Мiстер Мерседес, стр. 58

— Любий, ну, ти й поганющий детектив. Що в даному сенсі означає добрий.

— Коли похоронні процедури закінчаться і вони поїдуть…

— Найпізніше в четвер, — каже вона. — Якщо вони залишаться надовше, я їх повбиваю.

— І жодний суд присяжних на землі не визнає тебе винною. Коли вони поїдуть, я хочу привезти свого друга Джерома, щоб він подивився той комп’ютер. Я привіз би його раніше, але…

— Вони не даватимуть йому спокою. І мені.

Ходжес, думаючи про яскраві й чіпкі очі тітки Шарлотти, з цим погоджується.

— А хіба там зберігається щось після «Блакитної Парасольки»? Я гадала, там усе зникає, коли ти виходиш з цього сайту.

— Та не «Блакитна Парасолька Деббі» мене наразі цікавить. Мене цікавлять привиди, яких твоя сестра чула ночами.

— 26 —

Коли вони вже йдуть до ліфта, він питає в Джейні про те, що турбувало його відтоді, як вона зателефонувала йому вчора після полудня.

— Ти думаєш, це ті розпитування про Олівію довели до інсульту твою матір?

Вона з нещасним виглядом знизає плечима.

— Хто може це знати. Вона була вже дуже старою — щонайменше років на сім старша за тітку Шарлотту, здається, — а постійний біль доволі сильно її надсаджував. — А потім, знехотя: — Це могло зіграти якусь роль.

Ходжес проводить долонею собі по наспіх причесаному волоссю, знову його куйовдячи.

— Ох, Господи-Ісусе.

Дзвякає ліфт. Вони заходять усередину. Вона обертається до Ходжеса й хапає його за обидві руки. Слова її швидкі, нагальні:

— Ось що я тобі скажу, тим не менше. Якби мені довелося робити це знову, я все одно зробила б так само. Мама прожила довге життя. Оллі, з іншого боку, заслуговувала бодай ще на кілька років. Вона не була несамовито щасливою, але з нею було все гаразд, поки той сучий син не взявся за неї. Це… це, як та зозуля. Вкрасти її машину й використати її, щоб убити восьмеро людей і я не знаю скількох іще покалічити, було для нього недостатньо, авжеж? О, ні. Він схотів украсти ще й її розум.

— Отже, ми сунемо вперед.

— Чорти забирай, саме це ми робимо. — Її пальці ще міцніше стискають його долоні. — Це наш обов’язок, Білле. Ти це розумієш? Наш.

Він не зупинився б у будь-якому випадку, він уже прикусив краєчок, але цю запальність у її словах приємно чути.

Двері ліфта відчиняються. Холлі, тітка Шарлотта й дядько Генрі вже чекають у вестибюлі. Тітка Шарлотта обдивляється їх своїми доскіпливими воронячими очима, ймовірно, дошукуючись ознак того, що старий напарник Ходжеса називав «свіжойобаним виглядом». Вона питає, що змусило їх так надовго затриматися, потім, не чекаючи на відповідь, оголошує, що сніданкове меню виглядає дуже вбогим. Якщо вони сподівалися замовити омлет, їм не пощастило.

Ходжес думає, що попереду в Джейні Паттерсон кілька дуже довгих днів.

— 27 —

Як і попереднього дня, в неділю сонячно, зовсім по-літньому. Як і попереднього дня, Брейді розпродується вже під четверту годину, щонайменше за дві години до наближення часу вечеряти, коли парки починають пустішати. Він думає, чи не подзвонити додому, спитати, що б хотілося його матері на вечерю, та потім вирішує купити щось на винос «У Довгого Джона Сілвера» [243], зробивши їй сюрприз. Вона любить «Лангостіно лобстер» [244].

Як з’ясовується, натомість Брейді стає тим, хто отримує сюрприз.

Він заходить у будинок з гаража й вітання: «Агов, мам, я вдома» завмирає в нього на губах. Цього разу вона не забула вимкнути духовку, але запах підгорілого м’яса, яке вона смажила собі на обід, висить у повітрі. З вітальні чуються якісь приглушені барабанні звуки й дивне, клекотливе квиління.

На одній з передніх конфорок стоїть глибока пательня з довгою ручкою. Він зазирає до неї і бачить крихти пересмаженого фаршу, що здіймаються із плівки застиглого жиру, наче маленькі вулканічні острови. На робочій стійці стоїть напівпорожня пляшка «Столичної» [245] і банка майонезу — єдиного соусу, яким вона завжди присмачує собі біфштекси.

Поплямовані маслом пакети з привезеною їжею випадають у Брейді з рук. Він цього навіть не помічає.

«Ні, — думає він. — Такого не може бути».

Тим не менше, все саме так. Він навстіж відчиняє дверці кухонного холодильника — й ось він, на верхній полиці лежить пакет з отруєним м’ясом. Тільки тепер м’яса в нім залишилася половина.

Він ідіотськи тупиться на нього очима, думаючи: «Вона ніколи не перевіряє міні-холодильник у гаражі. Ніколи. Він мій».

За цією приходить наступна думка: «Звідки ти знаєш, що вона перевіряє, коли тебе тут нема? Цілком можливо, що вона нишпорила у всіх твоїх шухлядах і зазирала під твій матрац».

Той клекотливий плач долітає знов. Брейді біжить до вітальні, ударом ноги посилаючи один із пакетів з «Довгого Джона Сілвера» під кухонний стіл і залишаючи відчиненими дверці холодильника. Його мати правцем сидить на дивані. Вона у своєму шовковому блакитному піжамнім костюмі. Курточка заляпана посмуженими кров’ю кавалками блювотиння. Живіт у неї випнувся, напружуючи ґудзики; це живіт жінки на сьомому місяці вагітності. Волосся стирчить навкруг її пергаментно-блідого обличчя, немов воно розлетілося від якогось дикого вибуху. Ніздрі в неї забиті кров’ю. Очі вибалушені. Вона його не бачить, чи то так йому спершу здається, але потім вона простягає руки.

— Мамо! Мамо!

Перша думка в нього — постукати її по спині, але він дивиться на майже геть доїдений біфштекс на кавовому столику поряд із залишком того, що, мабуть, було ідеально величезною порцією «викрутки», і розуміє, що постукування по спині нічого доброго не принесуть. Їжа не застрягла у неї в горлі. Якби ж то так.

Відновлюється той барабанний звук, який він почув, коли зайшов у дім — це починають поршнями ходити вгору та вниз її ноги. Це так, ніби вона марширує на місці. У неї вигинається спина. Злітають прямо вгору руки. Тепер вона марширує і одночасно сигналізує, що триочковий кидок був правильним. Одна ступня вилітає вперед, штурхаючи кавовий столик. Перекидається келих із її «викруткою» [246].

— Мамо!

Її кидає назад, на диванні подушки, потім уперед. Її сповнені болю очі дивляться на нього. Вона задавлено клекоче щось, що може бути, а може й не бути його ім’ям.

Що треба давати постраждалим від отруєння? Може, сирі яйця? Чи кока-колу? Ні, «кола» — то від розладу шлунка, а в неї зайшло далеко поза це.

«Треба мені встромити їй пальці в горло, — думає він. — Змусити її все вирвати».

Та тут починають виконувати свій власний марш її зуби, і він відсмикує назад вже було нерішуче простягнуту руку, натомість прикриваючи долонею собі рота. Він бачить, що вона вже майже на шмаття покусала собі нижню губу; ось звідки кров у неї на курточці. Частина її, принаймні.

— Брейїіі! — Вона ривками втягує в себе повітря. За тим звучить утробне, але зрозуміле: — Поони… ев’я… ои… ои!

«Подзвони дев’ять-один-один».

Він йде до телефону та знімає слухавку, переш ніж усвідомити, що насправді він не може цього робити. Думає про обов’язкові запитання, відповіді на які неможливі. Він кладе слухавку назад і різко обертається до неї.

— Чому ти пішла нишпорити там, мамо? Чому?

— Брейїіі! Ев’я… ои… ои!

— Коли ти це їла? Скільки минуло часу?

Замість відповіді вона знов починає маршувати. Голова в неї відсмикується назад, вибалушені очі секунду чи дві роздивляються на стелю, а потім голова знову смикається вниз. Спина в неї взагалі не рухається; враження, ніби голова в неї на кулькопідшипниках. Повертаються ті клекотливі звуки — звуки води, яка намагається прорватися крізь частково забитий стік. Рот її роззявляється, і вона вивергає з себе блювоту. Та падає їй у пелену з сирим «ляп», і, о Боже, наполовину то кров.