Мiстер Мерседес, стр. 65

Так само репетуючи, Френкі проповз трішки далі. Він почав дивитися вниз. Брейді подивився на матір. Дебора Енн Хартсфілд злегка, майже зовсім непомітно кивнула. Брейді не думав. Він просто копнув ногою по прокладеному потрійним памперсом заду Френкі, і той, незграбно перекидаючись, полетів донизу, що призвело Брейді на згадку те, як той жирний з Братів Блюзу перекидом скакав по церковному проходу. Під час першого перекиду Френкі ще репетував, але на другому його голова зустрілася з краєм сходинки й репетування вмент припинилось, так ніби Френкі був радіоприймачем і хтось його вимкнув. Це було жахливим, але в цьому мався й свій кумедний бік. Він перекидався далі, безвільно злітали розчепірюючись літерою Y, його ноги. Потім він бахнувся головою об долівку підвалу.

— Ох, Боже мій, Френкі упав! — скрикнула Дебора Енн. Кинувши лопаточку, вона побігла вниз сходами. Слідом за нею пішов і Брейді.

У Френкі була зламана шия, навіть для Брейді це було зрозумілим, бо та криво відстовбурчилась ззаду, але він ще залишався живим. Він дихав маленькими схлипами. З його носа текла кров. Ще дужче в нього кровила скроня. Туди-сюди ходили очі, але більше нічого не рухалося. Бідний Френкі. Брейді почав плакати. Його мати плакала також.

— Що нам робити? — спитав Брейді. — Що ми можемо зробити, мамо?

— Піднімись нагору та принеси мені подушку з дивана.

Брейді зробив, як вона сказала. Коли він знову повернувся до підвалу, пожежна машинка Семмі лежала у Френкі на грудях.

— Я намагалася дати її йому в руку, але він не може її втримати, — сказала Дебора Енн.

— Йо, — кивнув Брейді. — Ма’ть, його паралізувало. Бідний Френкі.

Френкі подивився вгору, спершу на свою матір, потім на брата.

— Брейді, — промовив він.

— Все буде добре, Френкі, — сказав Брейді й простягнув подушку.

Дебора Енн взяла її і поклала на обличчя Френкі. Це не забрало багато часу. Потім вона знову послала Брейді нагору, покласти подушку назад на диван і принести вологу ганчірку.

— Вимкни там плиту, — загадала вона йому. — Млинці підгорають. Я чую запах.

Вона витирала мокрою ганчіркою Френкі обличчя, щоб прибрати кров. Брейді подумав, що це так ніжно, так по-материнському. З роками він зрозумів, що таким чином вона також прибирала з обличчя Френкі ниточки чи волокна, які на ньому могла залишити диванна подушка.

Коли Френкі вже лежав чистим (хоча у волоссі в нього ще лишалася кров), Брейді з матір’ю сиділи на сходах і дивились на нього. Дебора Енн обіймала Брейді за плечі.

— Пора вже мені, либонь, подзвонити у дев’ять-один-один, — промовила вона.

— Окей.

— Він дуже сильно штовхнув Семмі, і Семмі впала сюди, вниз. Потім він намагався полізти за нею і втратив рівновагу. Я робила млинці, а ти розкладав туалетний папір по ванних кімнатах на другому поверсі. Ти нічого не бачив. Коли ти спустився в підвал, він був уже мертвим.

— Окей.

— Повтори все мені.

Брейді повторив. Він був відмінником у школі й добре все запам’ятовував.

— Неважливо, про що в тебе хтось питатиметься, ніколи не каже нічого більшого за це. Нічого не додавай, і не змінюй нічого.

— Окей, але я можу сказати, що ти плакала?

Вона усміхнулась. Поцілувала його в лоба й у щоку. Потім вона поцілувала його міцно в губи.

— Так, зайчику мій медовий, це ти можеш казати.

— Тепер з нами все буде добре?

— Так. — У її голосі не було сумніву. — З нами все буде добре.

Вона була права. Щодо цього нещасного випадку прозвучало лише кілька запитань, і ті не були важкими. Вони влаштували похорон. Доволі красивий. Френкі лежав у співмірній як для нього труні, одягнений у костюм. Він не мав вигляду дитини з ушкодженим мозком, просто ніби міцно сплячої. Перед тим як закривати труну, Брейді поцілував брата в щоку й поклав поряд з Френкі його пожежну машинку Семмі. Там якраз вистачало місця.

Тієї ночі у Брейді трапився перший припадок його насправді жахливого головного болю. Він почав думати, що Френкі в нього під ліжком, і через це біль у голові подужчав ще гірше. Він побрів у мамину кімнату й заліз у ліжко до неї. Він не сказав їй, що боїться, ніби в нього під ліжком Френкі, просто, що в нього так жахливо болить голова, що, здається, вона зараз вибухне. Вона обнімала його й цілувала його, і він притискався до неї сильно-сильно-сильно. Це було та гарно, притискатися. Від цього біль у голові меншав. Вони заснули разом, а наступного ранку їх було вже лише двоє і життя було кращим. Дебора Енн повернулася на свою стару роботу, але нових бойфрендів більше не було. Вона сказала, що Брейді — єдиний бойфренд, якій їй тепер потрібен. Вони ніколи не розмовляли про нещасний випадок з Френкі, але інколи Брейді бачив про це сни. Він не знав, чи снилося це його матері, чи ні, але вона пила багато горілки, так багато, що врешті-решт знову втратила роботу. Та це було нічого, бо на той час він уже достатньо виріс, щоб іти працювати самому. Про те, що не пішов до коледжу, він також не шкодував.

Коледж — це для людей, які не розуміють, що вони кмітливі.

— 6 —

Брейді виринає зі спогадів — із задуми такої глибокої, що вона, як гіпноз, — відкриваючи для себе, що в нього повна пелена рваного целофану. Він спершу не розуміє, звідки той взявся. Потім погляд його падає на газету, яка лежить на робочому столі, і він розуміє, що, поки думав про Френкі, він роздер її упаковку.

Він скидає обривки у сміттєвий кошик, потім бере газету й бездумно дивиться на заголовки. У Мексиканській затоці все ще виливається нафта, а чільні менеджери «Бритіш Петролеум» верещать, що, тоді як вони стараються з усіх сил, люди продовжують їх несправедливо ганити. Нідалу Гассану, тому сраному психушнику, що влаштував стрілянину в Техасі на армійській базі Форт Гуд, уже за пару днів збираються висунути обвинувачення [263]. («Тобі варто було б скористатися «мерседесом», дитинча Нідал», — думає Брейді.) Пол МакКартні, екс-бітл, якого мама Брейді називає «Очі старого спанієля», отримав медаль від Білого Дому [264]. «Чому так, — інколи, думає Брейді, — що люди лише з дрібкою таланту отримують більшу частину всього? Це ще один доказ, що цей світ божевільний».

Брейді вирішує піднятися з газетою нагору й почитати вже в кухні політичні статті. Цього й капсули мелатоніну вистачить, щоб подарувати йому сон. На півдорозі по сходах він перевертає газету, поглянути, що там у ній нижче складки, і застигає. Там фотографії двох жінок, розташовані поряд. На одній Олівія Трелоні. На іншій набагато старша жінка, але їх схожість неможливо не помітити. Особливо ті тонкі сучі губи.

«ПОМЕРЛА МАТИ ОЛІВІЇ ТРЕЛОНІ», — повідомляє заголовок. А під ним: «Протестувала проти “несправедливого ставлення” до своєї дочки, заявляючи, що висвітлення в пресі “зруйнувало її життя”».

Далі йде замітка з якихось двох абзаців, аби лиш знову витягти минулорічну трагедію («Вам так хочеться використовувати це слово», — думає Брейді, і то доволі зневажливо) на передню шпальту газети, яку поступово вдавлює на смерть інтернет. Читача відсилають до некрологу на двадцять шостій сторінці, і Брейді, тепер уже сидячи за кухонним столом, поспішливо перегортає газету. Хмара безпросвітного мороку, що була оповила його після смерті матері, вмить розлітається геть. Розум його стрімко цокотить, ідеї збігаються, розлітаються, потім сходяться знов, наче деталі якоїсь головоломки. Добре знайомий йому процес, тож він знає, що він триватиме, допоки вони насамкінець не клацнуть, склавшись у ясну картину.