Мiстер Мерседес, стр. 46

— Френкі казав, що він приймав точно такі ж ліки, і тому він і зробив… те, що він зробив. Він казав, що йому покращало, коли він припинив їх приймати. Він казав, що після того, як він припинив, він зрозумів, що те, що він вдіяв, було негарним. Але це його печалило, бо він не міг нічого переробити назад. Отаке він їй казав. І про те, що життя не варте того, щоб залишатись живим. Я казала Лівві, щоб перестала з ним спілкуватися. Я казала, що він поганий. Що він її труїть. А вона сказала…

Знову з’являються сльози.

— Вона сказала, що мусить його врятувати.

Цього разу, коли Джейні заходить у двері, Ходжес їй киває. Джейні кладе пару блакитних пігулок до наготовленого рота матері, потім дає їй попити соку.

— Дякую, Лівві.

Ходжес бачить, як здригається Джейні.

— Нема за що, мамуню. — А потім, обернувшись до Ходжеса: — Гадаю, нам треба вже йти, Білле. Вона дуже втомилась.

Він і сам це бачить, але все ще відтягує прощання. Це те відчуття, коли допит не здається завершеним. Коли на гілці ще залишилося висіти ще принаймні одне яблуко.

— Місіс Вортон, а чи не розказувала Олівія ще що-небудь про Френкі? Тому що ви праві. Він дійсно поганий. Мені хотілося б його знайти, щоб він нікому більше не міг зробити зла.

— Лівві ніколи б не залишила свого ключа в машині. Ніколи. — Елізабет Вортон згорблено сидить у потоці сонця, людська закарлючка в пухнастім блакитнім халаті, не свідома того, що її голову вінчає серпанок срібного світла. Знову підноситься вгору палець — напоумлюючи. — Той собака, що у нас був, ніколи більше не ригав на килим. Тільки тоді один раз.

Джейні бере Ходжеса за руку, показуючи губами: «Ходімо».

Звички помирають важко, і тому, коли Джейні нахиляється і спершу цілує матір у щоку, а потім у куточок сухих губ, Ходжес промовляє древню формулу:

— Дякую, що приділили ваш час, місіс Вортон. Ви дуже допомогли.

Коли вони вже підходять до дверей, місіс Вортон дуже чітко промовляє:

— Вона ніколи не вчинила б самогубства, якби не ті привиди.

Ходжес розвертається. Джейні поруч з ним із розширеними очима.

— Які привиди, місіс Вортон?

— Один був дитячий, — каже вона. — Того бідолашного немовляти, що його тоді вбило разом з усіма іншими людьми. Лівві чула його вночі, як воно плаче й плаче. Вона казала, що ту дитину звали Патриша.

— У себе вдома? Олівія чула це в своєму будинку?

Елізабет Вортон примудряється на крихітний кивок, просто легеньке осідання підборіддя.

— А інколи була мати. Вона казала, що мати її винуватила.

Згорблена у візку, вона дивиться вгору на них.

— Вона зазвичай ридала: «Чому ти дозволила йому убити мою дитину?» Ось чому Лівві вбила себе.

— 8 —

Післяполуденний час, і на вулицях цього передмістя повно відпущених після шкільних занять дітлахів. На Харпер-ровд їх не дуже багато, але все одно достатньо, щоб Брейді мав видиму причину повільно проїхатися повз будинок номер шістдесят три й зазирнути у вікно. Та от не може він цього зробити, бо штори запнуті. А під навісом ліворуч від будинку, якщо не рахувати газонокосарки, порожньо. Замість того, аби сидіти вдома і, як йому годиться, дивитися телевізор, Дет-Пенс катається десь у своїй гівняній старій «Тойоті».

Де він катається? Можливо, це нічого не означає, але від відсутності Ходжеса Брейді робиться трохи незатишно.

До бровки тупотять дві маленьких дівчинки із затиснутими в кулачках грішми. Їх напевне ж навчали — як вдома, так і в школі — ніколи не наближатися до чужих, особливо до чужих чоловіків, але хто може бути менш чужим за старого, доброго Містера Смаколика?

Він продає кожній з них по ріжку, одній шоколадного, а іншій ванільного морозива. Вони хихотять. Правда та, що одна потворна, а інша ще гірша. Обслуговуючи малих, даючи їм решту, він думає про відсутню «Короллу», загадуючись, чи ця зміна в рутинному післяобідньому режимі Ходжеса має якийсь стосунок до нього. Наступне повідомлення від Ходжеса на «Блакитній Парасольці» може пролити якесь світло, підказати, в який бік повернуто ніс екс-копа.

А якщо навіть ні, Брейді все одно хочеться почути щось від нього.

— Ти не смієш мене ігнорувати, — промовляє він під передзвін і теленькання дзвіночків у себе над головою.

Він перетинає Ганновер-стрит, зупиняється біля торговельного центру, вимикає двигун (дратівні дзвіночки благословенно вмовкають) і витягає з-під сидіння свій ноутбук. Комп’ютер він тримає в ізольованому кейсі, бо у фургоні завжди так збіса холодно. Діждавшись, коли завантажиться ноутбук, завдяки вай-фаю сусідньої кав’ярні, він заходить на «Блакитну Парасольку Деббі».

Нічого.

— Ах ти ж старий хер, — шепоче Брейді. — Ти не смієш ігнорувати мене, ти, старий хер.

Зашморгуючи зіпер на кейсі із захованим туди знову комп’ютером, він бачить пару хлопців, що стоять перед крамничкою коміксів — дивлячись на нього, вони перемовляються, усміхаються. Зі свого п’ятирічного досвіду роботи Брейді оцінює їх десь як шести-чи семикласників зі спільним ай-к’ю сто двадцять балів і довгим майбутнім, що полягатиме в отоварюванні чеків по безробіттю. Або коротким у якійсь пустельній країні.

Вони підходять, попереду той, що на вигляд більш дуркуватий. Усміхаючись, Брейді висовується з вікна фургона:

— Чим вам допомогти, хлопці?

— Нам хотілося взнати, чи є у вас тут Джері Ґарсіа [196], — каже Дуркуватий.

— Нема, — відповідає Брейді, усміхаючись ще ширше, — але якби був, я би, звісно, дав йому волю.

У них такий розчарований вигляд, що Брейді мало не регоче. Натомість він показує вниз, на штани Дуркуватого:

— У тебе зіпер розійшовся, — каже він, а коли Дуркуватий дивиться вниз, Брейді тицяє пальцем йому в м’яке місце під підборіддям. Трохи жорсткіше, ніж він сподівався — насправді набагато жорсткіше, — та ну й чорт з ним.

— Підловив, — весело каже Брейді.

Дуркуватий посміхається, показуючи «так», його підловили, але там, просто над адамовим яблуком, у нього червоний рубець і сльози здивування плавають у його очах.

Дуркуватий і Не Зовсім Дуркуватий рушають геть. Дуркуватий озирається через плече назад. Зараз, із надутою нижньою губою, він схожий більше на третьокласника, а не на зростаючого юного підлітка в закаляних спермою трусах, який у вересні викобенюватиметься в коридорах середньої школи імені Біла [197].

— Це насправді боляче, — каже він трохи ніби здивовано.

Брейді себе кляне. Щиголь достатньо сильний, щоб навернути сльози на очі дитині, означає, що він виявив себе достатньо правдиво. Це також означає, що Дуркуватий і Не Зовсім Дуркуватий його запам’ятають. Брейді може вибачитися, може навіть, щоб показати свою щирість, дати їм безплатно морозиво, але тоді вони запам’ятають це. Це дрібничка, але дрібнички накопичуються і потім ти можеш отримати щось величезне.

— Перепрошую, — каже він, і то цілком щиро. — Я просто пожартував, синку.

Дуркуватий показує йому «фак», солідарний з ним Не Зовсім Дуркуватий також додає свого середнього пальця. Вони заходять до крамнички коміксів, де — якщо Брейді знає такого роду хлопців, а він їх знає — після п’яти хвилин гортання сторінок їм запропонують або щось купувати, або вшиватись геть.

Вони його запам’ятають. Дуркуватий може навіть розповісти своїм батькам, а його батьки подадуть скаргу до Льоба. Це малоймовірно, проте не виключено, і чия вина, що, замість легенько, як він намірявся, Брейді ткнув у голу шию Дуркуватому Хлопцю пальцем так сильно, що там залишився слід? Це жирний екс-коп вибив Брейді з рівноваги. Він змушує його робити помилки, і Брейді це не подобається.

Він заводить свій фургон. Дзвіночки з гучномовців на даху починають дзеленькати якусь мелодію. Брейді повертає ліворуч, на Ганновер-стрит, починаючи знову займатись своєю рутинною роботою, він продає ріжки, і «Полярні батончики», і «Щасливих хлопчиків», поширює цукор надвечір’ям, слухняно дотримуючись усіх обмежень швидкості.