Мiстер Мерседес, стр. 68

Ходжес дістає свої ключі.

Брейді посуває тумблер Другої Речі, і жовтий вогник готовності змінюється на робочий зелений. Блимають фари Ходжесової машини. Тієї ж миті один раз коротко блимає зелений вогник на Другій Речі. Вона перехопила код СПД «Тойоти» і запам’ятала його точно так, як колись була перехопила код «мерседеса» місіс Трелоні.

Брейді використовував свою Другу Річ майже два роки, крадучи СПД і відмикаючи машини, щоб почистити їх від цінних речей і грошей. Прибуток від цих авантюр був незначним, але збудження вони дарували однаково яскраве. Коли він знайшов запасний ключ у бардачку «мерседеса» місіс Трелоні (той лежав у пластиковому пакеті разом з інструкцією до машини й реєстраційними документами), першою його думкою було — вкрасти машину, весело прокотитися на ній по всьому місту й покинути. Трішки її побити, просто заради розваги. Можливо, порізати оббивку сидінь. Але якийсь інстинкт підказав йому залишити все, як було. Що цей «мерседес» може ще зіграти більшу роль. І так воно й сповнилося.

Брейді застрибує до своєї машини й кладе Річ Другу до власного бардачка. Він дуже задоволений цією вранішньою роботою, але ранок ще не закінчився. Ходжес і сестра Олівії поїдуть на прощання. Брейді ж має попереду побачення. «МАК» наразі вже мусить бути відкритим, тож він бажає там роздивитися. Побачити, що в них там є із заходів безпеки. Перевірити, де в них встановлені камери стеження.

Брейді думає: «Я знайду шлях, як туди пробратися. Мені зараз пре».

А ще йому також треба зайти в інтернет і виграти квиток на четверговий концерт. Діла, діла, діла.

Він починає насвистувати.

— 11 —

Ходжес і Джейні Паттерсон входять у залу Вічного Упокою Похоронного салону Соумса за чверть до десятої і, завдяки її наполяганням поспішати, вони опиняються тут першими. Віко труни відкрите. Нижню її половину задрапіровано фестонами блакитного шовку. Елізабет Вортон у білій сукні в дрібні блакитні квіточки, які кольором гармонують з драпіровкою. Очі в неї заплющені. Щоки рожеві.

Джейні біжить проходом між двома шеренгами складаних стільців. Кидає короткий погляд на свою матір, потім поспішає назад. Губи в неї тремтять.

— Нехай дядько Генрі називає кремацію варварством, якщо йому так хочеться, але справжнім варварським ритуалом є оце лайно з відкритою труною. Вона зовсім не схожа на мою матір, вона схожа на якусь набиту тирсою ляльку.

— Тоді чому…

— Я на це погодилася, аби лиш заткнути дядька Генрі з його теревенями про кремацію. Вбережи нас Господь, щоб він не зазирнув під драпіровку й не побачив, що труна з пресованого картону, пофарбованого на сіре, щоб мати вигляд металевої. Тоді тут буде… ну, сам розумієш…

— Розумію, — каже Ходжес, обнімаючи Джейні однією рукою.

Потрошку досередини просочуються подруги покійної жінки, першими Алтея Ґрін, її сиділка, і місіс Гаррис, що була доморядницею. О двадцять хвилин по десятій, чи десь так («З модним запізненням», — думає Ходжес) прибуває, спираючись на руку свого брата, тітка Шарлотта. Дядько Генрі веде її по проходу, сам коротко позирає на труп, потім відступає назад. Тітка Шарлотта задивлено вглядається у відкинуте вгору обличчя, потім нахиляється і цілує мертві губи. Ледь чутним голосом вона промовляє:

— Ох, сестро, ох, сестро.

Уперше, відтоді як він з нею познайомився, Ходжес відчуває з її приводу щось інше за роздратування.

Декотрі там тихо тиняються, дехто перешіптується, лунають кілька приглушених спалахів сміху. Джейні обходить гостей, говорячи з кожним (їх там не більше дюжини, всі того типу, що його дочка Ходжеса називає «золотою старістю»), ретельно виконуючи свої обов’язки. До неї приєднується дядько Генрі, і в однім випадку, коли Джейні губиться — вона намагалася втішити місіс Ґрін — він обнімає її за плечі. Ходжесу приємно це бачити. «Рідна кров промовляє, — думає він. — У такі моменти, як цей, вона завжди промовляє».

Він тут чужа людина й тому вирішує подихати свіжим повітрям. Пару хвилин він стоїть на передньому ґанку, уважно обводить поглядом кілька автомобілів, припаркованих на протилежному боці вулиці, видивляючись чоловіка, який би самотньо сидів у якомусь з них. Нікого такого не бачить і раптом усвідомлює, що він сьогодні не бачив також і Холлі Мимрі.

Неспішно він іде за ріг, де гостьова парковка, і ось вона, там, тулиться, наче на сідалі, на задньому ґанку. На ній рідкісно недолуга коричнева сукня до литок. Волосся в неї зібране у недолугі бублики на скронях. Для Ходжеса вона схожа на принцесу Лею, яка рік просиділа на дієті Карен Карпентер [267].

Вона помічає на хіднику його тінь, здригається і щось ховає, прикривши долонею. Він підходить ближче, прихована річ виявляється напівдокуреною сигаретою. Вона дивиться на нього примруженими, стривоженими очима. Ходжесу спадає на думку, що це погляд собаки, яку багато разів били скрученою газетою за те, що напудила під кухонним столом.

— Не кажіть моїй матері. Вона думає, що я кинула.

— Зі мною ваша таємниця в безпеці, — каже Ходжес, думаючи собі, що Холлі вже досить доросла, щоб непокоїтися через несхвалення мамунею своєї, радше за все, єдиної поганої звички. — Можна мені посидіти поряд із вами?

— А чому ви не всередині, разом з Джейні?

Але вона посувається, даючи йому місце.

— Просто вийшов подихати. Окрім самої Джейні, я не знаю там жодної людини.

Вона озирає його всього з безцеремонною цікавістю дитини.

— Ви з моєю кузиною коханці?

Він заскочений не самим цим питанням, а тим ненормальним фактом, що воно викликає в нього бажання розсміятись. Він трохи шкодує, що не дав їй на самоті докурити тут її заборонену сигарету.

— Ну, — мовить він, — ми з нею добрі друзі. Може, краще облишимо цю тему?

Вона знизує плечима й випускає дим крізь ніздрі.

— Та для мене це гаразд. Я вважаю, що жінка мусить мати коханців, якщо вони їй потрібні. Мені самій ні. Мене не цікавлять чоловіки. Не те, щоби я була лесбійкою. Навіть не думайте такого. Я пишу поезію.

— Йо? Справді?

— Так. — І відразу, без паузи, наче йдеться про те саме. — Моя мати не любить Джейні.

— Справді?

— Вона думає, що Джейні не мусила забирати собі всі ті гроші, які залишила їй Олівія. Вона каже, що це несправедливо. Можливо, й так, але мені це байдуже, особисто мені.

Вона кусає собі губи на той манер, від якого Ходжеса навідує бентежне почуття дежавю, але вистачає якоїсь секунди, щоб зрозуміти, чому так: точно так це робила Олівія Трелоні під час їхніх співбесід у поліції. Рідна кров промовляє. Вона майже завжди промовляє.

— Ви не заходили досередини, — каже він.

— Ні, і не збираюся, і вона мене не змусить. Я ніколи не бачила мертвої людини й не бажаю розпочинати це робити зараз. Від цього в мене будуть кошмари.

Вона гасить сигарету об край ґанку, не затираючи її, а виламуючи вогонь, тицяючи недопалком, поки не летять іскри й розламується фільтр. Обличчя в неї бліде, як матове скло. Її починає трусити (коліна в неї майже буквально стукотять), і якщо вона не перестане жувати собі нижню губу, то ось-ось її прокусить.

— Це найгірша частина, — промовляє вона, і зараз зовсім не мимрить. Фактично, якщо її голос не перестане підноситись, невдовзі це стане криком. — Це найгірша частина, це найгірша частина, це найгірша частина!

Він обнімає її однією рукою за тремтячі плечі. На мить це тремтіння переростає в суцільну вібрацію всього її тіла. Він упевнено очікує, що зараз вона зірветься й побіжить (можливо, затримавшись достатньо лише для того, щоб обізвати його лапачем і дати ляпаса по обличчю). Потім дрижання стишується і вона природно кладе йому голову на плече. Дихання в неї уривчасте.

— Ви праві, — каже він. — Це найгірша частина. Завтра вже буде краще.

— А труна буде закрита?

— Йо.

Він скаже Джейні, що так і треба зробити, якщо тільки вона не хоче, щоб її кузина знову висиджувала тут, у компанії катафалків.