Мiстер Мерседес, стр. 38

«Та якщо й розробили, — думає Ходжес, — вони ніколи не застосовуватимуть їх у таких випадках, як справа Мерседес-Кілера».

— Тут є ще одна фішка, особливо зручна в епоху секстингу [179] і пов’язаних з цим скандалів, містере Ходжес, ви стикалися коли-небудь в неті з таким, що хочете щось роздрукувати — скажімо якусь статтю або зображення в газеті — і не можете?

— Атож, було кілька разів. Клацаєш «друк», а у вікні попереднього перегляду перед подачею на принтер нічого нема, тільки порожня сторінка. Це так дратує.

— Те саме й на «Блакитній Парасольці Деббі», — голос Джерома звучить не роздаратовано; навпаки — захоплено. — Я трішки потеревенив про те та про се з моєю новою подружкою Берні — ну, знаєте, як там погода, які в тебе улюблені гурти, такого типу балачка, — а коли спробував роздрукувати нашу розмову, отримав картинку: губи з притуленим до них пальцем і слово ШШШШ. — Джером промовляє це слово по літерах, просто щоб бути певним, що Ходжес все цілком збагнув. — Розмову таки можна зафіксувати…

«Ще б пак», — думає Ходжес, з любов’ю поглядаючи на швидкі нотатки в своєму блокноті.

— …але ви мусите зробити «скріншот» чи щось таке, що вже вимагає напружити сраку. Вам тепер ясно, що я мав на увазі, говорячи про приватність, авжеж? Там сидять люди, які серйозно до цього ставляться.

Ходжесові ясно. Він перегортує записи в своєму блокноті на першу сторінку і обкреслює одну з найперших нотаток: КМІТИТЬ У КОМП’ЮТЕРАХ (МОЛОДШИЙ 50?)

— Коли клікаєш на стартовій сторінці, отримуєш звичний вибір — ВВЕДІТЬ ІМ’Я КОРИСТУВАЧА або ЗАРЕЄТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ. Оскільки імені користувача в мене не було, я клікнув ЗАРЕЄТРУЙТЕСЬ ЗАРАЗ і завів його собі. Якщо ви захочете побалакати зі мною через «Блакитну Парасольку», я tyron40. Наступне, там треба відповісти на низку запитань — вік, стать, інтереси, такі подібні речі, — а потім ввести номер своєї кредитної картки. Це коштує тридцять баксів на місяць. Я це зробив, тому що вірю в надійність компенсації з вашого боку.

— Твою віру буде компенсовано, синку мій.

— Їхній комп’ютер переварює це приблизно секунд дев’яносто — крутиться «Блакитна Парасолька», а на екрані повідомлення: СОРТІНГ. І потім ти отримуєш список людей з інтересами, подібними до твоїх. Ти просто клацаєш на кількох з них, і вже незабаром теревениш, як з гори котишся.

— Чи можуть люди користуватися цим сайтом для обміну порно? Я знаю, що в їх описі заявлено, що цього не можна, проте…

— Ним можна користуватися для обміну фантазіями, але не зображеннями. Хоча я можу собі уявити, як збоченці — педофіли, краш-фріки [180] і всякі такого роду — можуть використовувати «Блакитну Парасольку», щоб спрямовувати друзів із відповідними смаками на ті сайти, де такого кшталту зображення дійсно доступні.

Ходжес збирається запитати, хто такі ті краш-фріки, але потім вирішує, що йому не хочеться цього знати.

— Отже, невинні балачки здебільша.

— Ну…

— Що «ну»?

— Я бачу, яким чином усякі прибацані можуть використовувати його для поширення своєї дурної інформації. Як побудувати бомбу і всяке таке інше.

— Скажімо, я вже маю користувацьке ім’я. Що робиться після того?

— Уже маєте? — до голосу Джерома знов повернулося збудження.

— Скажімо, вже маю.

— Залежить від того, чи ви його щойно створили, чи отримали від когось, хто бажає з вами поспілкуватися. Ну, якщо він передав вам його по телефону або електронним листом.

Ходжес вишкіряється. Джером, справжнє дитя свого часу, навіть не розглядає можливість того, що інформація може передаватися таким засобом дев’ятнадцятого сторіччя, як паперовий лист.

— Скажімо, ви його отримали від когось іншого, — продовжує Джером. — Хоч би й від того парубка, котрий вкрав машину тієї пані. Наприклад, йому захотілося побалакати з вами про те, що він зробив.

Хлопець чекає. Ходжес не каже нічого, але він весь суцільний захват.

Після кількох секунд тиші Джером мовить:

— Не докоряв би йому за таку спробу. Коротше, ви вводите своє користувацьке ім’я.

— Коли я сплачую свої тридцять баксів?

— Ви не сплачуєте.

— Чому ні?

— Бо хтось уже заплатив їх за вас, — тепер голос у Джерома серйозний. Смертельно серйозний. — Напевне, нема потреби нагадувати вам, щоб були обережним, але я все одно нагадую. Тому що, якщо ви вже маєте користувацьке ім’я, значить, той парубок чекає на вас.

— 17 —

По дорозі додому Брейді зупиняється купити щось їм обом на вечерю (цього вечора субмарини [181] з «Маленького шеф-кухаря»), але його мати в безпам’ятстві лежить на дивані. Телевізор показує щось чергове з отих реаліті-шоу, програму, де купку гарних на вигляд молодих жінок зводять з кавалером, в якого на обличчі написано рівень ай-к’ю, як у приліжкового торшера. Брейді бачить, що ма вже їла — ну, типу того. На кавовому столику напівпорожня пляшка «Смірнов» і дві бляшанки «НутраСлім» [182]. «Пекельно пополуднала, хай їй чорт, — думає він, — але вона хоча б одягнена: джинси і светрик з логотипом Міського коледжу».

Про всяк випадок він розгортає один із сендвічів і помахує ним у матері під носом, але вона тільки фиркає і відвертає вбік голову. Він вирішує сам з’їсти цей сендвіч, а інший покласти до свого особистого холодильника. Повернувшись із гаража, він бачить, як жаданий кавалер ставить запитання одній з його потенційних йоб-лялечок (білявка, звісно), чи подобається їй готувати сніданок. Манірна відповідь блондинки: «Ви волієте чогось гаряченького зранку?»

Тримаючи в руках тарілку зі своїм сендвічем, він дивиться, як там мати. Він розуміє, що може одного вечора повернутись додому і знайти її мертвою. Він міг би їй навіть допомогти, просто підняти одну з отих декоративних подушок і притиснути їй до обличчя. Це було б не перше вбивство, скоєне в цій хаті. Якби він так і зробив, покращало б його життя чи погіршало?

Він боїться — цей страх не проказаний свідомим розумом, але все одно він плаває колами на споді, — що не зміниться нічого.

Він спускається вниз, подає голосові команди освітленню і комп’ютерам. Сідає перед Номером Три і заходить на «Блакитну Парасольку Деббі», впевнений, що жирний екс-коп уже заковтнув наживку.

Там нема нічого.

Він б’є себе кулаком у долоню, відчуваючи тупе стугоніння в скронях, що є напевним передвісником головного болю, мігрені, якій властиво півночі позбавляти його сну. Коли приходять ці болі, на них не діє аспірин. Він називає їх Маленькими Відьмами. Він знає, що існують пігулки, які мусять гамувати такі болі, він був шукав про них у інтернеті, — але їх неможливо отримати без рецепта, а Брейді жахається лікарів. Що, коли хтось із них раптом з’ясує, що Брейді страждає від якоїсь пухлини в мозку? Скажімо, від гліобластоми, про яку у «Вікіпедії» сказано, що це з них найгірша? Що, як саме через це він повбивав тих людей на ярмарку робочих місць?

Не будь тупим, будь-яка гліо вбила б тебе ще багато місяців тому.

Окей, але припустімо, лікар скаже, що мігрені — це ознака якоїсь ментальної хвороби? Параноїдальної шизофренії, чи чогось такого? Брейді погоджується з тим, що він ментально хворий, звичайно ж хворий, нормальні люди не в’їжджають у натовп, вони не розмірковують, як їм самовбивчою атакою знищити президента Сполучених Штатів Америки. Нормальні люди не вбивають своїх малих братиків. Нормальний чоловік не затримується біля дверей своєї матері, загадуючись, чи вона там не гола.

Але ненормальним людям не подобається, щоб нормальні дізналися, що вони ненормальні.

Він вимикає комп’ютер і безцільно бродить по своєму командно-контрольному центру. Бере в руки Річ Другу, потім знову її кладе. Навіть це не оригінальна штука, як йому відкрилося; автомобільні крадії вже роками використовують подібні прилади. Він не наважувався користуватися нею, відтоді як востаннє використав її на «мерседесі» місіс Трелоні, але, можливо, настав час повернути добру стару Річ Другу з відставки — навдивовижу чудні штучки люди, бува, залишають у своїх машинах. Використання Речі Другої трохи небезпечне, проте не дуже. Особливо, якщо бути обережним, а Брейді вельми обережний.