про Пантелеймона тому, що бажав збити їх із пантелику: він не знав, що Віл бачим його деймона.

Ліра піднесла Пантелеймона до грудей, і він став чорним пацюком, двічі обернув свій хвіст навколо її зап'ястя і тепер сердито дивився червоними очима на сера Чарльза.

— Ви не повинні були його побачити, — сказала Ліра. — Це мій деймон. Люди в цьому світі вважають, що в них немає деймонів, але вони таки є. Ваш був би гнойовим жуком.

Летром відповів:

— Єгипетські фараони були згодні, щоб їх репрезентував скарабей, так чому б мені опиратися? Отже, ти з якогось іншого світу? Як цікаво. Алетіометр зробили саме там чи ти вкрала його під час своїх подорожей?

— Мені його дали! — розсерджено промовила Лі ра. — Я отримала його від Ректора Коледжу Джордана, що знаходиться в моєму Оксфорді. Він мій по праву. До того ж ви ніколи не дізналися б, що з ним робити. Ви лише дурноголовий смердючий дідуган, і ви не навчилися б його читати навіть за тисячу років. Для вас це лише іграшка! А мені й Вілу він потрібен, отже, не тривожтеся, ми його собі повернемо.

— Побачимо, — промовив сер Чарльз. — Ось тут я ви садив тебе минулого разу. Виходите?

— Ні, — відповів Віл, помітивши неподалік поліцейське авто. — Через примар ви не можете пройти до Сигаза, тому не має значення, чи будете ви знати, де знаходиться вікно. Висадіть нас трохи далі по кільцевій дорозі.

— Як бажаєте, — погодився сер Чарльз, і машина рушила далі. — Коли ви отримаєте ножа, зателефонуйте мені, й Алан прийде по вас.

Доки шофер не зупинив автомобіль, вони мовчали, коли ж діти вийшли, Летром опустив скло та сказав Вілові:

— Між іншим, навіть не думайте повертатися без ножа. Прийдеш до мене без нього, і я відразу викличу поліцію. Я гадаю, почувши твоє ім'я, вони не затримаються з приїздом. Ти ж Вільям Пері, так? Я так і думав, сьогоднішній газеті я бачив твою фотографію, і вона вельми чітка.

Машина вже давно від'їхала, а Віл усе мовчав. Ліра потрусила його за плече.

— Усе гаразд, — мовила вона, — він нікому не скаже. Якби він збирався, то міг зробити це вже десять азів. Ходімо.

За десять хвилин вони вже стояли на невеличкій площі біля підніжжя Башти Ангелів. По дорозі Віл розповів дівчинці про деймона-змію, і вона застигла на місці, знову відчувши ворушіння якихось спогадів. Ким був цей старий? Де вона його бачила? Але її пам'ять знову так і не прояснилася.

— Я не хотіла казати Летрому, — тихо промовила Ліра, — але минулої ночі я бачила на вежі чоловіка. Він дивився, як діти полюють на кішку.

— Який він на вигляд?

— Це юнак, майже хлопець, із кучерявим волоссям, але я бачила його недовго — він лише на мить визирнув із-за зубців… Я подумала, що він, мабуть… Пам'ятаєш Анжеліку та Паоло? Малий тоді сказав, що в них є старший брат і що він також прийшов до міста, а потім сестра змусила Паоло замовкнути, ніби це якась таємниця. Так от, гадаю, що це й є той брат. Либонь, все це пов'язане з тим ножем, і Анжеліка з Паоло про нього добре знають. Думаю, саме тому вони прийшли раніше за інших дітей.

— Може, й так, — подумавши, відповів Віл.

Ліра згадала, як уранці розмовляла з дітьми: вони сказали їй, що жоден із них нізащо не піде до башти, бо там є якісь моторошні речі. Пригадала вона і власне почуття тривоги, спричинене тим, що вони з Пантелеймоном на шляху до вікна заглянули в напіввідчинені двері вежі. Можливо, зійти на неї дійсно могла лише доросла людина.

Тим часом Пантелеймон набув вигляду молі та в яскравих променях сонця пурхав довкола Ліриної голови, щось збуджено шепочучи їй.

— Тсс! — прошепотіла вона у відповідь. — У нас немає вибору, бо це наша провина. Ми маємо повернути алетіометр, а це єдиний можливий спосіб.

Віл вирішив оглянути все довкола й пішов праворуч, уздовж муру башти. Повернувши за ріг, він побачив, щ< і вежу та сусідню будівлю розділяє вузький брукований провулок, і пройшовся ним, звівши очі догори та оцінюючи те, що бачив. Ліра трималася за ним. Під вікном, розташованим на рівні третього ярусу, хлопець зупинився та звернувся до Пантелеймона:

— Ти можеш злітати туди та заглянути всередину?

Деймон відразу став горобцем та злетів у повітря. Проникнути всередину він не зміг: коли він опинився на підвіконні, Ліра різко видихнула та зойкнула. Пантелеймон на мить присів на підвіконня, після чого пірнув униз. Дівчинка почала глибоко дихати як людина, що ледь не потонула. Спантеличений Віл мовчки спостерігав за нею.

— Це важко, — пояснила Ліра. — Коли твій деймон віддаляється від тебе, стає боляче.

— Мені шкода. Ну, що там видно? — спитав Віл.

— Сходи, — відповів Пантелеймон, — сходи та темні кімнати. На стінах висіли мечі, списи та щити — мов у музеї. А ще я бачив чоловіка — він танцював.

— Танцював?

— Рухався назад-уперед і змахував руками. Може, він Пився з кимсь невидимим… Я лише мить бачив його крізь відчинені двері, та й то не зовсім чітко.

— Може, він бився з примарою? — припустила Ліра.

Але того, що побачив Пантелеймон, було замало для чітких висновків, і вони рушили далі. За баштою був огороджений високим кам'яним муром з битим склом нагорі невеличкий садочок — правильної форми клумби з якимись травами, посаджені довкола фонтана (Пантелеймон ще раз злітав угору та подивився). Уздовж четвертого боку вежі знову пролягав провулочок, котрий привів їх назад на площу.

— Нам доведеться увійти через двері, — сказав Віл.

З цими словами він піднявся на сходинки та штовхнув важкі дерев'яні двері. Всередину башти вдарили сонячні промені, міцні петлі зарипіли. Хлопець зробив кілька кроків через поріг, озирнувся та, нікого не побачивши, пішов далі. Ліра увійшла слідом, намагаючись триматися за Віловою спиною. Підлога складалася з кам'яних плит, майже досконало відполірованих часом і чиїмись ногами, а повітря всередині було прохолодним.

Віл побачив проліт сходів, що йшов донизу, обережно спустився на декілька сходинок, і його очам відкрилося велике приміщення з низькою стелею та величезною холодною піччю в дальньому кінці. Стіни кімнати були чорними від сажі. В ній нікого не було, і хлопець повернувся до холу. Там він побачив, що Ліра стоїть, притиснувши палець до губ і дивлячись кудись угору.