Мiстер Мерседес, стр. 43

Він згадує дещо сказане під час їхнього ланчу Пітом Гантлі, просто як побіжне зауваження, і до нього приходить відповідь. Ходжес пише в блокноті, потім переписує, потім править. Він перечитує закінчене послання і вирішує, що воно подіє. Воно коротке й підле. Є дещо, про що ти забув, сцикун. Дещо таке, чого автор фальшивого зізнання не міг знати. Або справжнього, як на те пішло… якщо тільки перед тим, як залізти до своєї смертельної зброї на колесах, Містер Мерседес не перевірив ту машину від носа до корми, а Ходжес може закластися, що парубок цього не робив.

Якщо він помиляється, поводок лусне й риба відпливе геть. Але є така стара примовка: без ризику нема винагороди.

Йому хочеться зараз же відправити послання, але він знає, що це погана ідея. Нехай рибка поплаває колами з тим чіпким, болючим гачком у себе в роті трішки довше. Питання — що тим часом робити? Ніколи ще телевізор не був менш привабливим для нього.

Йому зринає одна ідея — цього ранку вони приходять до нього пачками — і він висуває нижню шухляду в своєму письмовому столі. Там лежить коробка з маленькими записничками, які він носив з собою, коли вони з Пітом робили вуличні опитування. Він ніколи не очікував, що такий записничок знадобиться йому колись знову, але наразі дістає один із них і ховає його в задню кишеню своїх штанів-чіно.

Той поміщається цілком зручно.

— 5 —

Спустившись униз на половину Харпер-ровд, Ходжес починає стукати в двері, точно, як у старі дні. Переходячи з одного боку вулиці на інший, не пропускаючи нікого, він вертається назад. Буденний день, але, на його подив, чимало людей відповідають на його стук або дзвінок. Дехто з них мамуні, які сидять удома, але багато й таких, як він, пенсіонерів — достатньо щасливих, щоб сплачувати за свої доми, поки в економіки зовсім не провалилося дно, але в усіх інших сенсах у менш ніж прекрасній формі. Можливо, не таких, що аби день чи навіть тиждень пережити та й гаразд, але під кінець місяця змушених балансувати між витратами на харчі й цінами на всі оті старечі ліки.

Його історія проста, бо просте зажди є найкращим. Він каже, що за кілька кварталів звідси були проникнення в будинки — можливо, то діти — і він хоче спитати, чи не помічав хтось неподалік своєї садиби яких-небудь автомобілів, що здавалися не на своєму місці й з’являлися тут не раз. Імовірно, що вони могли їхати повільніше за обмеження швидкості двадцять п’ять миль за годину, каже він. Йому не потрібно казати нічого більше; вони всі дивляться серіали про поліцейських і знають, що таке «розвідини перед пограбуванням».

Він показує їм своє посвідчення, де під фотокарткою, просто на його прізвищі й даних, стоїть червоний штамп ПЕНСІОНЕР. Він не забуває про обережність, кажучи, що ні, поліція не просила його робити цього обходу (останнє, чого йому в світі хотілося б, це щоб котрийсь із його сусідів зателефонував у центр міста, до Марроу-білдінгу [191], і почав питатися про нього), це суто його власна ініціатива. Він сам, врешті-решт, також живе в цьому районі й особисто зацікавлений у його безпеці.

Місіс Мельбурн, вдова, чиї квіти так були зацікавили Оделла, запрошує його в дім на каву й печиво. Ходжес приймає її запрошення, оскільки вона здається самотньою. Це в нього перша справжня розмова з нею, і він швидко усвідомлює, що в найкращому випадку вона ексцентрична особа, а в найгіршому — зовсім злетіла з котушок. Тим не менше, красномовна. З цим він мусить погодитися. Вдова пояснює йому про чорні джипи, які вона спостерігала («Із затемненими вікнами, крізь які нічого не побачити, точно як у “24” [192]») і розповідає про їхні спеціальні антени. Вона називає їх «мітелками» й показує, помахуючи туди-сюди рукою.

— Угу-угу, — киває Ходжес. — Дозвольте, я собі це занотую.

Перегорнувши одну сторінку записника, він записує на новій: «Мені треба вшиватися звідси».

— Це гарна ідея, — каже вона з сяючими очима. — Я тільки хотіла сказати вам, детективе Ходжес, як мені було шкода, коли вас покинула ваша дружина. Вона ж пішла від вас, правда?

— Ми погодилися розлучитися, — відповідає Ходжес з доброзичливістю, якої не відчуває.

— Так приємно познайомитися з вами особисто й дізнатися, що ви тут пильно дивитеся на повні очі. Ще печива?

Ходжес дивиться собі на годинник, закриває записник і підводиться.

— Радо б, але мушу вже йти. Маю домовленість опівдні.

Вона озирає його габарити й питає:

— З лікарем?

— З хіропрактиком.

Вона насуплюється, обличчя перетворюється на горіх з очима.

— Подумайте краще, детективе Ходжес. Ці спиноломи небезпечні. Є люди, що лягали на їхні столи й більше ніколи не могли ходити.

Вона проводжає його до дверей. Щойно він ступає на ґанок, вона каже:

— Я б перевірила ще й того морозивника. Цієї весни здається, ніби він весь час поблизу. Ви вірите, що в морозивній фірмі Льоба перевіряють людей, яких вони наймають кермувати отими їхніми маленькими фургончиками? Я маю надію, що так, бо цей їхній виглядає підозріло. Він може бути підаростом.

— Я впевнений, що їхні водії мають рекомендації, але все одно придивлюся.

— Ще одна гарна ідея! — вигукує вона.

Ходжес уявляє собі, що він робив би, якби вона раптом простягнула довгу коцюбу, як у тих древніх водевілях, і спробувала засмикнути його назад досередини. Йому спливає дитячий спогад: відьма у казці про «Ганзеля й Ґретель».

— А також — я щойно лише про це згадала — я бачила кілька інших фургонів недавно. На вигляд вони ніби розвізні фургони — на них написані назви компаній, але ж будь-хто може підробити назву компанії, як ви гадаєте?

— Таке зажди можливе, — каже Ходжес, спускаючись по сходинках.

— Вам варто також зайти до сімнадцятого номера, — показує вона вниз із пагорба. — Це майже в самому низу Ганновер-стрит. До них часто пізно ввечері приїздять люди й там грають гучну музику. — Вона нахиляється в одвірку вперед, мало не кланяється. — Там може бути якесь кубло. Як оті наркопритони.

Ходжес дякує їй за пораду й важко чалапає через вулицю. «Чорні джипи й той парубок, Містер Смаколик, — думає він. — Плюс якісь розвізні фургони, повні терористів Аль-Каїди».

На протилежному боці вулиці він знаходить татуся, який сидить удома, на ім’я Алан Бовфінгер.

— Тільки не плутайте мене з Ґолдфінгером [193], — каже той, запрошуючи Ходжеса посидіти в одному з садових шезлонгів ліворуч від його будинку, де приємний холодок. Ходжес радо приймає це запрошення.

Бовфінгер розповідає йому, що заробляє собі на життя, вигадуючи тексти для привітальних карток.

— Я спеціалізуюсь на дещо їдких. Як ото, коли на обкладинці читаєш: «З Днем народження! Хто на світі всіх гарніший?», а коли відкриваєш — там усередині шматочок фольги з тріщиною посередині.

— Невже? А яка в цьому ідея?

Бовфінгер піднімає вгору руки, немов беручи слова в лапки:

— Не для вас, але ми вас все одно любимо.

— Доволі недоброзичливо, — дозволяє собі зауважити Ходжес.

— Правда, але в кінці там написано «з любов’ю». Саме завдяки таким речам і продаються картки. Спершу вколоти, потім обійняти. А щодо вашої сьогоднішньої мети, містере Ходжес… чи мені краще називати вас детективом?

— Тепер уже просто містером.

— Я не бачив нічого, окрім звичайного дорожнього руху. Ніяких повільних проїздок, хіба що коли хтось шукав адреси, та фургона з морозивом після закінчення занять у школі. — Бовфінгер пускає під лоба очі. — Ви наслухалися повні вуха від місіс Мельбурн?

— Ну…

— Вона є членом НКРАФ, — каже Бовфінгер. — Це розшифровується як Національний комітет з розслідування атмосферних феноменів.

— Щось пов’язане з погодою? Торнадо, формації хмар?

— Летючі тарілки, — Бовфінгер здіймає руки до неба. — Вона вважає, що вони походжають серед нас.